Кераміст Тарас Сніжковський перевозить виробництво зі Слов’янська. Разом з ним їде частина команди
Свої поспілкувалися з Тарасом Сніжковським про старт його керамічного бізнесу, труднощі роботи, кризу в галузі після повномасштабного вторгнення, вплив зростання тарифів і економічних змін на виробництво, релокацію бізнесу на Черкащину і про плани відновлення виробництва та нові ідеї розвитку справи після переїзду.
Хотів робити золоті прикраси
Після школи Тарас поїхав до Харкова, де вступив до політехнічного інституту на механіко-технологічний факультет. У дипломі в нього зазначена спеціальність – матеріалознавство та ливарне виробництво.
«Якщо ливарне виробництво трохи співзвучне з технологією виготовлення кераміки, то це лише на перший погляд. Я навчався, щоб стати ювеліром – планував пов’язати своє життя із золотом. Харків тоді був містом ювелірів, принаймні таким я його пам’ятаю у 2010 році, коли вступав до вишу».
Але вже з першого курсу навчання давалося йому важко і виявилося не цікавим. Тож, як каже сам Тарас, вчився він «з-під палки». Завдяки кмітливості складав сесії, хоча особливої цікавості до навчання не мав. Навіть відраховувався, а потім поновлювався. Продовжував навчання через маму.
«Моя мама – вчителька української мови та літератури, усе життя пропрацювала в одній зі шкіл Слов’янська. Батька не стало у 2010 році. Тому керамічний бізнес для нашої родини був чимось абсолютно невідомим. Я став у цьому першопрохідцем, на відміну від багатьох конкурентів, які успадкували свою справу від батьків. Деякі родини займаються керамікою вже по 20, 30, а то й 40 років».
У керамічний бізнес потрапив випадково
У 2014 році Тарас зробив свої перші кроки у керамічному бізнесі. Згадує, що тоді зустрічався з дівчиною, а її мама намагалася запустити керамічне виробництво.
«Це був і її перший досвід, хоча в цьому бізнесі вона давно почувалася впевнено – займалася перепродажем керамічних виробів. Спочатку вона лише зрідка просила мене про допомогу, але з часом таких прохань ставало дедалі більше. Мене почали залучати до різних фізично важких робіт у посудному цеху. Так я поступово набирався досвіду й дедалі глибше занурювався у цю справу.
Згодом дійшло до того, що я вже сам почав продавати продукцію – відкрито, чесно, від імені нового виробництва. Почав шукати клієнтів і досить успішно працювати з оптовими замовниками. Кількість замовлень зростала, тож разом із попитом ми поступово розширювали орендоване приміщення».
Тараса дедалі активніше залучали не лише до продажів, а й до управління самим цехом. На його плечі лягли організація виробництва, пошук каналів збуту, контроль дебіторської заборгованості та чимало інших процесів. Хоч згодом їхні шляхи й розійшлися, набутий досвід став для хлопця важливим фундаментом на майбутнє.
«Відтоді почався мій самостійний шлях у керамічному бізнесі. Я вирішив, що готовий спробувати самостійно запустити виробництво. Я тоді вже "обріс" певними зв’язками, мав розуміння, де купувати витратні матеріали, сировину тощо. Також з’явилися знайомі, у яких можна було орендувати приміщення на лояльних умовах».
На розвиток справи виніс з дому всі гроші
У 2016 році Тарас запустив власне керамічне виробництво. Тоді у нього було лише близько 2000 доларів заощаджень і Mitsubishi Galant 1993 року випуску, яка тоді коштувала приблизно до 4000 доларів. Власне, це і був увесь його стартовий капітал.
Тарас згадує, особливої підтримки від рідних не було. Навпаки, мати наполягала, аби він пішов на держслужбу. Мовляв, бізнес – це постійні ризики й невизначеність, а державна робота дає стабільну зарплату та менше переживань через різні проблеми й труднощі.
«Підтримку від родичів я отримав трохи пізніше, коли почав позичати гроші буквально у всіх. У всіх родичів, не виходячи за межі сім’ї. І допозичався до того, що мама в якийсь момент сказала: “Синку, я вже не можу купувати собі м’ясо, бо ти виніс усі гроші”. І як би смішно це не звучало, це дослівна цитата моєї мами. Тоді я зрозумів, що потрібно зупинитися і почати акумулювати хоч якийсь прибуток. Заради справедливості, забігаючи наперед, усі борги я повернув приблизно за перші сім місяців своєї роботи. Вийшов у нуль, тобто вже нікому нічого не був винен. І далі з командою почали розвиток усе в тому ж орендованому приміщенні».
Слов'янська кераміка Тараса Сніжковського
Тарас каже, застав той період, коли діяли лояльні тарифи на електроенергію.
«Приблизно рік ми працювали за нормальними цифрами, а потім у країні сталася якась реформа, десь почали закуповувати вугілля в іншій країні за якимись схемами. І в один момент електроенергія з 40 копійок за кіловат підскочила приблизно до гривні. Це був перший серйозний удар. І з кожним подорожчанням енергоносіїв наш заробіток зменшувався. Ми піднімали ціни, але непропорційно до зростання тарифів. Працювати ставало дедалі складніше. Але маржинальність усе ж дозволяла відкладати кошти, і я почав масштабувати виробництво, вкладаючись у нове обладнання».
Можу замінити будь-кого на виробництві, але не вистачає таланту з шматка глини зробити квіти
Одного дня Тарас випадково почув розмову власника приміщення з ріелторами про те, що будівлю планують продати. Для підприємця це стало поштовхом серйозно задуматися про купівлю власного приміщення. Приблизно через півтора року після першого запуску виробництва він знайшов будівлю за 10 тисяч доларів – саме ту, де працює й донині. Приміщення було у вкрай занедбаному стані, але мало головну перевагу – достатню дозволену потужність електроенергії, критично важливу для роботи енергоємного обладнання та печей.
«Недостатньо просто купити кабель чи поставити трансформатор – потрібен ще й дозвіл на потужність. І тоді, і зараз це коштує космічних грошей».
Саме тому Тарас вирішив купити власне приміщення. Для ремонту найняв бригаду з чотирьох людей, які протягом дев’яти місяців переобладнували будівлю під потреби виробництва. Частину робіт згодом довелося завершувати самостійно. Зрештою команда переїхала у власний цех, створений з урахуванням усього виробничого процесу та потреб асортименту. Це дозволило облаштувати простір максимально зручно для роботи й подальшого розвитку виробництва.
«У нашій команді ніколи не було менше шести людей. А до повномасштабного вторгнення на виробництві працювали до 25. Частина з них була на підробітку, але основний колектив складав близько 20 людей. Я пройшов увесь цикл від початку до кінця, тому, по суті, можу замінити кожного зі своїх працівників на його місці. Є роботи, які мені складніше виконувати. Наприклад, мені не вистачає таланту з шматка глини зробити красиві маки чи щось подібне. Але якщо не брати творчий цикл, то загалом я можу зробити все».
Біли глину видобували в Часів Ярі та у кар’єрі між Добропіллям і Дружківкою
Виробництво спеціалізувалося виключно на сувенірній кераміці, без побутового посуду. Основний акцент робили на цукерницях – як плетених вручну, так і литих у формах. Для роботи використовували лише білу глину.
«Глина – лише один із компонентів маси. Також для виробів використовують каолін, пегматит і пісок. На сьогодні в Україні є все необхідне, окрім білої глини, яка виявилася фактично безальтернативною. Її видобували в Часів Ярі, який нині зруйнований і окупований, а також у кар’єрі між Добропіллям і Дружківкою».
За словами Тараса, колектив працює разом уже багато років, плинності кадрів фактично немає, тож команда залишається стабільною. Із пошуком працівників проблем також не виникало: достатньо було розмістити оголошення, як одразу починали надходити дзвінки. Найпростіші вакансії закривалися дуже швидко – кандидатів було багато, і підібрати працівника можна було дуже швидко.
Керамічні вироби зі Слов'янська
«Так чи інакше, кістяк колективу завжди був єдиний. І коли в колектив із десяти людей потрібно було впровадити одного нового працівника, це не ставало великою проблемою – людина адаптувалася, і можна було працювати далі. Взагалі майже кожен житель Слов’янська так чи інакше був пов’язаний із керамікою. Хтось десять років тому працював обпалювальником, хтось – ливарником, хтось фотографував вироби, працюючи у дистриб’ютора, а хтось продавав кераміку просто в сумках у потягах. Але людей, пов’язаних із керамікою, у Слов’янську дуже багато, і це, звісно, давало великий ринок праці».
Тарас зауважив, що у місті залишилася значна керамічна спадщина у вигляді колишнього керамокомбінату, який свого часу був масштабним виробництвом. Він припинив існування не через війну, а ще раніше – не витримав конкуренції та втратив гнучкість. Водночас ця індустрія сформувала потужну базу кадрів: технологів, лаборантів, управлінців і робітників, а також підтримувалася профільною освітою в художньому училищі Слов’янська.
Слов'янська кераміка має попит в Румунії, Болгарії та США
Початок повномасштабної війни Тарас застав на виробництві. Згадує, що вранці 24 лютого 2022 року всі зібралися на роботі без розуміння, що робити далі. У той момент людей охопила паніка.
«У мене була донька, яка народилася лише кілька місяців тому, і я вирішив евакуюватися. Квартиру і виробництво ми закрили, на місці залишився лише сторож. Поїхав із мінімальними речами, фактично з дитячими підгузками в багажнику. Ми виїхали у Кропивницький, не розуміючи, куди саме прямуємо. У серпні 2022 року я повернувся. Згодом до Слов’янська приїхали й наші працівники. На жаль, колектив поніс втрату – 3 липня під обстрілами загинула Олена разом із чоловіком і донькою».
Однак працювати з початком повномасштабної війни стало складно. Але Тарас для себе розробив власну стратегію.
«Я ніколи не цурався й не нехтував дрібними замовниками, із задоволенням працював із невеликими оптовиками по всій Україні. Практично в кожному великому місті в мене були замовники на невеликі, але стабільні суми. Так було простіше тримати виробництво: якщо один не заплатив, заплатив інший, і це дозволяло балансувати. Зупинка керамічних виробництв почалася вже у 2022 році. Місто ще стояло, але багато підприємств уже припинили роботу через нерозуміння, куди тепер продавати продукцію. Тоді, як і зараз, у нас залишалися закордонні клієнти з Молдови, Румунії, Болгарії. Також є індивідуальний замовник із США, з яким ми співпрацюємо ще з довоєнного часу й продовжуємо працювати досі. Для нього я виготовляю вироби, які вже виходять за межі класичної сувенірки, зокрема пляшку у формі пістолета і три чарки у вигляді патронів. Це інший підхід: якісні матеріали, контроль на всіх етапах, без браку, на відміну від масового “дешево і швидко”. Саме на цьому й будується наше співробітництво із США».
Криза, яка привела кераміста у соцмережі
Переломним моментом у житті підприємця стало літо 2025 року. Найбільший попит у керамістів традиційно припадає на період перед святами – Новим роком, 8 Березня чи Днем закоханих.
«Після Великодня ми завжди входили у жорсткий несезон. Але несезон 2025 року був катастрофічним, просто жахливим. І мені вперше в житті довелося розпустити колектив у позачергову відпустку. Я сказав людям: “Два тижні сидимо вдома, бо немає замовлень”. У підсумку це затягнулося на місяць. І тоді я зрозумів, що так далі тривати не може. Я вирішив почати знімати свою діяльність для соцмереж. Просто скачав TikTok, почав вести Instagram, у який раніше викладав лише хаотичні фото зі свого життя. Почав знімати усе, що роблю. На початкових етапах мені було ніяково, бо я почав це робити саме тоді, коли ми нічого не виробляли. Люди сиділи вдома через відсутність замовлень, а я почав знімати контент. Результату довго чекати не довелося. Уже в перший місяць ми почали отримувати невеликі роздрібні замовлення. Замовлення були невеликі, але все одно дозволяли трохи видихнути. І ця системна робота в соцмережах почала давати реальні плоди. Уже приблизно в жовтні я зрозумів, що в нас є стабільна роздрібна торгівля. А це живі гроші щодня. Тоді я почав ще сильніше вкладатися саме в цей напрям – у контент, популяризацію своєї діяльності й загалом цієї галузі. Я зрозумів, що це саме те, що мені потрібно: роздрібні продажі з більшою маржинальністю, хоча й із набагато більшими зусиллями для пошуку та обробки замовлень. Тут уже зовсім інший підхід – потрібно приділяти увагу кожному клієнту, упаковці, витратним матеріалам. Це потягнуло за собою серйозні зміни, адаптацію й оптимізацію».
До Нового 2026 року підприємство вже щодня отримувало величезну кількість роздрібних замовлень. Тарас зізнається – обсяги стали настільки великими, що він просто не встигав їх обробляти.
Сувенірна кераміка Слов'янська
«У мене не було часу одночасно займатися організаційними та виробничими процесами й ще обробляти шалений потік замовлень. Тоді я почав думати про те, що мені потрібна окрема людина, яка сидітиме в соцмережах і відповідатиме на повідомлення. Але я списав усе це на сезонний новорічний ажіотаж. Для нас Новий рік завжди був найсильнішим сезоном. Тому я вирішив, що окрема людина не потрібна: мовляв, після свят попит упаде і все повернеться у звичне русло. Але з 1 січня 2026 року попит не впав. І, чесно кажучи, він не падає й досі, хоча ми вже давно вийшли за межі сезону».
Вимушене рішення – демонтаж виробництва і переїзд у село на Черкащині
Попри війну, Тарас продовжував вкладатися у виробництво та жити з надією на краще. У цеху утеплювали приміщення, переробляли каналізацію, проводили побутові роботи та облаштовували простір для працівників.
«Не скажу, що це були колосальні інвестиції, але я все одно вкладався в комфорт людей – з вірою, що все буде працювати далі й це не зникне. Звісно, всі ці роки я думав про те, чи потрібно кудись переїжджати, чи варто щось змінювати, релокуватися або взагалі все кидати. Але конкретні дії та рішення, зокрема про релокацію, з’явилися вже на початку цього року».
Після цього Тарас почав шукати виробниче приміщення по всій Україні. Каже, принципової прив’язки до регіону не було, хоча хотілося залишитися у центральній частині країни.
«Я одразу виключив для себе обласні центри та великі міста, бо це було надто дорого. І зрештою знайшов оголошення у Черкаській області, в селі неподалік від Корсуня-Шевченківського. Якщо забігати наперед – саме це приміщення ми в результаті й купили. Ми з дружиною залишили доньку бабусі й поїхали у тижневе турне з переглядом приміщень. Дивилися варіанти у Полтавській, Київській, Житомирській та Черкаській областях. І саме те приміщення, яке купили, було останнім у списку. На той момент я вже став трохи медійним. Мені почали надходити пропозиції від голів громад і навіть мерів невеликих міст: мовляв, приїжджай, ми щось запропонуємо. Тому я почав дивитися не лише приватні оголошення, а й державні варіанти – і щодо оренди, і щодо купівлі».
Головною проблемою для керамічного виробництва залишалося питання електропотужностей. Через енергоємність обладнання та печей недостатньо просто мати трансформатор чи великий кабель – потрібен офіційний дозвіл оператора системи розподілу електроенергії.
«Якщо такий дозвіл на приміщення вже є, тоді просто змінюється прізвище у договорі, а потужність залишається за тобою. А зробити це з нуля може коштувати один, два чи три мільйони гривень і тривати рік. Ні грошей, ні часу на такі історії у нас не було. Тому ми вирішили купити колишній дитячий садок у селі Нетеребка на Черкащині. Після садочка там працювала невелика кондитерська фабрика. Вони виготовляли печиво на електрообладнанні, тому свого часу придбали потрібні потужності, які, в принципі, підходять і мені. Трохи замало, але впораємося».
На початку 2026 року Тарас купив це приміщення за 30 тисяч доларів і повернувся до Слов’янська. Після цього почав поступово продумувати механізм релокації виробництва.
«Просто зупинитися у Слов’янську, нічого не робити й вкласти всі гроші в переїзд було неможливо. На той момент я витратив 30 із 40 своїх тисяч доларів. Тому почав діяти інакше – невеликими партіями перевозив на Черкащину непотрібне обладнання і форми. Звісно, я втрачав у тому, що велика машина завжди вигідна фінансово. Але зате не втрачав у головному – виробництво продовжувало працювати, і фінансувати переїзд було легше».
Тарас у порожньому цеху у Слов'янську
Поруч із новим приміщенням оселилася мама Тараса, яка допомагала приймати вантажі зі Слов’янська. Згодом підприємство вперлося у головну проблему – необхідність перевозити великі печі, які фактично є нетранспортабельними.
«Щоб витягнути піч вагою тонна-півтори, потрібно буквально вибивати стіни. А ще вона непідйомна – потрібні навантажувачі, крани. Ми потроху почали демонтувати це обладнання й перевозити у село на Черкащині».
Через релокацію підприємство вже не могло задовольняти попит і було змушене скорочувати виробництво. Все частіше доводилося відмовляти оптовим клієнтам. Остаточне рішення про повну зупинку виробництва у Слов’янську Тарас ухвалив місяць тому – після інформації про можливу загрозу удару авіабомбою поблизу цеху.
«Дякувати Богу, ця інформація не підтвердилася, і ми ще цілі. Але я зрозумів, що настав час діяти, інакше можна не встигнути вивезти взагалі нічого. У мене є знайомі, та й у коментарях у соцмережах я бачу історії людей, які не встигли забрати абсолютно нічого, бо до останнього сподівалися на краще. Я вирішив, що це не мій шлях».
За словами підприємця, виробництво вже неодноразово потрапляло під обстріли. Поруч прилітали КАБи та «шахеди», руйнувалися сусідні підприємства, а сам цех не раз зазнавав пошкоджень.
«Коли прилетіло у швейну фабрику за метрів 70 від нас, у нас знесло половину даху. Потім влучило в електромеханічний цех – практично знищило нашу велику підстанцію. Усе доводилося відновлювати. Були й інші прильоти – десь трохи далі, але дах усе одно страждав. Осипана глина, дірки в покрівлі, постійна тряска – це наслідки цих ударів. У якийсь момент я почав ремонтувати вже не для естетики приміщення, а лише для того, щоб працівникам було більш-менш комфортно працювати. Тобто працювати ще можна, але зайвих грошей ми вже не вкладаємо».
Для родини керамістів купив будинок
З п’ятнадцяти працівників, які нині працюють із Тарасом у Слов’янську, лише шестеро чітко підтвердили, що готові релокуватися разом із ним на Черкащину.
«Частина людей вважає, що все буде добре, і тому не бачить потреби в цих рухах. А ті, хто їде зі мною, поділяють моє бачення. Найбільша складність – це пошук житла. Виробництво розташоване в селі, за 15 км від міста, тому радіус пошуку суттєво звужується. І так не в кожній області легко знайти житло, а тут у тебе ще й обмеження – максимум кілька кілометрів від виробництва».
Свою сім’ю кераміст перевіз до Корсуня-Шевченківського ще три місяці тому. Донька вже ходить у садочок, а наступного року має піти до школи. Працівникам, які погодилися на переїзд, Тарас намагається допомагати максимально.
«У мене працюють чоловік і дружина. Вони вже переїхали на Черкащину разом із трьома дітьми й зараз облаштовують побут. Це перші люди, які починають монтувати наше нове виробництво у селі. Тим працівникам, які ще залишаються у Слов’янську, але вже вирішили їхати зі мною, я теж допомагаю і з логістикою, і фінансово. Наприклад, речі та майно своїх працівників я перевожу за власний кошт. Замовляю великі машини, вивожу їхні речі, а решту місця завантажую своїм обладнанням. На жаль, усім купити будинки я не можу. Я вже витрусив із себе все, що тільки можна. Ця релокація фінансово дуже важка, тому далі можемо розраховувати лише на оренду».
Вивіз річний запас сировини – 60 тонн
Вже із Слов’янська на Черкащину перевезено 8 вантажівок обладнання та сировини. Разом із технікою Тарас вивозить і готову масу для виробництва – вже близько 60 тонн, що дорівнює річному запасу.
«Скоріше за все, з погіршенням ситуації в місті ініціативність людей, які ще не визначилися, буде зростати. І, звісно, я всім допомагатиму. Але вже є сім’ї, які прямо сказали, що нам не по дорозі – вони планують влаштовуватися на заводи десь у Києві. Тобто перші втрати колективу в нас уже є. Але навіть якщо зі мною їде шість людей, то вмонтувати в цей колектив ще двох нових, навіть без досвіду, набагато легше, ніж набирати команду повністю з нуля. Думаю, ми адаптуємося».
Напис на одному з виробів
Головною метою для Тараса зараз залишається якнайшвидший запуск виробництва на новому місці. Каже, важливо швидко відновити роботу цеху, щоб знову почати виробляти продукцію, заробляти та формувати обігові кошти.
«У мене немає плану розтягувати запуск на пів року. Немає плану робити капітальний ремонт приміщення чи щось подібне. Мені потрібно зробити це швидко. Добре, що зараз літо і природні умови не такі жорсткі. У таку погоду легше робити ремонт, облаштовувати побут працівників і своєї сім’ї».
Мрії про мінізоопарк і реабілітацію військових
Паралельно Тарас хоче й надалі розвивати соцмережі та популяризувати керамічну справу. Також бачить перспективу у роздрібних продажах, які вже допомогли втримати виробництво.
«Але, окрім цього, я дуже хотів би проводити майстер-класи. Хочу, щоб до нас у село приїжджали люди, дивилися, як ми працюємо, і мали можливість самі спробувати цю справу. У нас є круті професіонали, є сировина, є знання й уміння. Я хочу сказати людям: “Ось подивіться, як ми працюємо. А тепер спробуйте самі”. Видати їм робочий одяг, показати процес, дати напівфабрикати, пояснити, з чим ми працюємо, – і нехай люди самі відчують цю роботу. А ті вироби, які люди спробують зробити власноруч, ми потім обпалимо й надішлемо їм поштою. Мені дуже подобається ця ідея, вона не дає мені спокою, і я дуже хотів би її реалізувати».
Ще однією мрією підприємця став невеликий контактний міні-зоопарк на території виробництва. Ідея виникла несподівано – разом із приміщенням новому власнику «у спадок» дісталися барани, яких попередні господарі тримали для догляду за територією.
«Дивлячись на цих баранів, я зрозумів, що було б прикольно завести ще якихось тварин, за якими не потрібен надто складний догляд. Наприклад, віслюків, павичів чи кіз. Я дуже люблю тварин, допомагаю притулкам та волонтерам, які займаються ними у Святогірську та Слов’янську. Мені здається, це була б класна ідея: дорослі з дітьми приїжджають до нас, годують тварин, а потім ліплять із глини, спілкуються.
Можливо, такі майстер-класи були б цікаві й для військових як певна реабілітація. Та й загалом це могло б мати багато різних продовжень».
Післямова. Вранці 27 травня Тарас Сніжковський своїм читачам в інстаграмі повідомив, що сьогодні в цеху у Слов’янську буде зроблена остання випалка продукції. Виробництво зачиняється – новий етап розвитку його справи вже продовжиться на Черкащині.
Свої в Telegram 
