Пропаганда, що працює на десятиліття вперед. Що приховує російський серіал «Марік»

У новому відео на каналі СВОЇ журналістка Альона Савіна разом із заступником керівника Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Миколою Балабаном розбирає чергову брехню росіян.

Історія, яка починається на руїнах

Головний герой Марк Аксьонов — військовий медик так званої «ДНР», який воював на боці армії РФ, потрапив в український полон, а після повернення приїздить до Маріуполя. Там він починає працювати у швидкій і намагається буквально почати життя з нуля.

Але є одна маленька деталь: це життя починається у місті, яке російська армія сама зруйнувала.

Уже за кілька тижнів цей телесеріал покажуть російські телеканали та онлайн-платформи. Просуванням кремлівської версії війни займався режисер Єгор Бероєв, який відкрито підтримує Кремль та повномасштабну війну проти України.

«Маленькая неправда рождает большую ложь»

Саме ця фраза лунає в одному з фрагментів серіалу. Тут і не посперечаєшся. У російській версії цієї історії все дуже просто: російські військові приходять у Маріуполь і називаються визволителями. Українські захисники при цьому опиняються у ролі ворога.

Тобто місто зруйноване, але хто його зруйнував — це вже, скажімо так, питання сценарної точки зору. Або саме тієї маленької брехні.

У російському кіно, виявляється, достатньо змінити табличку на дверях — і окупант уже не окупант, а визволитель.

«Це спроба гуманізувати агресію»

Заступник керівника Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Миколою Балабаном пояснює, навіщо Кремлю саме кіно і саме Маріуполь.

«Ще в Радянському Союзі, як товариш Ленін казав, найважливішим із мистецтв для нас є кіно. Це спроба гуманізувати агресію, спроба перетворити агресора — того, хто напав, знищив, зруйнував, — на таку людяну людину, яка бореться за своє море, свою землю. І це, власне, таке конструювання реальності, конструювання легітимності і цих нових територій, і людських історій», — каже він.

Микола Балабан

Вибір міста, за його словами, теж не випадковий.

«Маріуполь — одне з найбільших міст Донбасу. Мені здається, після Донецька воно найбільше. Це такий центр, магніт, у якому, зрештою, і до повномасштабної війни населення було одним із найбільших у регіоні. Воно промислове, воно має історію», — зазначає Балабан.

І додає: «Дивіться, імперське конструювання цих міфів, наративів дуже зав’язане на такі великі пункти. На Бердянську, умовно, росіянам важче побудувати це своє „величие“: він менший. А Маріуполь як місто і для українців, для нас, має величезну символічну цінність. Перетворити або перекрутити, змазати символічну цінність Маріуполя, яку вкладають у нього українці, і створити, сконструювати цю символічну цінність для Росії — це ключове».

Механіка брехні у серіалі. Декорації, які не треба будувати

Росія не вигадує Маріуполь з нуля. Вона бере справжнє місто, його справжні вулиці, справжні руїни, людей, які залишилися там, і знімає на цьому тлі свою версію війни.

Це дуже зручна декорація, бо руйнування вже існують. Їх не потрібно створювати художнику-постановнику. Картинка вже працює. Ви бачите руйнування, але вам пояснюють їх не так, як вони сталися. І той, хто зруйнував місто, поступово перетворюється на того, хто його відбудовує.

Фрагмент серіалу «Марік»

Подивіться, що робить серіал. Він бере війну — величезну, страшну, складну — і стискає її до історії однієї людини. Марк переживає війну. Марк має травму, намагається повернутися до нормального життя. Марк рятує людей — і глядач починає співпереживати Марку.

Це дуже сильний драматургічний прийом. Так, перед нами не просто серіал про людину з ПТСР. Нам іще й пропонують нову версію пам’яті про Маріуполь.

«Пропаганда одразу змушує будь-якого глядача вибудовувати таку стіну. Коли ми сприймаємо будь-який твір і нам отак у лоб кажуть: „Оце було так, а оце — не так“, — ми, за природою людини, інтуїтивно відгороджуємося від цього: „Стоп, а чому саме так? Чому тільки так правдиво, а не інакше?“» — пояснює Микола Балабан.

За його словами, саме тому пропаганда навчилася працювати інакше: «І це, власне, дуже складно. Оцю стіну, яка об’єктивно з’являється в людей, завжди складно подолати. Тому мистецтво й інструменти пропаганди вже давно винайшли багато способів цю стіну обходити. Ми не тавруємо щось прямо, а потроху розмиваємо певний наратив. Фокусуємося не на трагедіях маріупольців, яких вигнали з домівок, які мусили тікати, серед яких стільки поранених. Натомість фокусуємося на історії однієї людини — одного медика чи парамедика, як його назвати».

І далі: «Тому пропагандистський наратив доходить до нас не прямо. Він ніби йде обхідним шляхом — через красиву картинку, гарно поставлений кадр, шум моря, особисту історію якоїсь людини. І все це разом не прямо, але створює в нас таку нову реальність».

Балабан нагадує, що цей інструментарій має довгу історію.

«Я думаю, що наші глядачі, особливо люди старшого покоління, можуть згадати, що в Радянському Союзі було дуже багато фільмів, які так само конструювали реальність. Наприклад, після Другої світової війни був радянський художній пропагандистський фільм про Сталіна та його роль. Він закінчується тим, що Сталін прилітає до Берліна. Нацистський рейх переможений, Сталін прилітає до Берліна — і до нього біжать діти. Але Сталін ніколи до Берліна не прилітав. Він узагалі 1945 року не виїжджав туди, до Європи. Але це створює таку візуальну картинку, певне зображення. І потім люди саме це й пам’ятають».

Наслідок такої політики пам’яті — цілком практичний.

«Авторитарні політики формують, конструюють певні поведінкові патерни суспільств. І те, що ми зараз бачимо: „можемо повторити“, війна як похід до якогось умовного піонерського табору, після якого ти повертаєшся, — вся ця героїзація є класичним інструментом, щоб тримати суспільство у відчутті обложеної фортеці. У відчутті, що, умовно, „умереть за Родину“ — це найвища честь для будь-якого громадянина. Або, скажімо так, для населення», — каже аналітик.

Він протиставляє цьому європейський підхід: «Водночас західноєвропейська традиція бачить війну як трагедію, особливо після Другої світової війни. Завдання західної традиції пам’ятання про війну — політичне: щоб люди не хотіли воювати, щоб держави знову не поверталися до воєн, щоб конфлікти, які є і завжди будуть, вирішувалися дипломатичним, політичним шляхом, шляхом нових виборів».

«Натомість російська традиція — те, чого російські політичні еліти вимагають від своєї політики пам’яті, те, як вони її конструюють, — має інше політичне завдання: щоб люди записувалися до війська, щоб вони знали, що війна — це добре, що війна є природною, інтегральною частиною життя, буття російського громадянина. І що захоплення нових територій — це так само гарно. Або ж це можна назвати „поверненням свого“ чи якось інакше», — додає Балабан.

Те, чого в кадрі немає

Але пропаганда — це не лише про те, що вам показують. Іноді набагато цікавіше подивитися на те, чого не показують.

Блокада Маріуполя армією РФ стала однією з найстрашніших гуманітарних і міських катастроф XXI століття. Повна відсутність світла, води, газу та зв’язку. Загинули десятки тисяч мирних жителів. Понад 90% житлового фонду та інфраструктури було знищено або пошкоджено, а місто опинилося під повною російською окупацією.

Смерть і руйнування — ось реальність, яку створили росіяни.

Загальні втрати в запеклих боях за місто охоплюють бійців із різних підрозділів, а дані оприлюднюють лише частково. Батьки досі не можуть поховати своїх дітей.

У пропагандистській історії цієї війни можна просто пересунути камеру. І якщо камера не показує злочину, для частини аудиторії його ніби й не було.

Монтаж — дивовижна річ. Він може навіть зробити так, що армія, яка прийшла зруйнувати місто, виглядатиме так, ніби приїхала його відроджувати.

Але ми вже бачили інший Маріуполь — не той, який сьогодні намагається нам продати російський серіал. У 2022 році українські журналісти Мстислав Чернов, Євген Малолєтка та Василіса Степаненко залишилися в місті під час російської облоги й фіксували те, що там відбувалося.

Кадр з фільму "20 днів у Маріуполі"

Їхній фільм «20 днів у Маріуполі» — це не художня історія про визволення. Це документальне свідчення того, що відбувалося з містом насправді. І, мабуть, найкращий спосіб зрозуміти різницю між цими двома фільмами — просто подивитися, що саме кожен із них залишає в кадрі.

Саме тому «Марік» — не просто серіал. Це боротьба за те, яким Маріуполь залишиться у пам’яті людей через 10, 20 і 30 років.

12 хрестиків замість оцінок

Іронія в тому, що навіть російський культурний простір не зустрів серіал «Марік» одностайним захопленням. Російське видання «Медуза» писало, що на фестивалі «Пілот» 12 російських кінокритиків відмовилися ставити будь-яку оцінку серіалу Бероєва. У підсумку стрічка отримала найнижчий результат серед усіх прем’єр фестивалю.

У статті також ідеться про те, що, коли на фестивалі знімальна група вийшла презентувати проєкт, значна частина аудиторії просто вийшла із зали.

Здавалося б, що може бути надійнішим за російський пропагандистський серіал? Правильно: ще трохи російських пропагандистів, які пояснюють російським критикам, як правильно дивитися кіно.

Один із них — Олександр Коц, рупор російської брехні, військовий кореспондент газети «Комсомольская правда». Він настрочив допис у своєму Telegram-каналі, де заявив про «неправильне» голосування критиків:

«Диверсия против СВО и Егора Бероева. На „Военном враче“ поставили 12 крестов. Имена предателей известны. А теперь интересная игра на контрастах. Когда „Оскар“ получает фильм „20 дней в Мариуполе“ с постановочными кадрами и спорным монтажом, наша прогрессивная критика аплодирует стоя: „Голос свидетеля, документ эпохи“. А когда русский режиссёр снимает кино про живой, восстанавливающийся Мариуполь — это агитка и пропаганда».

Цього разу найстрашнішим ворогом російського патріотичного кіно став не Голлівуд і не НАТО, а звичайна таблиця з оцінками кінокритиків.

Пропаганда, яка працює на майбутнє

І тепер головне питання: навіщо витрачати гроші, час і ресурси на серіал про війну, яку Росія вже четвертий рік веде проти України? Бо це не лише про сьогодні. Пропаганда працює на майбутнє.

«Якісно і дорого зроблений елемент пропаганди — там дуже чітко прорахована користь для цього російського „величия“. А „величие“ вони продають як усередині країни, так і назовні. Це дуже зручний інструмент, особливо для тоталітарних режимів, тому що вони можуть конструювати альтернативну реальність. І нехай вона може не спрацювати цього року, бо пам’ять іще дуже гірка. Але умовно через п’ять, через десять років — це вже формування того, як люди пам’ятатимуть ті події, які картинки спливатимуть у них при згадці, наприклад, про Маріуполь», — додає він.

«Будь-який продукт, який створює ця пропагандистська машина, має багато цільових аудиторій, а не лише один фокус», — наголошує аналітик.

• Перша з них — самі росіяни: «Звичайно, ядро цільової аудиторії — мешканці Саратова, якоїсь глибинки Росії, які дивитимуться ці серіали через красу особистої історії чи картинки, зображення. І в них створюватиметься певний образ. Тому так: перша цільова аудиторія — це росіяни, але не тільки».
• Друга — пострадянський простір: «Друга цільова аудиторія таких серіалів або, назвімо це, творінь — країни пострадянського простору, населення яких також споживає російськомовний контент. Якщо серіал, якийсь продукт цікавий, його подивляться в Казахстані, Білорусі, Туркменістані, Грузії, Вірменії. І через цей візуал, через історію їм трошечки підсиплють пропаганди: „А ось як було“».

Наслідок, за словами Балабана, буде відчутним: «І вже коли умовно приїдуть українці й ми розповідатимемо їм про нашу картину, про те, що ми бачимо, про цю реальність, про знищення, про театр у Маріуполі, вони казатимуть: „Ну, ви знаєте, не все так однозначно“».

• Третя аудиторія — найдальша: «Третя цільова аудиторія — це Глобальний Південь, якому, в принципі, байдуже до того, що відбувається в цій частині світу. Але якщо буде контент, продукт, який гарно зроблений, гарно запакований, вони його подивляться».

«І, можливо, через п’ять-десять років ви спілкуватиметеся з кимось, умовно перебуваючи у відпустці в Африці, і людина скаже вам: „Ну, ви знаєте, я не вважаю, що все було так однозначно. Було не зовсім так, ви ж також бомбили Маріуполь“», — прогнозує Микола Балабан.

Росія давно воює не лише за території. Вона воює за версію того, що сталося на цих територіях, і за те, хто був героєм, хто був злочинцем, хто кого звільняв і хто має право розповідати цю історію.

І виходить так, що «Марік» — це не просто серіал про лікаря, який повернувся додому. Це спроба написати нову історію Маріуполя. Тільки цього разу сценаристами є ті, хто прийшов туди зі зброєю.

РФ зняла фільм, щоб переписати історію Маріупольського драмтеатру. Що приховує російська версія

Борис Джонсон таємно приїхав на фронт і зняв фільм про Україну. Чому це важливо

«Тьотя Суп». В Україні знімуть фільм про маріупольку, яка готувала їжу під час облоги на «Азовсталі»