Волонтерка Людмила Фіалко заснувала центр «Радуга» у Дружківці і допомогла семи тисячам людей

Ще за часів свого студентства у Донецьку Людмила брала участь у різних волонтерських програмах. Коли почалась війна, вона жила у Макіївці, працювала у рекламній агенції. Їздити на роботу через блокпости стало небезпечно. Разом з чоловіком і чотирирічним сином виїхала з окупованої території. Переселилися до Миколаєва. 

— Там гарний клімат, ближче до моря. Але закріпитись у цьому місті ми не змогли. З донецькою пропискою ніхто не хотів брати нас на роботу. Мій чоловік має вищу освіту, але був згоден уже і на важку фізичну працю. 

Зрештою повернулись у Донецьку область — в Дружківку, звідки родом чоловік Людмили. Постійної роботи не було, займалися домашнім господарством.

Відчула чуже горе

Потім Людмила познайомилася з волонтерами і стала разом з ними допомагати іншим переселенцям.

— З ними їздила до Костянтинівського центру, де тимчасово жили ті, хто потребують допомоги. Через соцмережі шукала для них взуття, одяг, іграшки 

Тоді Людмила зрозуміла, що в порівнянні з іншими їх родина майже не постраждала: всі живі, всі здорові, всі разом. 

— А я бачила людей, які втратили рідних, житло, захворіли. Їм було важче.

З часом Людмила все більше і більше занурювалась у волонтерську діяльність. Почала співпрацювати з міжнародними донорами — благодійними фондами «Карітас», «Uniсef», «Людина в біді», Міжнародною організацією з міграції.

Допомогли семи тисячам людей

Потім заснувала свій волонтерский центр — «Радуга», куди по допомогу за чотири роки звернулося понад сім тисяч людей. Підтримали Людмилу у її справі вісім людей. Вони працювали безкоштовно. Роботи було багато. 

— Від роздачі продуктів та наборів для гігієни до допомоги у працевлаштуванні та пошуку грошей на лікування.

Більшість серед тих, хто звертався у «Радугу» — переселенці. Але приходили також і місцеві жителі, багатодітні родини. 

— Критичним для мене був період взимку 2015 року, коли сталося Дебальцеве. Звідти масово хлинули біженці. Вони приходили до нашого центру, нічого не брали, не просили, просто стояли. В шоковому стані. Тоді я зрозуміла, наскільки важливою є психологічна допомога. 

Людмила організовувала поїздки дітей на відпочинок до таборів

Влітку 2017 року Людмила замислилася про зміну напрямку роботи. У Дружківці на той момент не було психологів, які працюють з травмою війни. Людмила запрошувала фахівців з інших регіонів.

— Я побачила, що багато людей просто «підсіли» на гуманітарну допомогу. А щось робити, якось рухатись, змінювати своє життя вони не хотіли. Я розуміла, що це є частиною постравматичного синдрому. Я хотіла навчитись витягувати людей з цього стану. 

Людмила Фіалко пішла вчитися на психолога. Паралельно організовувала у своєму центрі зустрічі для жінок, які потребують взаємопідтримки.

Це, можливо, і не зовсім альтруїзм

Нещодавно разом з колегами з інших міст України Людмила відвідала Молдову. У Кишиневі дізнавалася про практики арт-терапії, які застосовують для допомоги людям, що пережили травму війни.

— Молдовська ситуація схожа до нашої: там є невизнане Придністров’я, заморожений конфлікт, низькій рівень життя, висока бідність. Для себе ми постійно проводили паралелі з Україною, — розповіла жінка.

Молдовський досвід організації психологічної підтримки людей Людмила втілюватиме у Дружківці, аби допомогти місцевим людям відшукати у собі сили для змін. Зараз у центрі «Радуга» набрали нову групу психологічної підтримки, куди входять і переселенки, і місцеві жительки. Також скоро там планують почати працювати з дітьми, лікуючи їх психіку арт-терапією.

Людмила зізнається, що волонтерство — це, можливо, і не зовсім альтруїзм. Допомога іншим надає сил їй самій. Сповнює життя сенсу. 

— Я можу поділитися досвідом і натхненням з іншими. Це щастя, коли ти корисний людям, — каже вона.

Вам буде цікаво:

Зоозахисниця з Донецька вивезла з окупованої території дві сотні кішок і собак

В Мариуполе работает самый молодой директор школы в Украине. Николай Чайкин рассказал, зачем ему это