«Це вже не Донбас при Україні». Як окупація переформатувала цілий регіон

Про що говорять люди в окупації

«Зараз на тимчасово окупованій території говорять про відсутність води, про посилення українських ударів, зокрема безпілотними системами. І це те, що, на мій суб'єктивний погляд, мало висвітлюється в наших медіа», — каже Денис Мінін.

За його словами, з інформаційного простору фактично зникла тема Криму. «Центр протидії інформаційній агресії і окупації знаходить інформаторів у Криму, які розповідають, як люди сидять без води тиждень, два-три, як світло подається три години на день. Хто про це пише, хто про це розповідає?»

Денис МінінФото: kanaldim.tv

Формулювання щодо походження цих незручностей у студії стало предметом суперечки. Мінін наголошує: незручності від дій Сил оборони — це факт, «але це те, що треба робити задля того, щоб ці території могли повернутись швидше». Максим Бутченко уточнює: усі ці незручності створила Російська Федерація. Обидва погоджуються, що літо 2025 року добре це ілюструє: окупаційна влада та сама, а води і світла немає.

«Це вже не Донбас при Україні»

Головна теза Бутченка — дивитися на регіон як на довоєнний Донбас більше не можна.

«Він повністю переформатований. Треба дивитися на цю територію вже не як на Донбас при Україні, а на зовсім інакший формат життя, на зовсім інакшу територію: адміністративну, побутову, соціальну», — каже він.

Максим Бутченко

Проблеми з водою в Донецьку почалися задовго до обстрілів. «Російська армія зруйнувала канал, який постачає воду в цю агломерацію. Міноборони Росії начебто намагалося відбудувати з Ростовської області трубопровід, який мав цю проблему зменшити. Насправді все було розкрадено».

Шахти, які вбивають воду

Бутченко родом із Луганщини, окупованої з 2014 року, і 12 років працював на шахті. «Я якби от коріння Донбасу», — каже він.

Цифри, які він наводить: із понад 90 шахт залишилося п'ять, і то дуже умовно працюючих. Решту закрили з порушенням технології.

«Коли закриваються шахти не за технологією, опускаються пласти, порушуються водні сховища, вода уходить», — пояснює журналіст.

Через це навіть там, де немає обстрілів, у селищах зникає вода у свердловинах.

Ще небезпечніший другий ефект. «Шахта — це дуже екологічно небезпечне виробництво. Там дуже багато мастил, отруйних речовин, які накопичились, і в тому числі вибухівка». Без систематизованої відкачки ця вода піднімається, змішується з пластами — і люди її споживають.

«У людей відповідно дуже збільшилась, навіть за статистикою, яку ми досліджували, кількість захворювань на рак, алергії та решту. Тому це територія запалення — соціального, побутового, економічного», — каже Бутченко.

Маріуполь як «вітрина», де немає роботи

Мінін наголошує на важливості розрізняти міста й періоди окупації. «Звісно ж, про Авдіївку, де живуть п'ять людей, сказати нема чого. Про Мар'їнку, яка знищена повністю, сказати нема чого».

Про Маріуполь він говорить детальніше: комбінати імені Ілліча та «Азовсталь» більше не працюють. «Блогери окупації показують, як Маріуполь відбудовується. А за фактом людям працювати нема де. Ти або йдеш працювати в будівництво, якщо в тебе є руки, і отримуєш 80–120 тисяч рублів».

Місто, за його словами, єдине, в яке окупанти вкладають гроші, намагаючись зробити з нього вітрину. «Але скільки людей там загинуло через їхні дії — жодною вітриною ти цих людей не повернеш».

Бутченко додає: обидва підприємства ріжуть на метал, а щодо заводу Ілліча є інформація, що там ремонтують військову техніку, і контролюють процес чеченці.

Хто поїхав і хто залишився

«Змінився соціальний прошарок людей. Люди молоді, люди, які мали малий, середній бізнес, які мали можливість поїхати, — вони майже всі поїхали», — каже Мінін.

Ті, хто залишився, працюють у бюджетній сфері або в невеличкому бізнесі — «продаєш або одяг, або аксесуари до смартфонів». Кардинально бракує лікарів: їх привозять з інших регіонів Росії вахтовим методом, і навіть у приватних клініках, які відкриваються, не вистачає спеціалістів.

«Тієї економічної спроможності, яка була на тимчасово окупованих територіях, коли над ними майорів український прапор, там немає», — резюмує він, нагадуючи, що Маріуполь був на восьмому місці за ВВП серед українських міст.

Навіть озвучені зарплати, зауважує Бутченко, мають величезну диференціацію між місцевими і приїжджими. «Навіть 80 тисяч мало хто отримує. Отримують понад 100 ті, хто приїжджає».

«Про що місцеві постійно скаржаться? Що вони для росіян другий сорт. І це правда. Вона починається з відношення, з економічних стосунків, заробітних плат», — каже він.

Те саме — в питанні полонених. За словами Бутченка, місцевих, які потрапили в полон, навіть не обмінюють. «Ті люди кажуть, що їх навіть не рахують за своїх».

Так само працює й адміністративна система. На 2025 рік, за їхніми підрахунками, близько 48% чиновників завезені з Росії, а судді та силовики — майже всі. «Місцевих було би логічніше підключити», — каже журналіст. Причина — тотальна недовіра: «Люди місцеві залишаються в очах окупантів хахлами».

Мінін додає: «Якщо ти один раз зрадив, ти ж зрадиш». Долі колаборантів це підтверджують — багатьох убили, посадили або вони втекли.

Демографія як стратегія

Разом із командою Інституту досліджень безпеки імені Павла Лісянського та Східної правозахисної групи Бутченко досліджував демографію окупованих територій.

Дуже велика частина населення виїхала, і насамперед чоловіки. «Перша частина чоловіків була знищена по суті примусовою мобілізацією. Різні є оцінки — до 250 тисяч. Що таке 250 тисяч? Це чоловічий актив, 30–50 років, які могли би працювати». Ще частина виїхала працювати в Росію, бо і металургія, і вугільна промисловість у регіоні помирають.

Масштаб втраченого він показує на власному прикладі: на державному підприємстві, де він працював, було сім шахт і 24 тисячі зайнятих — фактично все місто і навколишні селища.

«Те, що відбувається на окупованих територіях, — це невипадковість. Це стратегія перетворення цього регіону в інший формат. Знищити економіку, знищити демографію, змінити повністю склад населення, завести якомога більше росіян і повністю переформатувати», — переконаний Бутченко.

Побут, на який скаржаться найбільше

«На жаль, в Україні досі не розуміють, у чому відмінність окупованої території», — каже Бутченко. Найбільші скарги місцевих — саме побутові: тижнями прорвана каналізація, постійні проблеми з водою.

«Постійно розлилось пів міста — не реагують», — переказує він повідомлення з місцевих груп.

Окрема проблема всіх окупованих територій — безпритульні собаки. Багато людей поїхало, залишивши тварин; максимум, що з ними зробили, — стерилізували, і тепер вони зграями по десять бігають містами. Мінін вважає, що навіть стерилізація нині відбувається лише частково.

Його організація, за його словами, вивезла з Маріуполя понад 250 котів, залишених господарями, і повернула в Україну понад 10 тисяч людей безкоштовно.

Мінін ставить у студії власне запитання: чому люди найбільше радіють, коли щойно потрапляють на підконтрольну Україні територію?

Відповідь — заправки та супермаркети АТБ. «Майже 95% людей», — каже він.

Причина в дорозі. «Починаючи з 22-го року і завершуючи 26-м, єдиний шлях, щоб повернутись з тимчасово окупованих територій, пролягає через Росію і Білорусь. Відстань більша, ніж з Києва до умовного Мадрида або Берліна. Люди проїжджають майже 3000 кілометрів».

«І коли вони радіють супермаркету АТБ, для мене це більше, ніж маркер того, яка там ситуація», — підсумовує він.

«Донбасу не існує». Історик Антон Лягуша — про міф, який створили в СРСР

У Краматорську зупинили виплати за пошкоджене житло через «єВідновлення». Що буде із заявками