Чи не кожна вірменська родина пережила геноцид. Історія Анни Сімонян, яка двічі втратила дім
Цей текст — частина спецпроєкту Свої «Генерації. Схід». Разом із представниками нацспільнот зі сходу України ми згадаємо історії їхніх родин, адже втрата домівки — це не вперше для них. Національні спільноти разом з українцями пережили всі історичні потрясіння та виклики війни — вони будували міста, переживали Голодомор, Другу світову війну, репресії та сучасну війну. Їхні історії — це невід’ємна частина історії України, яка демонструє силу, єдність і багатогранність нашої країни.
Моє коріння сягає вершин Арарату
Коли у Анни питають, хто вона, дівчина говорить, що перш за все вона — людина.
— А вже після цього — українська вірменка. Не вірменська українка, а українська вірменка, тому що я все ж таки народилася в Україні. Але моє коріння сягає вершини Арарату, — відповідає дівчина.
Анна знає історію свого роду до пра-пра-прадіда — діда Міхо, який заснував їхню родину. Він був заможним чоловіком: мав власний млин, землю, працював. Коли прийшла радянська влада, все відібрала — як у мільйонів українців та представників інших народів.
Анна Сімонян
— У нього було п'ятеро синів. У кожного з них теж було по п'ять синів. Фактично це великий рід, який налічує, можливо, навіть ціле село, — розповідає Анна.
З маминого боку історія трагічніша: предки пережили геноцид вірмен 1915 року. Пра-пра-прабабуся тікала з Карса з дитиною на руках, дитину прямо на руках убили. Вона перепливала річку і вижила.
— У кожній вірменській родині є така історія про геноцид. Це стосується кожної родини. Це мільйони жертв, мільйони закатованих людей, — каже Анна, не стримуючи сліз.
Перші маланки та український борщ
Анна виросла в Міусинську — невеличкому шахтарському містечку на півдні Луганської області, яке окуповане з 2014 року, за двадцять кілометрів від російського кордону. Сім'я туди переїхала, коли її батько вирішив спробувати себе у підприємництві.
У 1989 році, коли підприємництво тільки зароджувалося, він відкрив кооператив «Стелла» і працював у Красному Лучі (місто окуповане з 2014 року, нині перейменоване у Хрустальний — Свої). Приїхав молодим, без сім'ї — з дуже бідної родини, де батько помер, коли йому було 2-3 роки, а мама працювала прибиральницею в школі.
Коли прийшов час одружуватися, бабуся разом з тіткою почали пошуки нареченої. Багатьох дівчат пропонували — він відмовлявся. Але коли запропонували маму Анни з того ж села у Вірменії, згадав, що колись її бачив.
— Він поїхав спеціально до Вірменії, щоб її побачити, і в результаті вони зіграли весілля на триста людей, — згадує Анна.
Анна з батьком
Батько привіз дружину в Україну, де народилося троє дітей — усі стали підприємцями.
Перше українське в житті Анни з'явилося завдяки сусідці. Типові вірменські діти, які між собою говорили виключно вірменською, не знали навіть пари слів українською.
— Мені було десь чотири роки, коли бабуся Лєна прийшла і навчила нас маланкувати. Вона казала: «Вивчіть, прийдете до мене в п'ятницю чи в неділю і заспіваєте «Маланку». Таким чином у нашій родині з'явилося щось українське, — розповідає Анна.
Саме бабуся Лєна навчила Анну готувати борщ. Попри те, що жила за двадцять кілометрів від Росії, вона говорила українською.
— Про те, що Донбас був виключно російськомовний — це скоріше міф, ніж правда, — зауважує Анна.
2014: втеча під обстрілами
У 2014 році Анна вчилася на п'ятому курсі університету на політології. Коли почалися заворушення в Слов'янську, студенти сиділи з колегами і думали: «Який треш відбувається в тому Слов'янську! В Луганську такого ніколи не буде».
— Ми настільки були відірвані від реальності, а можливо, наша бульбашка була настільки свідома, що думали — такого точно в нас не буде, — згадує дівчина.
Але почалися заворушення і в Луганську. Анна тоді очолювала вірменську молодіжну організацію. Після концерту до Дня матері вони побачили біля СБУ натовп людей, які скандували «Росія, Луганськ!».
Переломний момент настав на проукраїнському мітингу біля університету Шевченка, куди Анна прийшла з прапором України.
Разом із сестрою поїхала до професора університету в Кіровоград. Батьки залишилися вдома з чотирнадцятирічним братом.
Через два тижні Міусинськ окупували, почалися жорстокі бої. Зв'язку не було, сім'я не знала, що з батьками.
— Серце розривалося. Я взяла кредит, щоб просто виживати, — згадує Анна.
Батьки виїжджали під обстрілами. На машину повісили простирадло з написом «Діти», щоб проїхати через блокпости. Сім'я возз'єдналася в Бахмуті.
Через тиждень сусіди подзвонили: будинок захопили терористи, які два тижні там жили. Потім будинок згорів разом з усім майном, фотографіями, спогадами.
— Це була така щаслива мить. Ми зрозуміли, що батьки живі, що з ними все гаразд, що ми разом, — каже Анна.
Бахмут: місто найкращих людей
У Бахмуті родина жила в одному будинку — дві сім'ї, п'ятеро людей в одній кімнаті. Добрі люди віддали їм будинок, поки не орендували інший.
— Того будинку, де ми жили, вже немає. Там був прямий приліт у 2022 році, — розповідає Анна.
Бахмут їй дуже подобався.
— Кращих людей я не зустрічала більше ніде — таких крутих, таких класних. Можливо, це через те, що там забагато солі і вона дає якусь енергетику. Вони дуже творчі, світлі, приємні, відкриті люди, — згадує Анна.
Але професійно реалізуватися було складно. Анна працювала в райдержадміністрації у відділі внутрішньої політики, але розуміла обмеженість можливостей.
У 2017 році переїхала до Києва, щоб підготувати підґрунтя для переїзду батьків. Через три роки вони теж переїхали до столиці — ще й тому, що в тата почалися проблеми з серцем після пережитого стресу.
Київ: від відторгнення до прийняття
Спочатку в Києві Анна почувалася не своєю. Люди не розуміли, що в країні йде війна. Коли шукала житло, одна власниця відмовила, дізнавшись, що вона переселенка з Луганської області.
— Я спитала: «А якби я сказала, що іноземна студентка, ви б мене взяли?». Вона сказала: «Так». Мені було сумно і незрозуміло, чому людина відмовляє своїй людині, яка намагається побудувати нове життя, — згадує Анна.
Та поступово життя налагоджувалося. Анна заснувала піар-агенцію, яка займалася політичним консалтингом. Коли батьки переїхали до Києва, родина вирішила відкрити вірменський ресторан — у діда був такий досвід на Донбасі. Знайшлася добра людина, яка дала приміщення без оплати на початку. Сказала родині: «Почніть, якщо запрацює — тоді платитиме оренду».
Ресторан, яким займається родина Анни Сімонян
Спочатку працювали всі: мама готувала салати, тато — м'ясо, Анна з братом були офіціантами. Дівчина поєднувала це з основною роботою.
— У мене були зустрічі у Верховній Раді. Я в білих туфлях, в білому костюмі сідаю в машину, їжджу, виходжу в ресторан і починаю працювати офіціанткою в цих білих туфлях, — сміється Анна.
Тоді вона зрозуміла, наскільки важко працювати в сфері обслуговування, і досі намагається максимально допомагати офіціантам, прибирати за собою, залишати чайові.
Ресторан працює і нині — ним займається вся родина Анни. Кухня тут вірменська з європейськими нотками. З початку повномасштабної війни тут готували гарячі обіди, аби нагодувати людей. Зараз заклад продовжує працювати, як і до початку великої війни.
Любов без кордонів
Традиційно у вірменських родинах діти одружуються з представниками своєї національності. Анну готували до цього, і вона погоджувалася. Але війна 2014 року вирвала її зі звичного оточення.
— У великому багатомільйонному місті, де в мене нікого немає, обмежувати себе тільки представниками нашої національності було складно. Я ж не буду ходити й питати паспорти перед знайомством, — пояснює дівчина.
З майбутнім чоловіком познайомилася в інтернеті. Він сфотографував жахливий білборд політика, надіслав їй і спитав, чи це не вона веде кампанію, вона відповіла, що ні. А далі почали спілкуватися, зустрілися на теніс, пішли разом у кафе. Через півтора місяця він вирішив познайомитися з батьками. Анна дуже боялася — їй було 27 років, але це був перший хлопець, якого вона знайомила з родиною.
— Батьки настільки полюбили мого чоловіка. У нас просто стався метч — так само, як у нас з чоловіком, майже з першої зустрічі. У нього така посмішка, що неможливо не закохатися з першого погляду, — розповідає Анна.
Весілля під час війни
Анна купила весільну сукню 19 лютого 2022 року. Через п’ять днів почалася повномасштабна війна. Планували одружитися в 2022-му, вже дали завдатки ведучому, активно готувалися. Спочатку думали скасувати весілля, та у серпні 2022-го все ж передумали. Замість класичного вірменського весілля на понад сотню людей зробили камерне — 35 гостей, найближчі родичі та друзі.
— Це було змішане весілля: українське з вірменськими традиціями. Я танцювала традиційний вірменський танець нареченої. Ми використали єврейські традиції, у чоловіка єврейське коріння, європейські елементи — печиво з побажаннями для гостей, — розповідає Анна.
Весілля стало «екскурсом у різні культури» та найщасливішим днем у житті.
— Ми втомилися від усього, що відбувалося, не знали, що нас чекає завтра. Вирішили влаштувати невеличке свято для найближчих людей, щоб трішки розважилися, згадали, як радіти життю, — каже дівчина.
Через дев'ять місяців після весілля у подружжя народився син Боря, у 2023 році.
Діти та мова: зберегти традицію
Батьки Анни переживали, що онуки втратять вірменську мову. Але діти розуміють вірменську, син іноді просить Анну заспівати вірменською.
— Вони обов'язково знатимуть вірменську, як і я. Можливо, недосконало — зрозуміло, що коли живеш у Вірменії, словниковий запас ширший, ніж в іншомовному суспільстві, — говорить Анна.
Анна з дітьми
У родині є правило: з дітьми говорять або українською, або вірменською. Анна перейшла на українську заради дітей, хоча виросла в російськомовному середовищі. З батьками спілкується переважно вірменською, інколи переходячи на російську для пояснення деяких речей.
Народжувала під звуки ППО
Повномасштабну війну родина зустріла вдома. Чоловік поїхав за своїми батьками — треба було евакуювати 83-річну бабусю. Усі з'їхалися додому — 12 людей в одному підвалі.
— Тільки після того, як побачили, що відбулося в Бучі, усвідомили, наскільки ризикували, залишаючись у Києві, — згадує Анна.
Другу дитину Анна народжувала 17 листопада 2024 року вночі в першому пологовому на Печерську, коли над столицею збивали «балістику».
— Переживала найгостріші моменти найбільшого щастя — народження дитини — і водночас страх і горе, розуміючи, що в цей момент хтось міг загинути, — розповідає вона.
6 березня 2022 року померла бабуся у Вірменії — якраз коли родина переживала найгірші моменти війни та не могла виїхати через блокаду доріг.
— Це був найгірший момент у житті. Стільки пережито за цей час — стільки було найгірших моментів. Саме на фоні них найгостріше відчуваються найщасливіші моменти, — каже Анна.
Дім — це люди, а не стіни
Усе матеріальне минуле зруйноване. Анна живе в сьомій квартирі відтоді, звикла не прив'язуватися до речей. Книжки тепер електронні, але не вистачає дитячих фотографій, щоб порівняти, на кого схожі діти.
— Шкода пам'яті, яка в нас була. Фотографії дідусів, бабусь, яких уже немає. Нематеріальна спадщина, яка мала матеріальну основу, — каже вона.
Мама Анни
Не вистачає також відчуття дому — можливості повернутися до батьків, випити чай зі старого сервізу, відчути стабільність.
— Відчуття дому — це відчуття, якщо щось не вийде, десь тебе приймуть, де не почуватимешся тягарем. А я постійно почувалася так, — розповідає Анна.
Саме відсутність дому як стабільного підґрунтя дала поштовх для професійних успіхів — не було куди повертатися, треба було виживати і вивозити батьків.
Вірмени України
На питання, хто такі вірмени України, Анна згадує Сергія Нігояна — людину, після смерті якої змінився хід історії Майдану.
— Вірмени України — це люди, які продовжують бути собою, але при цьому люблять Україну всією душею і готові заради неї покласти життя. Зараз дуже багато вірмен воюють і гинуть. Це люди, для яких Україна є Батьківщиною так само, як і Вірменія, — каже дівчина.
Попри можливість переїхати до Вірменії, родина залишається в Україні. Це їхній дім, де вони звикли до людей навколо, де щось будували та продовжують будувати.
У вірменському ресторані батьки готують не просто їжу — вкладають душу, приймають людей, дають можливість доторкнутися до їхньої культури. Тато відмовляється підвищувати ціни: «Ми ж приймаємо людей. Ми ж для них робимо».
----
”Генерації.Схід” підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи. Його зміст є виключною відповідальністю Агенції розвитку локальних медіа “АБО” і не обов‘язково відображає позицію Європейського союзу.
"Generations.East" is supported by the European Union under the House of Europe program. Its content is the sole responsibility of the Local Media Development Agency "ABO" and does not necessarily reflect the position of the European Union.
Свої в Telegram 
