Удар по Старобільську і загибель студентів. Чому і як трагедію перетворили на інформаційну війну

Після удару батьки шукали дітей у телеграм-чатах

Зранку 22 травня окупований Старобільськ накрила хвиля паніки. Місцеві телеграм-чати заповнилися повідомленнями про зниклих хлопців і дівчат після удару по гуртожитку педагогічного коледжу. Люди публікували фото дітей, описували одяг, прикмети, просили допомогти знайти бодай якусь інформацію. Серед описів — "червона піжама", "кулон із буквою К", "татуювання у вигляді маленького сердечка". Частину студентів пізніше знайшли мертвими.

Загиблі — реальні люди. Їхні сторінки у ВКонтакте досі відкриті, частина була підписана на офіційну групу Старобільського педагогічного коледжу. Там справжні фотографії, друзі, а тепер ще й коментарі зі співчуттями. Імена збігаються зі списками загиблих, які оприлюднили самі росіяни.

Список загиблих студентів

Анастасія Василенко ще в березні виклала на своїй сторінці коротке відео — 23 травня під ним з'явилися перші співчуття.

Сторінка Анастасії ВасиленкоАвтор: Джерело: "Реальна газета"

На сторінці Олександри Ковпак останні три дні — самі лише слова прощання, а останнє фото дівчина опублікувала 26 лютого.

Сторінка Олександри КовпакАвтор: Джерело: "Реальна газета"

На похорон 19-річної Анни Погрібніченко приїхали пропагандисти й зняли сюжет із рідними. Родичі загиблої Даші Сердюк показують пропагандистам її останні повідомлення, записані вже після удару; останнім фото в її відкритому профілі було святкування дня народження.

Сторінка Даші СердюкАвтор: Джерело: "Реальна газета"

Телеграм-канали публікували відео з перших хвилин після удару: розбір завалів, крики затиснутих цеглою молодих людей, роботу рятувальників. Пропагандисти показували й тих, хто вижив, — це не актори, вони називають імена реальних людей і розповідають подробиці. Кадрів із місця удару у відкритому доступі небагато: Росія роками зачищала інформаційне поле в Луганську та Донецьку, а торік ватажок «ЛНР» Леонід Пасічник узагалі заборонив публікувати фото й відео наслідків атак.

Однак після трагедії в українському інформаційному просторі почалася ще одна війна — інформаційна. Частина телеграм-каналів та коментаторів почала стверджувати, що студентів нібито "не існувало", або що вони "самі винні". Авторка розслідування проводить паралель із російською пропагандою після Бучі — коли жертв теж намагалися зробити "постановкою".

Що сталося в Старобільську

За російською версією, у ніч на 22 травня українські дрони вдарили по Старобільську й частково зруйнували гуртожиток коледжу так званого «Луганського державного педагогічного університету» — клону Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, який з початком повномасштабної війни релокувався. За даними окупантів, на момент удару там перебувало близько 80 студентів, загинула 21 особа, ще кілька десятків дістали поранення.

Генеральний штаб ЗСУ заявив, що ціллю був "один зі штабів підрозділу "Рубікон"" — структури Міноборони РФ, яка координує розробку та застосування безпілотників. За версією Генштабу, штаб розташовувався в адміністративних будівлях університетського комплексу.

Іноземний журналіст, чийого імені не називають, побував на місці й розповів виданню «Медуза», що не побачив жодних ознак військової присутності саме в зруйнованому гуртожитку. Щоправда, неподалік він помітив іще одну зруйновану будівлю — Старобільського професійного коледжу, оглянути яку російські силовики не дозволили, пославшись на те, що там нібито ніхто не постраждав. Пресі заборонили виходити за межі окресленого периметра.

І тут криється важлива деталь. За адресою площа Гоголя, 1 у Старобільську розташовані два різні навчальні заклади: Старобільський професійний коледж і Старобільський коледж Луганського педагогічного університету. У них різне керівництво, різні напрями підготовки, різні сайти й навіть різні приміщення. Професійний коледж займав старовинну двоповерхову будівлю з червоної цегли, а коледж педуніверситету — сіру п'ятиповерхову «коробку», де навчальні аудиторії й гуртожиток були під одним дахом. Знищено обидва будинки.

Адміністрація педагогічного коледжу активно показувала життя студентів у соцмережах. Жодних військових чи техніки, навіть випадково на задньому плані, «Реальній газеті» розгледіти на цих знімках не вдалося.

Професійний коледж в одній із соцмереж припинив публікувати фото студентів ще у вересні 2025 року, в інших контент залишився — переважно зі старого історичного корпусу та актової зали. На сайті закладу є розділ дистанційного навчання із Zoom-кімнатами. Гуртожиток у професійного коледжу теж мав бути, але де він і хто там жив — невідомо. Головне: серед загиблих немає жодного студента цього закладу.

Окремо в мережі поширювали документ про нібито підселення військових 88-ї мотострілецької бригади до гуртожитку. Та наказ мав ознаки фальсифікації: у двох версіях різняться підписанти, а текст написаний безграмотно й із логічними помилками. До того ж документ стосувався гуртожитку професійного коледжу, а не педагогічного — того, який і постраждав.

Фейковий наказ

Цікаво, що тієї ж ночі жителі Старобільська повідомляли про удар дронів і масштабну пожежу в районі «Нібулону» — території колишньої великої української аграрної компанії. Про можливу атаку на цей об'єкт окупаційна адміністрація не сказала ні слова.

Як Росія використала трагедію

Кількість загиблих першим озвучив особисто Володимир Путін, і одразу доручив армії готувати удар у відповідь. У ніч на 24 травня Росія атакувала Київ і область, застосувавши зокрема ракету «Орєшнік» — утретє з 2024 року. Те, що росіяни майже за добу спромоглися підготувати комбіновану атаку на столицю, викликає сумніви, та в Кремлі назвали це ударом помсти.

Наслідки трагедії перетворили на медійне шоу: масові покладання квітів, траурні написи на великих екранах у різних російських містах, приспущені прапори на магазинах і кафе — усе за командою місцевих адміністрацій. Луганське відділення руху «Движение Первых» удалося до улюбленого прийому — флешмобу.

Реальне людське горе перетворили на риторичну зброю. Емоційні повідомлення про смерть чергувалися з політичними гаслами, хоча самі герої сюжетів описували факти й ЗСУ не звинувачували. А вже за ними йшов політичний висновок у стилі «українська влада влаштувала танці на кістках». При цьому щодо загиблих повсякчас уживали слово «дитина», хоча людина 18+ — вже не дитина. Це свідома маніпуляція. Пропагандисти оприлюднили навіть зняте прихованою камерою впізнання тіла родичами, супроводивши його ремаркою про "дуже жахливе відео", — так приватне горе перетворили на інструмент тиску.

24 травня на місце звезли «іноземних журналістів». Здебільшого це виявилися лояльні до Кремля блогери із задокументованою історією проросійських наративів:

• Чей Боуз (Chay Bowes) з Ірландії — кореспондент фінансованої Росією мережі RT. До «журналістики» він займався бізнесом, зокрема мав власний магазин зброї. У червні 2023 року Росія запросила його виступити на засіданні Радбезу ООН, де він описав війну як «проксі-конфлікт, розв'язаний НАТО».

• Саад Халаф (Saad Khalaf) — кореспондент Al Arabiya в Москві з послужним списком акредитованих Росією поїздок на лінію зіткнення. У Старобільську він подякував "російській стороні" за можливість побачити "правду" й заявив, що не помітив жодних ознак військового призначення об'єкта.

• Джованні Піньї (Giovanni Pigni) — італієць, який живе й працює в Росії, публікується в La Stampa та бере участь у лояльних до Кремля заходах; зокрема брав інтерв'ю у ватажка «ДНР» Дениса Пушиліна.

• Лу Юйгуан (Lu Yuguang) — шеф московського бюро Phoenix TV, який працює в Росії близько 20 років. Сам канал має задокументовану лояльність до Пекіна й системно транслює проросійські наративи про війну.

Іноземні журналісти у СтаробільскуАвтор: з відкритих джерел

Показово, що навіть серед лояльних Кремлю журналістів знайшлися ті, хто росіянам не повірив. Луганські пропагандисти поскаржилися на італійку, яка, описуючи події з гуртожитком, додавала слово «буцімто». А журналісти ВВС і CNN на пропозицію поїхати в окупований Старобільськ узагалі не погодилися.

Чому небезпечно заперечувати жертв

На тлі цього пропагандистського тиску частина українських коментаторів обрала дивну стратегію — не спростовувати маніпуляції, а заперечувати саму реальність жертв. Наративи змінювалися послідовно.

Спершу — «ніяких студентів не було», «це все вигадка російських ЗМІ». Версія протрималася рівно доти, доки не з'явилися фотографії травмованих студентів. Тоді наратив переріс у «це випадкові дівчата та хлопці» — мовляв, замість справжніх жертв опублікували випадковий набір фото. Але дівчата на знімках справді виявилися студентками Старобільського педагогічного коледжу.

Далі пішло «студентки самі винні: готувалися стати пропагандистками та позували з прапорами ЛНР». Тут варто нагадати, що йдеться про людей, які останні чотири роки (а уродженці «староокупованих» територій — і всі дванадцять) жили в умовах постійної пропаганди. Школярі та студенти на окупованих територіях часто не мають вибору — з якими прапорами фотографуватися та в яких рухах брати участь.

Зрештою з'явилася думка, що в гуртожитку загинули не майбутні вчительки та виховательки, а операторки дронів на навчанні. Висновок збудували на тому, що в Челябінській області до підрозділу «Рубікон» набирали дівчат. Спільне між двома фактами лише одне: «Рубікон» вербував дівчат, і більшість загиблих теж були дівчата.

Також обговорювали і те, що серед госпіталізованих був чоловік 1978 року народження — мовляв, що він робив у студентському гуртожитку? Відповідь очевидна — у гуртожитках є техперсонал, викладачі-куратори, охоронці, вахтери. Будь-хто з них міг бути там тієї ночі.

Авторка розслідування називає те, що сталося, маргіналізацією жертв — коли людям відмовляють у співчутті лише тому, що вони жили в окупації.

«Готовність відмовляти мешканцям окупованих територій у людській гідності — це не патріотизм. Це відтворення тієї самої логіки, проти якої воює Україна. І те, що частина українців обирає мову знецінення жертв, — тривожний симптом. Не лише тому, що це грає на руку Кремлю, хоча й це правда, — а тому, що руйнує здатність розрізняти, де закінчується аналіз і починається дегуманізація», — йдеться у матеріалі.