Монологи

Сєвєродонецький Ілля Муромець. «Бажаю, щоб внуки казали: «О, нічого собі, дідусь «шухер» робив»

Антоніна АНДРІЙЧУК
31.10.2018 12:53 167
41-річний Аріф Багіров виріс і живе в Сєвєродонецьку. Шість років він прожив у Києві, але повернувся до рідного міста у складний для нього час. Його кликали переїхати в інші міста з кращими умовами, але вирішив: «Вдома можу бути більш корисним». Аріф – громадський діяч і блогер, який ініціював чимало проектів на Луганщині.

Треба брати на себе відповідальність

Я у минулому - спортсмен . Мама – дочка військового, а батя – азербайджанець. У мами тітка жила в Баку, і вона часто їздила туди. Там і познайомилась із батьком.

Сєвєродонецьк – це робоче місто, великі квартали. У мене було хуліганське дитинство, я був важким підлітком, потім – важким юнаком. Були в мене часи, скажімо так, не зовсім законних видів діяльності. У Сєвєродонецьку все набридло – і вирішив змінити обстановку. У 2005 році я переїхав до Києва. Там зайнявся волонтерською діяльністю. Тренував вільну боротьбу для дітей-сиріт. У 2010 році почав займатись у Києві тизерною рекламою. І там же, у Києві, у 2010 році я зацікавився таким трендом, як медіа-менеджмент. Почав у цій темі рости та розвиватись.

У 2011 році я повернувся до Сєвєродонецька. Бачив тоді, що з нього все більше та більше людей їде, місто слабшає. Я прожив у Києві шість років і все одно зрозумів, що краще бути вдома. Там можна бути більш корисним. У плані соціальних медіа тут було неоране поле. Приїхав сюди, почав створювати пабліки ресторанам, медичним центрам, соціальним проектам. У 2011 році я зробив сторінки в соцмережах «SEVERCITY.info». Потім під ці сторінки ще й створив сайт «SEVERCITY.info». Так вийшло, що з часів Євромайдану володію одним із найбільших інформаційних майданчиків у Сєвєродонецьку.

Аріф Багіров, 41 рік, соціальний інноватор, медіа-менеджер, медіакритик із Сєвєродонецька.  Іра Єрошко

Я цей медіаресурс пускав під контрпропаганду. Через цю ж сторінку ми організували флеш-моб. Ми планували зібратись 2014 року 6 квітня о 16:00, заспівати український гімн, вийти з українською символікою для того, щоб показати, що є і проукраїнська частина міста. До цього моменту сепаратисти проводили свої мітинги весь березень, а починали навіть з лютого.

У нас була одна умова: ніяких прапорів, окрім українського. Який у мене паспорт, із таким прапором і вийшов. Які проблеми? На цю площу вже з 15:00 почали приходити завезені натовпи проросійськи налаштованих людей. Наших проукраїнських там було людей 300-400.

Не дали нам провести флеш-моб. Тих, що прийшли – побили. Я сам на велосипеді покатався та побачив: там з георгіївськими стрічками, там з георгіївськими стрічками. Спочатку блокували, а потім почалась бійка. Багато наших побили. Сім людей звернулись до травматології. Ну це не зважаючи на те, що я всім казав, щоб туди не йшли, тому що там усіх «під олівець» брали. Я зразу сказав: «У кого травми – у нас є свій лікар, він вам допоможе. Туди не світіться, тому що будуть запитання». Мені самому під час флеш-мобу поламали ребра та носа.

Людей проти нас привозили з Лисичанська, деяких з Рубіжного, деяких – із Росії. Були автобуси з триколорами. Почали топтати, бити… По мені стрибали, по людях. Це стало відправною точкою – і так я прийшов у громадську діяльність, патріотичну, проукраїнську. Якщо раніше я займався більше спортом, то потім став підтримувати та розвивати медіа.

Усі креативні люди Сєвєродонецька були проукраїнськими. Ті, хто сучасні: «У сенсі, яка Росія?» Про республіки тоді навіть і мови не було.

Ми зробили сайт «zrada.in.ua», на який постили наших місцевих «сепарів». Ще про «Миротворець» (Центр «Миротворець» — неурядова організація, що займається дослідженням ознак злочинів проти основ національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, — ред.) і мови не було. Креативні люди пішли за цим, але влада «злилась». Ми зрозуміли, що треба брати на себе відповідальність. Facebook-сторінку мені забанили. Сайт «zrada.in.ua» «поклали» ФСБ-шні хакери.

Люди побачили, що вони можуть і повинні брати участь у житті свого міста та своєї країни. Раніше тут громадянське суспільство було притиснуте, тому що «Партія регіонів» тут царювала з самого початку. Було відсутнє громадянське суспільство в медіа. Люди були соціально-неактивні.

Зараз я більше зосереджений на підтримці сучасної культури, просуванні інновацій, технологій.

«Бажання – тисячі можливостей, небажання – тисячі причин»

Євромайдан і війна дуже вплинули на молодь. Бути патріотом у Сєвєродонецьку – це зовсім інше, ніж на заході України. Були такі дівчатка, які ходили всю дорогу з синьо-жовтими стрічками, хоча за це можна було від якоїсь старенької отримати на горіхи. Не всі молоді прогресивні, але й не всі старенькі ватні. Наші школярі в Сєвєродонецьку зараз спокійно розмовляють українською. А я народився в той час, коли українську можна було не вивчати, якщо батьки – не українці.

Якщо ти громадянин своєї країни, то маєш її поважати, захищати, цінувати, просувати… Ось це –патріотизм. На Донбасі прийнято судити за вчинками, а не за словами. Скільки би ти не кричав, скільки би ти вишиванок не одягав… Дехто мовчки робить свою роботу. Або людина залишається на держслужбі й хоче змінювати систему. Це патріот? Теж патріот.

Із дитинства я почав цікавитись історією міста, навколишніх сіл, та й загалом історією. А Сєвєродонецьк – рідне місто. Мене про нього постійно запитують, а я про нього постійно розказую.

Кожне місто своєрідне. Я не знаю поганих, добрих. Але це моє. Я тут народився, виріс. Такий собі Ілля Муромець, якого земля місцева підтримує. Так, я прожив шість років у Києві і не загубився зовсім. Коли я повертався, це було депресивне місто, усі виїжджали. Я знав, на що йду. Мені хотілось на щось вплинути, щось змінити.

Щоб молодь хотіла залишатися, потрібен гідний заробіток. За останні чотири роки, впродовж яких я займаюсь громадською діяльністю, 80% із тих, із ким я займався, живуть уже не тут. З різних причин, але основна мотивація – можливість хорошого заробітку та росту. Якщо такі умови створити тут, то у Сєвєродонецьку, місті з потенціалом обласного центру, люди захочуть хороших концертів, пабів, хабів… У нас нема жодного безалкогольного закладу.

 Іра Єрошко

Два роки тому я відкрив молодіжний хаб «Пружина», коли виникла необхідність залучати до всіляких ініціатив молодь. Організовуємо клуб любителів астрономії, перед цим ми підтримували «Книжкову толоку», до цього організовували рицарський турнір. Наша задача – робити все, щоб сприяти розвитку міста. Для того, щоб молодь тут залишалась, треба робити так, щоб творчість співпадала із заробітком, щоб вони не любили одне, а робили інше. Тут необхідно зробити якийсь хаб для підтримки будь-яких креативних індустрій. Коли молодь зможе втілювати творчість у професію –це буде перемога. Зараз такої можливості нема.

У нашому місті немає музею. А це ж одна зі сфер креативних індустрій. У Сєвєродонецьку має бути музей, де за півгодини можна буде зрозуміти, що у нас за місто.

Ось це ми йдемо біля спортклубу. Поряд мій друг Віталій, 41 рік, облаштував двір. У дворі тренажери і мурали із закликами до здорового способу життя.

Цей двір облаштував його знайомий і ровесник Віталій.  Іра Єрошко

А цю стіну у 2012 році оформлювали. Ось тут і мій надпис: «Не нужно быть важным – нужно быть нужным». «Бажання – тисячі можливостей, небажання – тисячі причин». А ось зверніть увагу: «Я – громадянин України». Ось теж із Євромайдану: «Моя країна – Україна».

А ось тут знизу було написано «Спасибі чернігівському батальйону», тому що чернігівський батальйон заходив першим у Сєвєродонецьк, він його звільняв. Знайшлись хлопці, які вважали себе крутішими – та й стерли цей надпис.

Такі екскурсії, як я проводжу в Сєвєродонецьку, можна робити ще кращими, більшими, технологічнішими. До прикладу, можна розвивати постіндустріальний туризм. У нас є закинуті будівлі, не гірше Прип’яті виглядають. Окрім цього, у нас дуже красиві околиці, своєрідна природа. Приїздять із західної України: «Ух, у вас така природа, у нас такої нема». Потрібно робити різні форми екскурсій. Я не провів жодної однакової екскурсії. Зараз уже з’являється більше хостелів, готелів. Особливість Сєвєродонецька – технологічність і хімічність. Ніяких міфологій у міста нема. Воно молоде та тут важко до чогось прив’язатись. Але це наша особливість. Ми, на відміну від Львова чи Луцька, нічим не зіпсуємо нашу архітектуру. Ми можемо собі дозволити експерименти. Можемо пробувати інноваційний туризм. Сєвєродонецьк завжди був прогресивним, тут розроблялись добрива, різні технології: хімічні, IT-технології, будівельні. Можна робити велотуризм, бо місто дуже велосипедне.

Коли ми кинули клич у 2014 році, виявилось, що сєвєродончан по всій Україні більше, ніж у Сєвєродонецьку

Житель Сєвєродонецька трансформується, і який він зараз – мені важко сказати. Знову йде процес «ломки», багато сєвєродончан поїхало, натомість приїхало багато переселенців, яких я також вважаю сєвєродончанами. За останній час змінилось чимало чиновників, бо чимало переїхало номенклатури з Луганська. Багато хто працює саме в державних установах. Зараз з’явилось чимало людей, які працюють на міжнародні організації.

У мене сильне бажання – повпливати на цю країну й увійти в історію. Коли люди через 100 років будуть розбирати, що відбувалося, мені буде приємно, коли внуки будуть говорити: «О, нічого собі, дідусь «шухер» робив». Сподіваюсь, що їх часи будуть спокійнішими.

Середній сєвєродончанин – інший, ніж був п’ять років тому. Багато працюють ІТ-шниками, але тут нема такого трафіку, тих же конференцій, подій, умов.

У зв’язку з депресивністю міста у нас «просів» прошарок 30-літніх активних людей. Коли ми кинули клич у 2014 році, виявилось, що сєвєродончан по всій Україні більше, ніж у Сєвєродонецьку. Вони допомагали нам інформаційно та фінансово, але в самому Сєвєродонецьку нам цих людей трохи не вистачає. Хотілось би побільше активної молоді. Треба розвивати економіку. Буде економіка – буде молодь.

У місті піднявся ринок нерухомості. Заїжджають міжнародники і починає дорожчати все, що з ними пов’язано. У Сєвєродонецьку типовий ринок нерухомості прифронтового міста, коли оренда дорога, а продаж дешевий. Ніхто не хоче брати на довгий термін, а на короткий термін – охочих багато.

Майбутнє таке, яке ми створимо, це не щось міфічне. Якщо я плюну на все і буду сидіти тільки на дивані, то нічого хорошого не буде. Якщо ж я буду продовжувати розвиватись – то це буде краще майбутнє. Чим більше активних людей – тим краще у нас майбутнє. Скільки людина вкладе у своє майбутнє, на стільки воно буде крутим і розвинутим.

Матеріал був створений в рамках Міжнародної школи візуального сторітелінгу «Наше майбутнє». Ініціатива має на меті створення незалежного журналу з самого початку збору інформації до фінального друкованого екземпляру. Проект здійснюється німецькою медіа організацією FROH! у співпраці з українськими партнерамиNGO Youth Platform \ ГО "Молодіжна Платформа"ГО "Центр Візуальної Освіти" \ Center of Visual Education, ГО "Сєвєродонецька молодіжна рада". Проект фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини.

У нас є ще кілька історій про людей, які змінюють свої міста на сході України

1) Коренная киевлянка сейчас живет в Страсбурге, но меняет города на Донбассе: принципы Жени Кулебы

2) Люди, изменяющие города. Алексей Овчинников из Славянска и его проекты

3) «Автостанция в Майорске нужна, и я ее построю»: принципы Вадима Хачатурова

4) Як це - бути журналістами-розслідувачами на Донбасі і чому вони кожен ранок роблять зарядку