Про катів з «Ізоляції». Уривок з книги Станіслава Асєєва «Світлий Шлях: історія одного концтабору»
«Видавництво Старого Лева» випустило друком книгу донецького журналіста Станіслава Асєєва «"Світлий шлях": історія одного концтабору», у якій він розповідає про місяці, проведені ним у полоні бойовиків так званої «ДНР».
Донецький журналіст Станіслав Асєєв провів у полоні бойовиків два з половиною роки. Більшість часу його тримали в приміщенні колишнього арт-центру «Ізоляція», що тепер слугує в’язницею і катівнею. Після звільнення з полону Асєєв написав книгу «"Світлий шлях": історія одного концтабору», де в деталях описав про пережите.
«Тут головне завдання – вижити, коли жити вже не хочеться й від тебе майже нічого не залежить, зберегти здоровий глузд, коли вже близький до божевілля, залишитися людиною в нелюдських умовах, де віра, прощення, ненависть і навіть погляд між катом і жертвою набувають інших сенсів», – йдеться в анотації до книги.
Книга Станіслава Асєєва «Світлий Шлях: історія одного концтабору»Фото: Видавництво Старого Лева
У книзі оригінальний російськомовний текст Асєєва подається поряд з перекладом українською мовою, який зробила Вікторія Стах.
Замовити книгу можна на сайті «Видавництво Старого Лева».
Свои.City публікують уривок із книги «"Світлий шлях": історія одного концтабору».
ХТО ЦІ ЛЮДИ?
Я б не хотів занадто квапливо чіпляти наличку «садист» на тих, хто знущався з людей в «Ізоляції». Безперечно, більшість із них заслуговує на це і належить до класичних психопатів і садистів, не здатних на емпатію. Саме через нездатність співчувати чужому болю ці особи могли цілодобово роками мордувати людей, а потім повертатися зі зміни до своїх сімей і поза стінами «Ізоляції» провадити цілком звичний спосіб життя, а наступного дня знову катувати.
Цікаво, що про цей тип людей дуже точно висловився один із тих, хто арештовував мене в Донецьку, коли на другий день після тортур забрав мене з підвалу на черговий допит. На моє тоді наївне запитання: «Що ви робите тут із людьми?» – цей чоловік усміхнувся і відповів: «А ти вважаєш, що нормальна людина може прив’язати провід до члена, катувати чотири години поспіль, а тоді повернутися до дружини і спокійно повечеряти? Я, скажімо, не можу. Тому ми тримаємо спеціальних людей, які на це здатні. Хтось мусить виконувати і цю роботу». Той чоловік сам і справді мене не катував, а лише бив гумовим кийком, одначе був присутній на тортурах і уважно стежив за моїми відповідями.
Станіслав АсєєвФото: Радіо Свобода
І все ж «садист-психопат» – це не відповідь на запитання. Я про те, що йдеться не про людей, які через своє божевілля й агресію замкнені від суспільства в м’яких білих стінах. Ні, йдеться про людей, які до цієї війни ходили з нами тими самими вулицями, стояли в тій самій черзі по хліб чи, ймовірно, в транспорті випадково зачепили плечем. Про людей, які й нині ходять вулицями без балаклав, не виказуючи того, що вчора когось катували. Ось чому наличка «психопат» не до кінця пояснює ситуацію, бо ставить під питання таку ж наличку «людина». Чи люди це? – Безперечно. Лякає саме очевидність відповіді, від якої не відмежуватися табличкою «він – психопат».
І йдеться не про політику чи погляди: немає нічого політичного в тому, щоб підняти кілька камер і примусити їх годинами співати радянських пісень, тимчасом як навпроти продовжують когось катувати. Навіщо це? Щоб полонені не чули криків? Чи щоб неясно було, що комусь крізь тіло пропустили електричний струм? – Це абсурд. Щойно кожен із нас чув, як у першій камері починали співати, – всі розуміли, що зараз когось мордуватимуть. Ефект був зворотний, кожна пісня спричиняла рефлекторний страх, і адміністрація саме на це й розраховувала. Таке чинили не задля «державної безпеки», за національною чи релігійною ознакою, таке відбувалося з військовими, перевізниками, бізнесменами і лікарями, – таке коїлося з усіма. І просто так.
Станіслав АсєєвФото: Радіо Свобода
Або ще приклад. Людину катували протягом кількох годин, і потім вона підписала все, що від неї вимагали. Однак цього було мало: після тортур хлопця завели в камеру, роздягнули догола і ввімкнули музику на мобільному телефоні, під яку він мусив танцювати на відеокамеру для адміністрації. Тут ідеться про сутність самої людини, якщо така взагалі існує. Чи усвідомлюють ці люди, що вони перейшли межу? Певен, що так.
Наведу один цікавий приклад. За кілька тижнів до мого переведення з «Ізоляції» в донецьку в’язницю нас заводили з ранкової прогулянки назад до камери. Поверталося близько десятьох людей, а двері нам відчиняв саме той, що рік тому вилучив усі мої рукописи і прочитав кілька доволі стриманих есеїв про «Ізоляцію», в яких ішлося про психологію тюремної охорони і в’язнів. Так ось: із десятка, – а серед нас були і колишні українські військові, яких ці люди мали би ненавидіти, – цей чоловік звернувся лише до мене: «Асєєв! Коли я тебе вже тут не побачу?» Чому саме я, журналіст, дратував його? Для мене відповідь очевидна: у моєму погляді він побачив себе самого. Прочитавши на тих аркушах мої думки щодо цього, наглядач віддзеркалювався щоразу, коли наші погляди перетиналися: він розумів, якої саме я думки про нього і його «роботу», навіть коли мовчу. Звісно, йдеться не про докори сумління тощо: якби таке було можливе, «Ізоляція» сама перетворилася б для адміністрації на тортуру.
Станіслав АсєєвФото: Радіо Свобода
Мовиться радше про соціальну дзеркальність, коли – як писав Сартр – людина знаходить своє «я» лише в погляді іншого. Тільки в усвідомленому погляді того, кого ти катуєш, можна виявити себе самого як ката. Не в криках, стогонах і вмовляннях – до такого ці люди звикли. Агресію спричиняє саме таке «дзеркало», так якби ви раптом помітили, що весь ваш одяг – у багнюці. Ось чому психопатія і схильність до садизму не можуть позбавити цих людей тієї свободи, яка породжує відповідальність за їхні вчинки, просто коли на них хтось спокійно дивиться. Але саме в цьому криється й причина, з якої не можна відповідати катуваннями на катування. Не моральний бік, не відповідальність перед Богом чи законом, – а передусім оцей швидкозникомий погляд має зупиняти нас.
Свої в Telegram 
