Правда зробить вас вільними. Лекція свободи від журналіста Станіслава Асєєва
З 2015 року журналіст Станіслав Асєєв висвітлював, що відбувалось в окупованому Донецьку. За два роки він став в'язнем бойовиків "ДНР" у катівнях “Ізоляції”, в полоні він пробув 962 дні. Його звільнили під час обміну у грудні 2019 року. Асєєв виступив із лекцією "Правда вас врятує" під час Львівського медіафоруму. Свои публікують її текстовий варіант.
Станіслав Асєєв - журналіст "Радіо Свобода", експерт Українського інституту майбутнього, автор більше сотні публіцистичних статей і лауреат Шевченківської премії 2021 року, автор книг.
Правда, що дарує свободу
Знаєте, певну кількість свого життя, а саме півтора року, я не можу з кимось спати в одній кімнаті. Це відбувається через те, що до цього, два з половиною роки я перебував у замкненому просторі, фактично з одними і тими самими людьми, яких ти бачиш з дня на день, з місяця в місяць, з року в рік.
Так сталося, що мені тепер потрібен певний особистий простір, і це має певну практичну складову проблеми. Коли я побачив кількість людей, які сьогодні тут зібрались... Для мене просто стояти тут і щось промовляти - це вже виклик, і ти усвідомлюєш такі речі навіть через півтора року після того, як звільнився з полону.
Сьогодні я вже поспілкувався трішки з людьми до початку офіційної частини нашого форуму і я бачу, що у всіх дуже гарний настрій. Тому одразу хочу перепросити, тому що я буду його псувати. І це відбувається завжди, коли я розповідаю про ці речі. Насправді від яких я чим далі, тим більше намагаюсь відходити, тому що це руйнує життя, якщо б ви не дивились на це у якості стороннього глядача.
Я повторюю це з дня в день вже протягом півтора року - про таємну в'язницю, про катування. Навіть коли треба говорити про журналістику, але в контексті всього цього, і це викликає певні психологічні проблеми.
Як ви знаєте, сьогодні тема мого виступу "Правда зробить вас вільним". Я думаю, що всі ви розумієте, що це алюзія фрази Христа, який промовляв це до юдеїв, до євреїв того часу. Якщо ми беремо грецький текст, то ви побачите, що там трохи інший переклад. Грецькою це звучить як "істина зробить вас вільним".
Для того, щоб зрозуміти цю фразу поза релігійним контекстом, в контексті журналістики, я хотів би зупинитись на понятті "свобода". Ми завжди кажемо про свободу слова, вона є фундаментом для будь-якої журналістики. Але, перебуваючи у місцях позбавлення свободи, ти розумієш, що питання свободи взагалі не таке просте, як ми його інтуїтивно сприймаємо, коли кажемо про свободу слова.
Коли я опинився у підвалі, це було 11 травня 2017 року, вже після катувань, і я вам можу сказати, що я для себе виявив одразу дві думки.
По-перше, коли мене привели до цього підвалу і я побачив перед собою зелену стіну з пліснявою, то я для себе в той час сказав: це занадто і, скоріш за все, я це не переживу.
А друга думка, вона скоріш ірраціональна: я вас запевняю, що в такий момент ви неймовірно відчуваєте, що вас позбавили волі. Але сказати, чого саме вас позбавили, в чому полягає ця свобода, ви не можете. Я вас запевняю, навіть пробувши там в підвалі місяць, два, три чи півроку. І це стосується не тільки підвалів, це стосується і офіційних місць позбавлення свободи.
Люди, як правило, починають відповідати: "Мені бракує жінок, мені бракує їжі, мені бракує теплої ванни, я б хотів сходити хоча б раз до ресторану". Тобто це такі практичні складові нашого життя, яких дійсно нас позбавляють. Але загальної відповіді, яка б стосувалася всіх, хто знаходиться в цих підвалах чи місцях позбавлення волі, насправді ви не знайдете. Навіть серед тих людей, які сидять там роками.
Звичайно, в критичній ситуації підвалу (і я завжди кажу, що це ситуація - фактично інкубатор сенсів) ви маєте поставити перед собою питання, жити чи ні. Навіть якщо ви абсолютно прагматична людина, яка ніколи у своєму житті не мала відношення ні до журналістики, ні до літератури, ні до філософії, після катувань, після того, як вас помістили у кімнату 2 на 4 метри, де немає нічого, крім решітки. Навіть туалетів немає, там пластикові пляшки стоять, які вже заповнені тими людьми, які були до вас. І це питання насправді пов'язано з питанням свободи. Маючи відношення до журналістики, ви маєте відношення до дуже граничних екзистенційних питань, навіть якщо ви цього не усвідомлюєте.
Свобода не про простір
Я ставив собі питання, чого саме мене позбавили, і не зміг відповісти на це. Я не розумів, що таке свобода, хоча я відчував, що мене лишили її.
І це, я вас запевняю, не простір. Це не простір навколо вас, дивлячись на те 2 на 4 метри, але коли я потрапив з підвалу до "Ізоляції", а з "Ізоляції" через два з половиною роки до в'язниці, а з неї, нарешті, до колонії, то я вам хочу сказати, що я опинився на свободі.
І це не метафора. Це у буквальному сенсі.
Тому що, по-перше, табір - це величезна територія, кілометр, два, три квадратних кілометри, на якому кримінальникам (тобто людям, які сидять не за політичними статтями) взагалі дозволено пересуватись вільно, без конвою, в будь-яку точку цього табору. У Макіївській колонії це виглядало так: ви просто заходите у центр цього табору, а там вільно ходять, пересуваються ці в'язні.
Для нас було виключення - ми знаходились в окремому бараці, який був заварений металевими листами, зверху були металеві дроти, для того, щоб нам було неможливо щось скинути, якусь записку, або передати якісь речі. Але ми мали свій локальний простір, який обмежувався, скажемо, 10 на 20 метрів. У ньому хлопці, які звільнились зі мною у 2019 році, навіть бігали. І коли після підвалів, коли після "Ізоляції", я опинився в цьому локальному просторі, я дійсно відчув себе на свободі. Тому я наполягаю, що позбавлення волі та втрата свободи - це не втрата простору.
І тоді я почав думати над тим, а що ж власне у мене залишилось від вільної людини. Тому що в підвалі немає нічого взагалі, одні стіні, та виводять до туалету двічі на добу. Ви фактично існуєте, як тварини.
Феномен за крок до смерті
Думка про те, що я, по-перше, не знаю, що з моєю родиною, по-друге, навіть якщо вони вже дізнались, що я знаходжусь в якихось підвалах, чи то просто зник, я не знаю, чи переживе це моя мама, бабуся. Було абсолютно незрозуміло, що коїться з навколишнім світом. І я зрозумів, що для того, щоб не стати твариною, ви маєте єдиний варіант - бути готовим до свого кінця.
Тобто свобода - це завжди феномен за крок до смерті. Але ви не переступаєте цей крок. Тому що сама по собі смерть не є фактом життя, як би абсурдно це не звучало. Тому що смерть - це фактор соціального життя. Ми можемо бачити смерть інших людей, але особиста смерть, то вже виходить за рамки цього. Тому, якщо ви робите самогубство в критичній екзистенційній ситуації, звичайно, ви не можете сказати, що це акт свободи. Але розуміння і прийняття того, що завтра вас може не існувати, та примирення із цим, - це була найвища точка свободи, яка мене звільнила від всього психологічного вантажу в перші кілька тижнів мого полону. Тоді я дійсно не розумів, яка реальність складається за тими стінами.
Потім я потрапив до "Ізоляції та виявилось, що мої власні катування - то був найлегший варіант з усіх, які можливі були. А люди, які опиняються в системі підвалів “Ізоляції”, вони позбавлені навіть того, про що я думав у власному підвалі.
Тобто людину привозять до ізоляції, спускають в підвал, роздягають, кладуть на стіл грудною клітиною донизу (як правило, металевий, але це не обов'язково), міцно обмотують скотчем так, що ви не можете поворухнутися. Нічого не можете взагалі. Та до геніталій і в задній прохід намотують дроти й вставляють електроди.
Інколи ще і тримають голову. Для чого? Ви розумієте, що коли електричний струм проходить на такі органи людини, тіло інстинктивно здіймається фактично до неба. Для того, щоб хоч щось зробити, змінити своє положення. Через те, що вас обмотали скотчем, ви не можете навіть поворухнутися. І щоб людина не вкоротила собі віку, б'ючись головою об цей стіл, її ще тримають.
Я дізнався про це з досвіду тих людей, яких я бачив фактично два з половиною роки в "Ізоляції". То я вже на свободі, чесно кажучи, в стані певного шоку від того, що відбувалось навколо, поставив собі питання, що ну добре, та свобода, про яку ти думав у підвалі, свобода прийняти власний кінець - це стосувалось тебе в тій ситуації.
А чи вільна та людина, яка лежить на тому столі? І ця фраза, що свободу неможливо відняти, вона можливо, перепрошую за тавтологію, є кінематографічною, але коли ви знаходитись в цій ситуації, ви можете хіба що блимати очима. А інколи і цього не відбувається, тому що людям часто, щоб вони не кричали, ще вдягають на голову пакет і обмотують скотчем.
Це стосується не тільки тих людей, які знаходяться в цій ситуації. Це скоріше наша фізіологія, тому що коли йдеться про електричний струм через ваше тіло, звичайно, там не до мислення. Всі ті речі, про які я вам сьогодні розповідаю, вони прийшли вже постфактум, після катувань. Коли в мене з'явився час, який я конвертував в якісь думки і записи. Тоді ви вже можете відчувати себе певною мірою людиною, коли зможете зануритися в це. Але коли ви знаходитесь на тому столі та не можете поворухнутися, навіть позбавлені можливості кричати, там не до мислення. І людина втрачає свободу саме тоді, коли її позбавляють можливості мислити.
Обираємо, ким бути
Я хотів би звернути вашу увагу на 2014-й рік. Як ви знаєте, я залишився на окупованій території. Виключно з прагматичних причин, тому що на той час там у мене була моя мама і дві старенькі бабусі. Я був єдиним чоловіком у сім'ї, я їх не міг покинути. Але у 2015-му році я зробив вибір писати тексти, перш за все для "Радіо Свобода" як автор, а потім вже виходили повноцінні репортажі про місто. І я для того, щоб їх зробити, десь зняти щось, щоб взяти інтерв'ю у людини на тій території, представлявся російським журналістом, тому що там не можливо було працювати журналісту з українською акредитацією. І в 2015-му році я зробив свій вільний вибір - писати ці тексти.
Станіслав Асєєв - потрапив до катівень "ДНР" у 2017 році
У 2017-му році я потрапляю до підвалу, і перша думка, що я це не переживу. І тут я знову хотів би звернутися до євангелія і до епізоду в Гетсиманському саду. Якщо ви пам'ятаєте, то це власне епізод, коли Христос розмірковує, що на нього чекає смерть вже завтра. Він абсолютно точно це знає і він промовляє фразу "Отче, якщо можливо, нехай ця ноша пройде повз мене, але це не моя воля, а твоя". І це, як на мене один із найцікавіших епізодів у Біблії, якщо можна так висловитися.
Христос в Гетсиманському саду - це в тому числі та наші ноші в цьому саду. Чому? Тому що в цей час він був максимально людиною. Якщо ви знаєте, то в християнській ортодоксальній філології Христос поєднує в собі божественну і людську природу. Він переймався власним кінцем, власною долею, розуміючи, що він помре, але водночас розуміючи, що потім скажуть, що я міг би просто "умолить отця" - і не відбулося б цих страждань, не відбулося б його смерті. Але він цього не зробив, тому що це його вибір - піти на смерть.
В цьому епізоді він максимально людина. Я жодним чином не хочу, щоб ви подумали, що я себе порівнюю з Христом, тому що це не так. Але я хочу сказати, що фактично в якомусь сенсі, це його був вибір, це його вибір - померти. Тобто людина точно знає, що в нього є шлях А або шлях Б, і шлях Б веде до смерті. Він не вкорочує собі віку самостійно, але розуміє, що він помре.
Побудуємо певну проєкцію у 2015-й, коли я почав писати ці тексти. Якщо поставити питання: "Чи розумів ти чим це все закінчиться?" - і одразу друге питання "Чи варто було це робити?", то я маю сказати, що і так, і ні. Я розумів, що я перебував на ворожій території, що мене, можливо, вже шукають. І якщо мене знайдуть, то щонайменше мене будуть бити, потім посадять і втрачу певну частину свого життя у полоні. Але те, що відкрилося в "Ізоляції", я не міг навіть і подумати, що таке можливо взагалі.
З одного боку, я робив репортажі у 2015-му році, коли Донецьк був під вогнем артилерії та фактично на зупинках стояли люди, які за рік війни просто звикли до цього. Це був бульвар Шевченка, я повертався із Макіївки і я бачив, що з терикона з боку парка Щербакова просто вилітають "Гради" в бік аеропорту, а люди, які стоять на зупинці та просто чекають на тролейбус, вони навіть не рухаються, хоча дивляться на те ж саме. Це неможливо собі уявити. Те ж саме я можу відверто сказати й про "Ізоляцію": якби мені сказали, що ці тексти мене приведуть туди й я побачу те, навіть і як журналіст, напевно, я б не повірив би. І таке трапляється навіть у Києві. Бо я розповідаю про ці речі вже півтора року та інколи люди просто не вірять в те, що ти їм розповідаєш. Вони кажуть: "Як? Ми ж знаємо, що в Донецьку є набережна, там грає жива музика, там працюють театри, філармонія, і ти хочеш сказати, що за два кілометри від цього знаходиться ціла система радянських бомбосховищ, куди спускають людей? Це неможливо".
Є окремі випадки патологічних садистів та психопатів, але це здебільшого люди, які кожного дня кидають дроти на геніталії та пускають електричну напругу, повертаються додому, до своїх дружин, до своїх дітей. Ми на сьогодні встановили більшу частину адміністрації "Ізоляції" і знаємо, що в них є маленькі діти, який вони, напевно, ведуть зранку до школи, не розповідаючи про те, що вони роблять потім. Це звичайні люди, в якомусь сенсі, як ми з вами. Тобто в них, безперечно, є якісь відхилення, але у суспільному житті це ніяк не проявляється. Вони стають потворами, вони стають тваринами тільки тоді, коли зачиняється ця брама "Ізоляції". Вони одягають балаклави, камуфляж - і все змінюється на чергову зміну на 20 годин.
Тому дуже важливо, щоб зло завжди мало конкретні імена. Я вважаю, що значення справжньої журналістики, перш за все, в тому, щоб зло звучало поіменно і щоб ми кожного дня про це пам'ятали. Хтось із нас або вже заплатив, або в майбутньому заплатить за цю свободу в такому матеріалістичному сенсі власною долею і власним життям.
Свої в Telegram 
