Росія засудила до довічного Артема Мурдіда з Мелітополя. Його матір і дівчину — на 22 і 20 років

У чому звинувачують Артема Мурдіда

Росія стверджує, що Артем Мурдід — убивця, який за завданням української розвідки закладав вибухівку в Мелітополі після того, як місто захопили російські війська.

Сам Артем каже, що нічого протиправного не робив. За його словами, після затримання у березні 2023 року проросійські силовики неодноразово били його, катували електричним струмом і змушували дивитися, як те саме роблять із його матір’ю.

У листі, де він детально описав пережите, 32-річний Мурдід розповів, що силовики також погрожували кинути його матір і дівчину в окоп, де їх зґвалтують у нього на очах. Потім погрожували застрелити його самого і залишити тіло біля дороги, щоб його з’їли собаки.

Російська влада не відповіла The New York Times на прохання прокоментувати ці звинувачення.

Зрештою, за словами Мурдіда, він підписав зізнання, які поклали перед ним, навіть не читаючи документів. Так само зробили його 52-річна мати Ганна Мурдід та 29-річна дівчина Ганна Вошкодер.

Артема засудили до довічного ув’язнення. Його матір — до 22 років колонії, дівчину — до 20 років. Усіх трьох звинуватили в участі у так званому терористичному осередку.

«Багато людей ламаються. Я знаю чимало людей, які за останні роки пройшли через російські тюрми. Там люди зізналися б навіть у вбивстві Кеннеді», — розповів Ярослав Бевза, близький друг родини Мурдідів, який виїхав із Мелітополя після початку повномасштабного вторгнення.

Тисячі цивільних українців перебувають у російському полоні

Вироки Артему Мурдіду, його матері та дівчині — одні з найсуворіших серед справ українських цивільних, яких Росія утримує у своїх тюрмах. Правозахисники та представники української влади називають ситуацію з такими полоненими своєрідною «чорною дірою». Йдеться про тисячі людей.

На момент публікації матеріалу The New York Times (16 серпня 2026 року) троє українців чекали на розгляд апеляції у московському суді. Видання зазначило, що цей суд уже неодноразово залишав чинними вироки іншим українцям у справах, пов’язаних із війною.

Мурдіди та Вошкодер не приховували проукраїнської позиції під час окупації, але заперечують будь-яку причетність до вибухів.

На відміну від військовополонених, для повернення українських цивільних, яких затримала Росія, немає офіційно встановленого механізму. Україна називає таких людей цивільними заручниками, і питання їхнього повернення, ймовірно, стане одним із найскладніших у будь-яких майбутніх переговорах про завершення війни.

За даними української Медійної ініціативи за права людини, підтверджено перебування у російському ув’язненні близько 2600 українських цивільних, затриманих за звинуваченнями, пов’язаними з війною. Українські посадовці вважають, що реальна кількість може бути значно більшою.

Деяких людей затримували за українські пісні, проукраїнські дописи у соцмережах або переказ грошей на українські банківські рахунки. Іншим, зокрема Мурдіду, висували звинувачення у тероризмі — у пораненні чи вбивстві росіян.

Правозахисна організація, яка досліджує ці справи, повідомляє, що майже 900 українцям уже висунули звинувачення або винесли вироки. Інші перебувають у невизначеному статусі, а про багатьох роками немає жодної інформації.

The New York Times також наголошує: судові процеси Росії над українцями, затриманими на окупованих територіях, порушують міжнародне право, оскільки Росія не має законного суверенітету ані над цими українськими територіями, ані над людьми, які там живуть.

Артем Мурдід став одним із приблизно десятка українських цивільних, яких Росія засудила до довічного ув’язнення за справами, пов’язаними з війною.

Російський суд визнав його винним у закладанні чотирьох саморобних вибухових пристроїв у Мелітополі. Внаслідок останнього вибуху, за версією Росії, загинув проросійський українець, який координував перевезення російських найманців і військових на фронт.

Працював у банку, любив фантастику та автомобілі

За кілька років до окупації Мелітополя Артем Мурдід після університету відслужив строкову службу в українській армії. Потім влаштувався працювати до банку і з часом став відповідати за контроль грошових переказів. Любив наукову фантастику й автомобілі.

Його мати Ганна майже все життя працювала на державному підприємстві «Гідромаш», яке виробляло великі гідравлічні підйомники. Згодом вона стала заступницею керівника підприємства.

Мати із сином жили у квартирі в Мелітополі.

Ганна Вошкодер до війни працювала продавчинею в аптеці. Вона почала зустрічатися з Артемом за кілька місяців до повномасштабного вторгнення. Жінка сама виховувала доньку — її попередній партнер помер від інсульту у 24 роки.

Перед тим як залишити Мелітополь, Ярослав Бевза купив Ганні Мурдід запас продуктів — картоплю, цибулю, макарони та олію. Незадовго до цього вона зламала ногу.

Невдовзі місто окупували російські війська.

Бевза, який разом із Ганною Мурдід працював на «Гідромаші», каже, що неодноразово переконував її виїхати. Вона відмовлялася, бо у Мелітополі залишалися її батьки.

Друг Артема також вмовляв виїхати його. Але той казав, що не може залишити матір, бабусю та дідуся.

Їздили окупованим Мелітополем з українськими піснями

Після початку окупації Мурдіди їздили Мелітополем і голосно вмикали українську музику. Ярослав Бевза назвав це фактично демонстративним жестом непокори росіянам.

Близький друг Артема Мурдіда розповів The New York Times, що нова проросійська адміністрація намагалася завербувати його до поліції. Причиною могли бути його досвід служби в армії та роботи охоронцем. Артем відмовився.

Співрозмовник NYT попросив не називати його ім’я, адже його мати досі живе у Мелітополі, а щонайменше один чоловік із їхньої компанії друзів погодився працювати у створеній окупантами поліції.

У перші місяці окупації Артем кожні кілька днів листувався з цим другом.

19 червня 2022 року друг запитав: «Все як було, нічого нового?»

Мурдід відповів жартом: «У Багдаді все спокійно».

Росія натомість стверджує, що саме того місяця Артем почав працювати з агентом української розвідки на ім’я Олег.

Арешти після вибуху в Мелітополі

За версією росіян, через кілька тижнів після цього Мурдід заклав першу бомбу. Його затримали невдовзі після того, як внаслідок вибуху автомобіля загинув колаборант, який займався перевезенням російських військових на фронт.

Невдовзі затримали також дівчину Артема та його матір.

Доньку Ганни Вошкодер після арешту матері виховують родичі.

The New York Times зазначає, що незалежно перевірити розповідь Артема про катування в російському ув’язненні неможливо. Водночас його свідчення схожі на десятки інших розповідей українських військовополонених та цивільних, яких Росія згодом звільнила.

Деякі цивільні померли у російському ув’язненні. Серед них — українська журналістка, на тілі якої після повернення виявили сліди катувань та відсутність деяких органів.

«Це відчуття безпорадності просто розчавлює»

Після того як Артема, його матір та дівчину засудили, їм дозволили надсилати листи родичам і отримувати передачі. The New York Times ознайомилося з копіями цих листів.

Артем писав, що сумує за родиною і мріє поїхати на море або в сауну. В одному з листів він просив бабусю перестати так сильно його балувати — наприклад, надсилати морський коктейль, у якому, за його словами, було забагато олії. Також просив передати «Наполеон» своїй дівчині на її 29-й день народження.

У квітневому листі Артем писав, що міжнародні організації не можуть йому допомогти. Найбільше його хвилювали мати та дівчина: він боявся, що їм страшно, але нічого не міг для них зробити.

«Це відчуття безпорадності просто розчавлює», — написав він.

Якщо апеляцію не задовольнять, Артема Мурдіда, його матір і дівчину можуть відправити до різних колоній у глиб Росії.

Стан здоров’я Ганни Мурдід у неволі погіршився. Під час того самого падіння, коли вона зламала ногу ще до окупації, жінка також пошкодила руку. У тюрмі обидві травми загострилися. Тепер вона практично не може користуватися рукою і має проблеми з ходьбою.

У листі батькам Ганна писала, що боїться потрапити до колонії в Сибіру.

7 липня вона написала: «Тримаюся. Усім від мене великий привіт, обіймаю, цілую, люблю, вірю, сподіваюся, чекаю. І дай Боже мені ніколи не побачити білого ведмедя!»

«Надія помирає останньою»

74-річна Катерина Мурдід, мати Ганни та бабуся Артема, розповіла журналістам телефоном із Мелітополя, що вона та її чоловік уже надто слабкі, щоб їхати до Москви на розгляд апеляції.

Останні надії родина покладає на обмін.

«Люди постійно говорять про великий обмін. І ти весь час думаєш: “Може, станеться щось хороше”. Але зрештою нічого не відбувається. Так, надія помирає останньою. Нам залишається тільки сподіватися», — сказала Катерина Мурдід.

Росіяни несуть у місто смерть. Як зараз виглядає Дружківка, яку армія РФ щодня рівняє КАБами

Що відбувається з житлом в окупації — нові реєстри та списки "безхазяйного" житла за серпень 2026

Росія змінила термін реєстрації житла на окупованих територіях. Свої розбирались, навіщо це роблять