Як це — бути «не жлобським» художником у Луганську 2000-х. Історія Ярослава Деркача

З Ярославом зустрічаємось у київській галереї «ЦЕХ», з якою художник співпрацює з 2007 року. Тут він регулярно проводить свої виставки, хоча до початку війни жив у Луганську. Свои.City першими побачили нові роботи, а ще дізналися, чому Ярослав не захотів отримувати художню освіту, як викладав українську в школі і знаходив спільну мову з важкими підлітками та дорослими.

Про навчання у художній школі

Я народився в Донецьку, але жив там дуже мало, потім родина переїхала до Луганська.

Вперше думка, що я художник, з’явилась у п’ятому класі. Лежав вдома і хворів, батьки дали подивитись обкладинку платівки з оперою Модеста Мусоргського «Хованщина», і ця картинка мені дуже сподобалась. Сказав: «Дайте фарби, хочу перемалювати це». Батьки дали акварелі. Я взяв великий аркуш і перемалював, тільки на свій смак: щось прибрав, щось додав. Тоді зрозумів, що це моє, буду художником.

Після восьмого класу вступив до художньої школи, але жодного дня там не вчився. Не сподобалось, підсвідомо щось напрягло. Під час вступу були різні завдання, наприклад, якийсь гіпсовий дзбан намалювати. Потім було завдання на вільну тему — що хочеш, те і роби. 

Я і намалював побоїще хрестоносців з богатирями. Сподівався, що не вступлю, але пройшов. Але навіщо сидіти там кожен день, малювати оці всі глиняні чи гіпсові голови, натурників, замість своїх тем?

Ярослав Деркач у галереї "ЦЕХ" Фото Свои.City

Про роботу натурником

У Луганську мені довелось попрацювати натурником у художньому училищі. Тоді побачив усю цю кузню талантів зсередини, і це просто жах. Колись викладач прийшов на заняття і каже: «Ви ж розумієте, що ні з вас, ні з мене ніколи не вийде художників? Все, починаємо працювати. Сьогодні що у нас там?Натурник. Три чверті, з глеком. Чому таке погане світло?» А там висить одна лампочка, і та блимає, нічого не видно. Студенти кажуть: «Нема лампочок». Викладач тоді: «Добре, малюйте 20 хвилин, буде скорочене завдання». Студенти зраділи, почеркали щось, пішли, і він пішов собі бухати.

Про вчительські будні

Я вступив до Луганського педагогічного університету імені Шевченка (зараз — Луганський національний університет. — Авт.) на українську філологію, бо подобалось, та й батько теж український філолог. З дитинства чув українську мову, слухав українську музику. В університеті було весело.

Потім п’ять років викладав у школі, був класним керівником. Важка робота — ти маєш усім усміхатись. Але у школі мене поважали. У нас такий район своєрідний, спальний.

Там якщо інша комунікація — тебе одразу з’їдають, особливо старшокласники. А я ж прийшов туди молодим 26-річним хлопцем

Казав комусь із дітей, наприклад: зараз ти шумиш, поводишся неадекватно, але зрозумій — після школи я не вчитель і можу по-іншому розказати, як себе поводити. «Усе, Міхалич, сиджу, мовчу». 

Про приклад для учнів

У мене вчились діти металургів та шахтарів. Вони дивляться на тата, маму і починають поводитись десь так само. Коли були вибори у 2004 році, приходять п’ятикласники і розповідають: «Треба голосувати за Януковича». Питаю чому. «Он наш пацан». Чим? «Не сидів — не пацан». Кажу, от перестань слухати, що тобі мама-тато кажуть, дивитися цей тєлік, інакше молодості не побачиш, багато втратиш, в Європу не зможеш з’їздити. Буде, як у мами і тата. Ти такого хочеш? «Та щось не дуже». Розмовляли так на класних годинах. Потім завуч кричить: «Що ви розказуєте дітям?» Нормальну позицію показую, нормальний приклад. Коли йшов, дехто з учнів плакав.

Діти все сканують і завжди бачать, де брехня і понт

З ними просто треба поводитися нормально, якщо виникають гострі кути — показувати свій гострий кут. Так само і тато мій працював з учнями у 1990-х, а там такі персонажі приходили.

Про антижлобську виставку

Після роботи в школі працював у теслярській майстерні, яку мій друг-музикант відкрив у Старому місті, Камброді (Кам’янобрідський район Луганська на сленгу. — Авт.). Класний район, найстаріший у Луганську, там є залишки козацьких зимівників XVIIІ століття. Щоправда, публіка там не дуже. От там ми робили меблі. Там же і «Рушницю, яка стріляє» зробив з якихось обрізків.

У Луганську мені сильно не подобалось. І виставки, які ми з друзями робили, були антилуганські, антижлобські

Ярослав Деркач у галереї "ЦЕХ" Фото Свои.City

Якось дали нам під виставку бібліотеку. Заходиш туди, а там висить ця рушниця, направлена на тебе. І виставка називалась: «Ружье, стреляющее в ...» — куди, вже не пам’ятаю. Тітоньки з бібліотеки бігали та бідкались: «Що це таке?» Виставка була скандальна, але повисіла свій час, я навіть здивувався.

Про ближнє коло

Коло мого спілкування складалось десь із 200 друзів — публіка, що приходила на наші альтернативні виставки. Серед тих людей були музиканти — переважно андеграундні, неформатні, хоча не люблю це слово. З художниками майже не спілкувався. Були цікаві персонажі — Сергій Лиховид, Закентій Горобйов — але потім вони виїхали, і майже нікого не залишилось. Були люди, які кричали, що вони художники, але бачив, що вони робили, і розумів, що це маячня. 

З художки люди виходили зі скаліченими головами

Ми погано ставились до обивателів, і вони до нас так само, часто виникали неприємні ситуації. До бійок доходило, у мене ребра були зламані, бо я за Ющенка голосував, а пацани — за Януковича.

Про епатажний «Оркестр передсвітанкових духів»

Ще у нас був колектив — «Оркестр передсвітанкових духів». Зробили його з моїм другом-музикантом, займались різними епатажними дадаїстськими речами. Музики там не було, лише шум, крик та скрім. Але всі сиділи спокійно, плескали, казали: «Клас».

«Вечерний звон» Фото з Facebook-сторінки Alexander Nechay

Ще зробили кілька передач на радіо, які називались «Вечерний звон». Шпарили про луганську свідомість, стібались, там було багато альтернативної музики, потім взагалі стали проводити ці передачі українською мовою.

Про бажання змін

Хотілось вирватись із місцевого середовища, і своїми акціями намагався зробити таку спробу. А потім у самому місті стало тіснувато — ті самі люди, те саме мислення. Хоча і комфортно: своє місто, квартира, щось там є. Але сумнувато.

Вирішив кудись ще подати заявку. Просто розіслав інформацію по всіх галереях України, хто прийме — молодець. Першими зреагували в Харкові, фестиваль мистецтва Non Stop Media. Поїхав туди, дали мені цілий поверх, завішали його моїми картинами.

Про співпрацю з галереєю «ЦЕХ»

Потім з’явилась галерея «ЦЕХ», де сказали: «Чувак, роби у нас свій проект». Першим був «Луганськтепловоз» у 2007 році. Всі чекали тепловозів і шахтарів, а я зробив ставку на дикий примітив з персонажами, схожими на луганчан, тільки дуже карикатурних. Там був своєрідний містицизм. Зараз, звісно, інакше це сприймаю.

«Луганськтепловоз» Фото з сайту tsekh.com.ua

У Києві проект сприйняли по-різному. Підходжу до Анатолія Ульянова (арт-критик і митець. — Авт.), питаю: «Ну, як тобі?» Він: «Я паралізований». Байдужих не було.

Про початок війни

Так і робив різні проекти в Луганську — називав це луганською репетиційною базою, а представляв їх у Києві. Потім прийшов 2014 рік, у Луганську почався жорсткий заміс. Бахало серйозно, але спочатку тільки по околицях. Зайняли СБУ, звели там барикади, а ми якраз жили поруч.

У цій ситуації побачив логічне продовження того, що відбувалося давно. Люди були трохи зомбовані, радикалізовані. Повилазили такі персонажі, яких я в Луганську не бачив навіть у 1990-х

Геть ухлопані, хтось міг іти вилицею з кинджалом. Потім у них з’явились пістолети, автомати. Чеченців бачив. На якомусь гуртожитку сидить снайпер, ти йдеш, скажімо, на ринок, а він роздивляється навкруги. Потім велика стрілянина почалась. Усі вікна заклеєні навхрест, щоб захиститись при бомбуванні, усі туди подушки підкладають. І ти лягаєш собі і думаєш: а який сенс це робити?

Про переїзд до Києва

З Луганська поїхали з дружиною влітку 2014 року. У мене була відпустка, ми взяли рюкзаки, шорти, документи і поїхали. Все залишилось у Луганську. З житлом допомагали друзі. Мій друг з теслярською майстернею теж виїхав і створив таку майстерню в Києві – зараз я і там йому допомагаю.

Великою мірою жити в Луганську мені ніколи не подобалось. Там були свої приколи, але жодного розвитку. Нічого не хотілося б забрати звідти. Так, там залишились якісь картини, вся графіка, але я не сумую. Іноді художники кажуть про свої роботи: «Це мої діти». Але це просто твоя стара ідея, і тепер треба втілити нову.

Про «чесний» метал

Перейшов від фарб до металу, бо у тому форматі мені стало затісно, як і жити в Луганську. Ринок живопису перенасичений. Я думав, що можу зробити в живописі інакше. Поступово почав відходити від фігуративу до шрифтових композицій, зробив проект «Алфавіт»: написи на чорному тлі у спеціальній техніці.

«Алфавіт» Фото з сайту tsekh.com.ua

Потім вирішив створювати об’єкти. Перший такий проект — DOGMA. Це були грубі, іржаві, великі об’єкти. У геометрії є три основні фігури: трикутник, квадрат і коло. Шукав переконливу форму, щоб це втілити. Вирішив взяти «чесний» метал і додати йому брутальності. Це якраз 2014 рік був, почав робити проект в Луганську, а закінчив уже в Києві.

DOGMA Фото з сайту tsekh.com.ua

Про «Необ’єктивні об’єкти»

У проекті «Необ’єктивні об’єкти», над яким працюю зараз, буде десять об’єктів. Усі чорні та лискучі, наче запаковані в якусь темну матерію. Це така авторська техніка, коли не зовсім зрозуміло, з чого об’єкти зроблені.

Зазвичай приходжу в майстерню, яка працює з металом, зі своєю ідеєю, і там вже роблять об’єкт за моїм кресленням. Цей проект зробив майже повністю сам

Звідки тема? За об’єктивністю зараз закріплена стала функція. Але коли ми кажемо «об’єктивно» — що це означає? Вирішив трохи погратися з цим. Нехай об’єкти залишаються більш-менш упізнаваними предметами з реальності, але кінцевий результат такий, що це вже дещо інше, щось парадоксальне, подекуди містичне. Наприклад, молот, який забиває сам себе. Він же не став ножицями чи мангалом, він залишився молотом, але функція його змістилась. Або «Метеорит»: ми звикли, що це якась каменюка, а у мене він схожий на мотор, видно, що зроблений людиною. Ці речі дуже асоціативні, бо чим простіша форма, тим більше асоціацій вона викликає.

Арт-об’єкти «Вісімка» і «Літера «Т» з нової серії Ярослава Деркача Фото Свои.Сity

Про луганські спогади

У Києві багато місць, схожих на Луганськ. От ми жили біля станції метро «Чернігівська» в районі, який будувався німцями, така двоповерхова забудова. А у Луганську було багато районів, збудованих німцями. Наприклад, класний за виглядом готель «Україна», будівництвом якого керував мій дідусь Олексій. Він розповідав, що німці дуже дисципліновані, спокійно і якісно будували.

У Луганську немає «природних перешкод», як-то київські пагорби, але класно, що там є степи. А яка річка! Це я про Сіверський Донець. Всі називали її рікою-вбивцею через сильні вири. Вона глибока, корчі плавають — багато потопельників було. Але природа класна: вийшов і йдеш собі степом. Луганськ — таке зачароване місто.

Якщо ви з Луганська, то ось ще цікаві матеріали: 

8 цитат луганського Василя Голобородька: про КГБ, «донбаського автора» та втечу з міста

Вы удивитесь, но у Луганска были шансы стать культурным городом. Почему - объясняет Антон Лапов