Краматорськ поступово стає фронтовим містом. Волонтер про евакуацію та життя на роздоріжжі
«Люди опинилися на роздоріжжі»
Краматорськ ще живе — працюють лікарні, банки, центри надання адмінпослуг. Але це життя дедалі більше нагадує існування на межі. Через постійні атаки FPV-дронами з'явилися райони, звідки люди виїжджають і куди вже майже ніхто не хоче повертатися. Малий бізнес потроху виїжджає, магазини зачиняються, в окремих кварталах комунальники вже не вивозять сміття.
«Краматорськ — це напівприфронтове місто, де постійно фіксуються атаки FPV-дронів і тривають обстріли. Ми щодня чуємо фронт. Але багато місцевих зараз перебувають у стані внутрішнього протистояння: з одного боку, вони розуміють, що війна наближається, а з іншого — не хочуть повністю приймати цю реальність. Люди ніби опинилися на роздоріжжі — між усвідомленням небезпеки та бажанням жити звичайним життям», — каже Зуяков.
Богдан під час однієї з евакуацій на Донеччині
Найнебезпечніші зараз селища Біленьке, Малотаранівка, Красноторка. Ворог перебуває приблизно за 15-20 кілометрів, але через масове застосування FPV-дронів чітка лінія фронту фактично розмилася у велику сіру зону. Місто атакують переважно КАБами та «Шахедами», найчастіше страждають спальні райони.
У Краматорську залишається близько 60 тисяч мешканців, серед них — до п'яти тисяч дітей. Частина з них евакуювалася сюди з Костянтинівки та Дружківки.
«Краматорськ поступово, район за районом, переходить у зону відчуження і дедалі більше перетворюється на фронтове», — каже волонтер.
Примусова евакуація
Попри назву, примусова евакуація на практиці — це тривалий процес переговорів. Поліція спілкується з батьками, волонтери шукають житло, разом знаходять прийнятні варіанти для родин.
«Евакуація, хоча й називається примусовою, на практиці не є настільки категоричним процесом, як може здаватися. Поліція спілкується з батьками — це тривалий процес вмовлянь, пояснень і пошуку рішень, щоб знайти для родини прийнятне місце для проживання», — пояснює Зуяков.
Найчастіші аргументи тих, хто вагається, — «немає за що» і «нікуди». Богдан каже, що розуміє ці страхи, але особисто ставиться до присутності дітей у місті дуже болісно.
«Діти на війні — це одна з найважчих речей, які я бачу щоразу. Для мене це дуже болісно. На місці батьків я б давно замислився про евакуацію і виїхав. Діти мають жити у безпеці, мати нормальне дитинство, не бачити ракет, обстрілів і всього, що приносить війна», — каже він.
Дружківка і Костянтинівка — куди вже не заїхати
Богдан евакуює людей не лише з Краматорська. Виїзди в Дружківку та Костянтинівську громаду — це вже інша реальність.
У Дружківці немає світла, газу й води. В місті залишається близько п'яти тисяч людей. Частина з них продовжує ходити вулицями — попри КАБи, ракети й дрони.
Російські військові "стирають" будинки у Дружківці. Відео: Богдан Зуяков
Костянтинівська громада — фактично мертва зона з безперервними обстрілами. Звідти й з Олексієво-Дружківки волонтери вже майже не евакуюють, бо кожен автомобіль стає ціллю, маршрути перекриті, повітря переповнене дронами.
«Хотілося б, щоб люди з Краматорська та громади виїжджали завчасно, не чекаючи, поки ситуація стане такою ж, як зараз у Дружківці, куди вже можна заїхати лише броньованим транспортом із засобами РЕБ.
Якщо краматорці почнуть масово виїжджати в умовах, як вже зараз у Дружківці, одночасно вивезти всіх буде неможливо через обмежені ресурси», — застерігає волонтер.
«Це залишило відбиток на все життя»
Найважча евакуація для Богдана — та, яка фактично не відбулася. 25 грудня вони виїхали до Костянтинівки, щоб забрати дідуся, якому FPV-дрон відірвав руку. На в'їзді в місто їх самих атакував дрон. Волонтер із Харкова В'ячеслав загинув, Богдан і напарник отримали поранення.
«Це залишило глибокий відбиток на все життя — через поранення, через загибель людини поруч, через саму ситуацію. Це було надзвичайно тяжко», — каже він.
Водночас Богдан каже, що виїзд у такі міста чи села вже давно перестали бути суто евакуаційними місіями.
«У таких умовах це більше схоже на військову операцію: потрібна координація, чіткі дії, дисципліна та зібраність. Туди не можна просто заїхати, потрібно мислити й діяти максимально обережно, працювати за командами, без зайвих рухів. Постійно є загроза дронів, від яких доводиться ховатися або протидіяти. Це дуже виснажує фізично й морально», — каже волонтер.
На відпочинок часу немає. На запитання, як розвантажується після таких виїздів, Богдан каже, що на це немає часу.
«Фактично ніяк не розвантажуємося, на це просто немає часу і сил. У нас немає вихідних, повноцінного відпочинку. Життя немає. Є лише обов'язок, внутрішнє відчуття відповідальності та можливість рятувати людей. Звісно, хочеться відпочити. Але, мабуть, відпочинок буде, вже коли все це завершиться».
Свої в Telegram 
