Оксана Дубик пече улюблений «Наполеон» чоловіка у власній пекарні. «Дуба» мріяв про неї у полоні
Переселенка з Маріуполя Оксана Дубик 23 травня відкрила на Львівщині пекарню в пам’ять про чоловіка Ігоря. Разом вони прожили 37 щасливих років. Оборонець Маріуполя «Дуба» захищав рідне місто ще у 2014, а потім і з початком повномасштабної війни. Після виходу з «Азовсталі» був 200 днів у полоні, та за три місяці після лікування й реабілітації повернувся на фронт. У жовтні 2023 року Ігор Дубик загинув неподалік Торецька. Ідея пекарні народилася ще в Оленівці: після голоду та нелюдських умов «Дуба» мріяв про місце, де пектимуть хліб і його улюблений торт «Наполеон». Майже через три роки після загибелі коханого Оксана втілила його мрію. Пекарня «Сімейні рецепти родини Дубик» знаходиться у селі Поршна, за 10 кілометрів від Львова.
Одружилися через 2 місяці після знайомства
Оксана родом із кримського села Мітяєво. Після закінчення будівельного технікуму за розподілом потрапила до Кривого Рогу, де знайшла роботу за спеціальністю. У цьому промисловому місті вона зустріла Ігоря Дубика – свого майбутнього чоловіка. Він у 1985-1986 рр. був головним енергетиком заводу залізобетонних виробів тресту «Криворіжсільбуд».
«У нас були гуртожитки поряд, познайомилися на спортивних змаганнях. Чим мене Ігор привабив? Він дуже вмів гарно говорити, у нього були красиві очі. Він був неймовірно красивий, високий, спортивний. Грав у футбол і шахи. Був кандидатом у майстри спорту з вільної боротьби».
Закохані переїхали до Маріуполя, у рідне місто Ігоря, і через два місяці після знайомства одружилися – 19 липня 1986 року. У родині Дубик народилися донька Світлана і син Дмитро.
Оксана Дубик
«Чоловік був надзвичайно ерудованим і зібрав удома велику бібліотеку. Захоплювався нумізматикою, садівництвом, займався бджільництвом. Ігор був дуже уважним і турботливим чоловіком: я дуже люблю шоколад, тож коханий завжди стежив, щоб удома була плитка шоколаду. Я першою куштувала ароматні ягоди, соковиті фрукти та овочі, так турботливо вирощені руками Ігоря».
Він був одним із засновників громадської організації «Маріупольська дружина» та допомагав організовувати мітинги проти російської агресії. На фронті з 2014 року. У складі тоді ще батальйону «Азов» брав участь у звільненні Маріуполя та Широкинській операції. У 2016 році звільнився зі служби й очолив громадську організацію «Патріот».
Оксана і Ігор
Також його обрали головою спілки ветеранів Донецької області при Міністерстві ветеранів України. До 24 лютого 2022 року Ігор Дубик мав у Маріуполі власну столярну майстерню, де виготовляв меблі та інші дерев’яні вироби. Також тримав пасіку й збирав мед.
З Маріуполя Оксана вивезла вишиванку і нагороди чоловіка
У перший день повномасштабного вторгнення Ігор Дубик одразу пішов до військкомату. Спочатку його не взяли через вік, йому було 58 років, та вже наступного дня у місті почали видавати зброю добровольцям тероборони. Ігор повернувся додому лише на півтори години, щоб постригтися, поголитися, зібрати речі й попрощатися. Коли виходив, сказав дружині таку фразу: «У мене вибору немає. Вибір один – захищати свою землю».
Оксана разом із літнім батьком залишалася у Маріуполі. Зв’язку між подружжям не було з кінця лютого. Останній раз Оксана чула голос чоловіка 28 лютого.
«1 березня у нас вибило вікна й двері, тоді ми забили все плівкою. Ігор завжди думав про майбутнє: наготував дрова в мішках у гаражі, папір для розпалювання. У нас вдома був камін. Спочатку він не розгорався, а потім після вибухової хвилі щось змінилося, і ми з татом змогли хоч трохи опалювати будинок. Дуже боялися, щоб не було багато диму. Я ходила на блокпост через день, питала хлопців про Ігоря, вони передавали йому привіт і казали, що я жива. 16 березня я була на блокпосту, коли розбомбили драмтеатр. Нас тоді вже не пустили близько — там усе було дуже розбито. Коли вдалося зловити зв’язок і поспілкуватися з донькою, вона сказала, що маріупольці пробують виїхати з міста. Я почала шукати транспорт, але його не було. 21 березня ракети влучили в будинок, де ми були, і стало страшно за життя. Ми з татом просто взяли рюкзаки й побігли пішки. Пройшли приблизно 12 кілометрів. Перед першим російським блокпостом нас підібрали хлопці й за півтори доби довезли до Запоріжжя під обстрілами».
Із дому Оксана встигла забрати лише найнеобхідніше, а ще родинне фото та нагороди чоловіка, які сховала у свій рюкзак. Його жодного разу не перевірили. На ній була одягнена вишиванка.
Родинне фото з Маріуполя
Хлопців на кожному блокпосту, а їх було 12, роздягали, а їй з батьком дуже пощастило – документи перевірили лише один раз. Уже за три дні Оксана з батьком були у Львові. Їх поселили в будиночку у модульному містечку.
Вишиванка, у якій Оксана виїздила з Маріуполя
Після полону хотів домашнього хліба та сала, а ще «Наполеон», який пече дружина
У той час Ігор бився за рідне місто у складі полку «Азов». Під час одного з боїв на Лівому березі поруч із «Дубою» розірвалася граната, і він отримав осколкові поранення обох ніг, а на правій ще й перелом. Побратими евакуювали його до шпиталю на «Азовсталі».
«Бо “Азовсталь” прострілювалася з усіх боків – з кораблів, літаків, артилерії, мінометів. Операції людям робили прямо там. Ми дивилися, як людям руки відрізали, ноги, як лікарі намагалися завести серце, у кого воно зупинилося», – згадував Ігор в одному з інтерв’ю вже після звільнення.
18 травня 2022 року він разом з іншими українськими захисниками потрапив у полон. «Дуба» пройшов тортури в Оленівській колонії, а також у тюрмах Білгородщини та Курська.
У російській неволі Ігор пробув понад пів року, він повернувся додому під час обміну полоненими 1 грудня 2022 року. Оксана впізнала чоловіка на перших опублікованих фото, а вже за кілька хвилин почула у слухавці: «Сонечко, я вже вдома». Після пережитого чоловік найбільше просив привезти домашнього хліба, сала та улюблений «Наполеон», за яким сумував у полоні.
«У родині завжди пахло хлібом. Пекла бабуся, пекла мама, пекла свекруха. Тоді почала пекти я, коли вже вийшла заміж і мала своїх дітей. Пекли хліб, пекли булочки, пекли торти. Через це любов до випічки була завжди».
Загалом у полоні Ігор пробув 200 днів. Коли Оксана його побачила після обміну, він важив лише 42 кілограми при зрості 180 сантиметрів, хоча до цього його нормальна вага була близько 75. Після контузій і тортур у Ігоря значно погіршилася пам’ять. Уже після повернення йому довелося робити операцію з видалення гриж. Ноги, поранені ще в Маріуполі, зрослися більш-менш нормально, але осколки в колінах так і залишилися, через це він трохи шкутильгав.
«Пекарня – це точно ідея Ігоря, і народилася вона в полоні. Мабуть, майже кожен із наших хлопців, хто пройшов російський полон, Оленівку, де не було нормальної їжі й її постійно бракувало, після повернення хоче відкрити кав’ярню, пекарню або щось, пов’язане з їжею. Майже всі, кого я знаю, займаються саме цим».
Гранти на те, щоб мрія «Дуби» здійснилася… вже після його загибелі
За три місяці реабілітації, не дочекавшись повного одужання, Ігор знову повернувся до побратимів. Продовжив воювати у лавах 109-ї окремої бригади територіальної оборони Регіонального управління «Схід» Сил територіальної оборони ЗСУ. Чоловік міг би не повертатися до війська, бо йому було вже 60 років.
Оксана і Ігор
«Треба Маріуполь повертати. Я побіжу, інші побіжать. Я навіть у полоні не задумувався: йти чи не йти. Мені слідчий ФСБ сказав, що ще наші онуки будуть воювати. А я цього не хочу. Я хочу закінчити це раз і назавжди», – так «Дуба» пояснював, чому після полону знову повернувся на фронт.
Старший лейтенант Ігор Дубик загинув 11 жовтня 2023 року під час бойового завдання у селі Юр’ївка, неподалік Торецька на Донеччині. Йому було 60 років. Тільки через півтора року після загибелі чоловіка Оксана почала задумуватися, щоб здійснити нереалізовану мрію коханого чоловіка.
Ігор загинув, боронячи Донеччину
«Пекарню сама я б точно не потягнула. Я виграла декілька грантів. Навчалася бізнесу й отримала грант у розмірі 260 тисяч гривень від Львівської міської ради та чеської організації «Людина в біді». Також навчалася кулінарії в Bosco й виграла від італійців 3 тисячі євро. За ці кошти купила піч, холодильник і тістоміс. Усе інше – власні кошти: виплати за загибель Ігоря та наші заощадження. Для звичайної родини ми мали чимало – майже мільйон гривень, але вже багато витрачено, і пекарня ще потребує вкладень.
Нещодавно мені повідомили, що я виграла ще один грант на 120 тисяч гривень від Червоного Хреста. За них куплю ще один холодильник і кондиціонер. Також дуже потрібно знайти грант на машину для перевезення продукції й на сонячні батареї, щоб бути енергонезалежною, бо відключення світла для мене це смерть: пропадуть продукти, тісто».
Я – вантажник, прибиральниця, продавець, менеджер і директор
Перший хліб Оксана спекла ще 28 березня. Офіційне відкриття пекарні відбулося 23 травня. Майже два місяці працювали у тестовому режимі: опрацьовували рецептуру, вивчали обладнання і попит.
«Тепер ми вже працюємо на повну. Щодня печемо хліб, торти, булочки. Усе робимо з любов’ю для людей. У пекарні я займаюся буквально всім: сама готую, прибираю, привожу продукти й розкладаю товар. У власній справі немає такого, що ти тільки керівник чи тільки пекар. Тут ти одночасно і вантажник, і прибиральниця, і продавець, і менеджер, і директор».
Оксана у пекарні "Сімейні рецепти родини Дубик"
Асортимент пекарні доволі різноманітний. Тут випікають близько десяти видів хліба, шість із яких бездріжджові, на заквасці. Також готують пиріжки з різними начинками, слойки, круасани, меренговий рулет, медовий рулет із чорносливом, львівський сирник та чизкейк. Особливе місце в асортименті займає торт «Наполеон», який дуже любив Ігор. За словами Оксани, цей торт, як і більшість виробів, покупці розкуповують дуже швидко.
Оксана з випічкою з пекарні
«До створення пекарні доклало зусиль дуже багато людей. Одні хлопці на волонтерських засадах провели світло у пекарні, використовуючи власні матеріали. Інші зробили каналізацію, підвели воду й розвели її по приміщенню, встановили бойлер. Майстер, який виготовляв для мене меблі, зробив велику знижку. Староста села знайшов місце під пекарню і сказав, що тут їй буде добре. Дуже багато друзів зібрали кошти на кавомашину. Підтримка була неймовірна. У такий час, коли вся підтримка потрібна військовим, багато людей підтримали й мене. І я їм за це безмежно вдячна».
Свої в Telegram 
