Сергій Стецюра в пам’ять про сина відкрив у Києві кав’ярню. «Грізлі» загинув біля рідного Бахмута
Кав’ярня відкрилася 18 квітня. Сергій керує проєктом разом із бізнес-партнеркою Олександрою, з якою вони співпрацювали ще у Бахмуті. У концепції закладу поєднали міську динаміку – «ритм» та людські емоції – «блюз». Тут грають вінілові платівки з джазом, блюзом, соулом та класикою. Крім того, гостям пропонують приносити власні платівки. У меню – сніданки, перші та основні страви, а також салати. Зокрема, американські панкейки від шефа, вівсянка «Ламберджек», класичний український борщ із реберцями, томатний крем-суп, деруни та котлета по-київськи. Каву готують на зерні класу спешелті.
Для Свої Сергій Стецюра розповів про життя у Бахмуті до великої війни, про полеглого сина Романа і відкриття кав’ярні.
Я так вирішив – буду військовим!
Мама Романа померла під час пологів. Згодом Сергій вдруге одружився. Разом із дружиною Іриною виховували синів – Роман був старший за зведеного брата Єгора на сім років.
Сергій з маленьким Ромою у Бахмуті
Після школи він вступив до Донецького університету управління, але на другому курсі залишив навчання, бо шукав свій шлях. Вже під час служби в армії Роман здобув вищу освіту за спеціальністю менеджмент в Краматорському економіко-гуманітарному інституті.
«Покинувши навчання, син повернувся до Бахмута: працював торговельним представником, згодом – на заводі шампанських вин. Пізніше йому надійшла повістка з військкомату, але тоді він сказав, що не має бажання йти до армії. А у 2016 році я йому телефоную – раз, другий, третій, а він не відповідає. Потім передзвонює. Я питаю: “Рома, що сталося? Чому не відповідав?”. А він каже: “Я проходив медкомісію. Йду в армію”. Для мене це було не те щоб шоком, але дуже неочікувано.
Потім ми вже вдома поговорили, і я сказав: “Рома, ти розумієш, що йдеш в армію? У нас в Україні йде АТО”. Я пояснював, що це небезпечно, що в країні вже триває війна, хоч і не повномасштабна. Ми це відчували щодня: блокпости на виїздах з міста, перевірки документів, військова техніка на вулицях. Але він відповів: “Я все розумію. Я так вирішив – буду військовим”».
Роман пройшов тримісячну підготовку на Яворівському полігоні та уклав контракт із 54-ю окремою механізованою бригадою імені гетьмана Івана Мазепи, яка тоді базувалася у Бахмуті. Служив у зенітно-ракетному дивізіоні, у взводі забезпечення. Спочатку був водієм, згодом став командиром відділення. Служба була непростою – постійні ротації під Дебальцевим, на Попаснянському та Горлівському напрямках.
«Щодо мотивації служити – звісно, це патріотизм. Але не тільки. Була й певна романтика, адреналін, любов до ризику і драйву. І водночас – чітке розуміння, за що він іде служити. Додому приїжджав рідко. За час служби уклав два контракти по три роки. У цей період Роман одружився з коханою Юлією, у них народилася донька Ярина. Він дуже їх любив, весь вільний час приділяв родині. Рома обожнював доньку – грався з нею, гуляв, завжди намагався бути поруч», – розповів батько.
Сергій з онукою Яриною
«Грізлі» цінували у бригаді – хлопці тримали Мар’їнку і Сіверський напрямок
Він любив готувати на вогні: смажив шашлики, варив плов, шурпу. Коли була можливість, хлопці збиралися разом. Зазвичай це була неділя. Тоді Роман готував для побратимів. Це були їхні короткі моменти відпочинку між службою ще задовго до повномасштабного вторгнення.
«Ми любили рибалити, хоча через службу це виходило нечасто. Інколи він навіть засинав на рибалці – настільки втомлювався. Коли була можливість, їздили в Донецьку та Харківську області, на Печенізьке водосховище, на Сіверський Донець. Пам’ятаю, як він був на полігоні біля Чугуєва, поруч із Печенізьким водосховищем. Я подзвонив, а потім вирішив приїхати на рибалку і забрати його з собою. Рома зрадів, але вже на місці його викликали назад. Я відвіз його і поїхав додому. Так і не порибалили тоді. Ще син дуже любив автомобілі. Сам розбирався в ремонті, дивився відео, вчився, лагодив машини. Допомагав і мені, і іншим. У підрозділі його цінували – був відповідальний, надійний, ніколи не підводив», – розповів Сергій.
Роман Стецюра
Після другого контракту, вже напередодні повномасштабного вторгнення, Роман хотів звільнитися, щоб більше часу проводити з родиною. Але його цінували в підрозділі, командири попросили залишитися і він погодився.
«Син із побратимами стояв біля Мар’їнки. Їхня бригада не медійна, але дуже сильна. Коли вони стали в Мар’їнці, то тримали позиції до кінця, нікуди не відходили. Навіть коли посипався фланг, вони розтягнулися і прикривали напрямок. Мар’їнку утримували до літа 2022 року. Потім бригаду перекинули на Сіверський напрямок – закривати Сіверськ після відступу наших військ із Сіверськодонецька та Лисичанська. І там вони теж міцно стали на позиціях. Серед побратимів Рома мав велику повагу.
Підрозділ, у якому син служив, забезпечував зенітно-ракетно-артилерійський дивізіон усім необхідним на опорних пунктах: підвозили їжу, воду, боєприпаси, обладнання. Це була небезпечна робота постійно біля лінії зіткнення. Рома казав мені, щоб я не хвилювався: мовляв, просто їздить вантажівкою, завантажує і привозить усе на базу, а вже звідти інші забирають. Але я розумів – він просто мене заспокоює», – поділився батько.
Добрі люди дали прихисток у селі на Хмельниччині
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Бахмут опинився дуже близько до фронту. З півдня – Горлівка, з південного сходу – Дебальцеве, зі сходу – Попасна. Фактично три основні напрямки, звідки наступав ворог, тому місто одразу почали обстрілювати.
«24 лютого 2022 року Рома зранку подзвонив мені й сказав: «Тату, почалася війна». Ми й самі це вже відчули – у Бахмуті почалися вибухи, обстріли. Але він був першим, хто мені про це сказав. Почалися перші прильоти – не масовані, але постійні, по місту й околицях. Я одразу наполіг, щоб дружина, невістки й онучки виїжджали. Вони не хотіли – важко було залишати дім. Але і Рома, і Єгор також наполягали, щоб жінки з дітьми евакуювалися. У березні вони виїхали евакуаційним потягом із Краматорська. Я сам відвіз їх туди. Тоді ці потяги були переповнені – люди їхали з усього регіону, по кілька десятків годин, сидячи, стоячи, як доведеться. Це було безкоштовно, але дуже важко. Потяги їхали до Львова, а потім розвозили людей далі», – розповів він.
Перед від’їздом дружина Сергія зв’язалася зі знайомими. Ті розповіли, що в Богданівці є вільна хата. Село розташоване неподалік від Хмельницького – приблизно за 10-15 кілометрів. Мальовниче, з пагорбами, воно чимось нагадало Сергію Донецький кряж.
«Там був занедбаний будинок із газовим опаленням. Раніше там жили літні люди, але вони померли, і хата стояла порожньою. Головне, що у будинку були газ, світло, піч, на якій можна готувати їжу. Були меблі, було де спати. Воду брали з колодязя. Платили лише за комунальні послуги. Дружина одразу почала поратися на городі – копати, садити. Місцеві люди надзвичайно добрі та чуйні, щиро нас підтримували: зранку виходиш у двір, а на воротах уже пакет із яйцями чи курка. Приносили картоплю, моркву, буряк, усе необхідне. Ми теж намагалися не залишатися осторонь – допомагали, чим могли: комусь щось підремонтувати, когось підвезти до міста. Згодом перезнайомилися, здружилися. Навіть Великдень там разом зустрічали. Усі ставилися до нас із теплом і співчуттям, завжди були готові допомогти. Це було дуже зворушливо і по-людськи тепло. Я дуже вдячний цим людям за таку підтримку», – пригадує Сергій.
Залишився в Бахмуті: вночі спав в коридорі, вдень працював
Сергій залишився в Бахмуті сам. Чому не виїхав? Бо мав бізнес. Свого часу він навчався на льотчика в Барнаулі, згодом закінчив Донецький політехнічний інститут за спеціальністю гірничий інженер-електромеханік, інакше кажучи шахтар. Певний час працював у шахті, а потім зайнявся підприємництвом. Спочатку мав невеликі точки з побутовою хімією, пізніше – магазини. Спершу орендував приміщення, а згодом зміг придбати власні. Продавав продукти, товари для дому, засоби гігієни.
«Магазинами треба було займатися. До того ж частина працівників ще залишалася. Я сам їздив по товар – постачальники вже майже не працювали, бази працювали переважно на самовивіз. Жив у квартирі. Спочатку спав на ліжку.
Обстріли були постійні. Прокидався від прильотів, засинав під вибухи. Одного разу прилетіло зовсім близько – такий удар, що мене просто уві сні скинуло з ліжка. Після цього я вже там не спав: на ніч знімав матрац, переносив у коридор між стінами і лягав там. Вранці вставав, клав матрац назад, їхав працювати. А ввечері все повторювалося знову», – ділиться спогадами чоловік.
Сергій двічі приїжджав у Богданівку, щоб провідати родину й трохи перепочити від постійних обстрілів і вибухів. Потім знову повертався у Бахмут.
«Поступово магазини закривалися, бо люди виїжджали. А потім настав момент, коли в Бахмуті стало зовсім небезпечно жити, і я виїхав до Дніпра. Звідти періодично їздив автомобілем – возив товар, контролював роботу. Один магазин протримався найдовше – до вересня 2022 року», – сказав він.
Спалахнув паливозаправник – Роман загинув миттєво. На кладовищі в Києві в нього і досі немає пам’ятника
Востаннє Сергій бачив сина у серпні 2022 року. Роман тоді приїздив у Дніпро, куди з Хмельниччини переїхали його дружина з донькою. Загинув «Грізлі» біля невеликого села Діброва, між Бахмутом і Слов’янськом. Там розташовувалася база їхнього підрозділу.
«Після того як росіяни захопили Соледар, виникла загроза – ворог підійшов надто близько, і базу потрібно було терміново переносити. 27 січня 2023 року Рома разом із трьома побратимами приїхав на вантажівці з причепом, щоб вивезти майно і боєприпаси. Поруч стояла ще одна машина – паливозаправник із дизельним пальним. Під час завантаження в причіп із боєприпасами влучив російський безпілотник «Ланцет». Від удару спалахнув і паливозаправник. Син загинув одразу. Інші хлопці вижили: один отримав поранення, двоє – контузії. Тіло Роми сильно обгоріло. Коли пожежу загасили, побратими витягли його. Згодом тіло доправили до Дніпра. Я здавав ДНК. Хоча всі розуміли, що це він, за процедурою потрібно було підтвердження. Більше двох місяців чекали результатів. ДНК підтвердилося», – сказав батько.
Село Діброва і місцевість поруч Сергій знає добре – тут минуло його дитинство. Тепер теплі спогади про безтурботні роки змінилися болючими, бо тут загинув його єдиний син.
«Після того як Роми не стало, я поїхав із Києва до його підрозділу, поспілкувався з хлопцями. Потім їздив і на місце його загибелі. Я бачив згорілий паливозаправник, вантажівку, а також машину, на якій Рома їздив. Побратими показали, де лежав син. Там усе згоріле так і залишилося. Я побув там, ніби поговорив із ним. Для мене було важливо поїхати на місце його загибелі», – поділився батько.
Згоріла техніка на місці загибелі сина
Романа поховали на Берковецькому кладовищі у Києві. Однак, за словами Сергія, у сина досі немає пам’ятника.
«На цій ділянці передбачено встановлення однотипних пам’ятників за державний кошт, відповідні договори підписані. Ми вдячні державі та родинам загиблих воїнів за те, що територію впорядкували: її забетонували, виклали гранітом, бо раніше там була глина і постійний бруд. Але попри це пам’ятника досі немає. Цього року я вже неодноразово звертався до КМДА із проханнями, скаргами, запитами. Пам’ятники встановлюють, але дуже повільно: довго нічого не відбувається, потім щось роблять – і знову затримки. Я також звертався до спецкомбінату, який займається їх встановленням. У відповідь отримував лише формальні відписки й стандартні фрази: "Ми працюємо", "Усе буде". Але минуло вже понад три роки, а в моєї дитини досі немає пам’ятника. Я не знаю, як із цим боротися», – говорить Сергій.
Невдалі спроби запустити бізнес і депресія після смерті сина
Деякий час родина жила у Дніпрі. Сергій шукав можливість розпочати власну справу в Києві. У вересні 2022 року сім’я переїхала до столиці – тут Сергій працював у кав’ярні в одному з будівельних магазинів. Каже, що місце було прибутковим. Але за рік довелося з’їхати, бо власники не продовжили договір оренди і вирішили відкрити власну кав’ярню. Потім було ще дві спроби, але всі вони закінчилися невдало через недобросовісних орендодавців.
«Паралельно ми взяли в оренду новий МАФ – за документами це зупинковий комплекс, тобто кіоск, який є частиною зупинки громадського транспорту. Я сам зробив туди меблі – це моє хобі ще з Бахмута. У більшість своїх магазинів я робив меблі власноруч. У мене є інструменти й досвід, тож усе облаштував сам. Ми запустилися. Спочатку, звісно, людей було небагато, адже точка нова. Але з часом справа пішла. Вона знаходиться на Оболоні й працює досі. Люди нас люблять, і ми стараємося бути клієнтоорієнтованими: щоб був хороший асортимент, смачна кава, чистота й привітні баристи. Хочемо не просто продавати каву, а дарувати людям настрій – у ці складні часи давати трохи тепла, радості й відчуття маленького щастя», – розповів Сергій.
Після загибелі Романа у батька почалася депресія. Не було ні сил, ні бажання щось робити чи кудись іти. Постійно думав про сина.
«Думав про те, що десь не договорив, щось не так сказав, на щось образився – наприклад, що він рідко телефонував. А тепер думаєш: хай би хоч раз на тиждень подзвонив і цього було б достатньо», – каже він.
Нові знайомства, цікаве навчання, захист бізнес-плану – 6500 євро на кав’ярню в пам’ять про «Грізлі»
Так, у важкому стані, коли Сергію не хотілося нічого, навіть виходити з дому, минуло два з половиною роки. З’являлися думки, що, мабуть, треба знайти психолога, але він постійно це відкладав. Одного дня, гортаючи стрічку в соцмережі, натрапив на анкету від Startup Ukraine – організації з розвитку бізнесу. Там набирали ветеранів і членів їхніх родин на навчання з підприємництва.
«Я підприємець уже понад 30 років. Ще коли жив у Бахмуті, іноді їздив на різні бізнес-навчання до Києва і Харкова. Це було нечасто, але я розумів, що потрібно вчитися новому. Тож майже автоматично відкрив це посилання і почав заповнювати анкету: ім’я, прізвище, статус, додав необхідні документи. Через деякий час мені написали, що я підходжу за критеріями і мене зараховано до групи. Навчання проходило в Києві: спочатку три дні офлайн. Там зібралася дуже сильна спільнота – ветерани, члени їхніх родин, а також хлопці з важкими пораненнями. Це були люди з неймовірною силою духу. Ми слухали лекції, навчалися, багато спілкувалися. І саме це дуже вплинуло на мене: дивлячись на них, я зрозумів, що життя продовжується, і його треба жити», – розповів Сергій.
Далі було ще три місяці навчання в онлайн-форматі – лекції та практичні заняття. Менторкою групи стала рестораторка Олена Борисова, яка багато працювала з учасниками програми, все пояснювала, підтримувала, мотивувала. Завершенням програми мав стати грантовий конкурс. Кожен учасник готував власний бізнес-проєкт, який потрібно було оформити, презентувати онлайн і захистити перед грантодавцем – Міжнародною організацією з міграції. У межах програми було передбачено 50 грантів, а загалом участь брали близько 100 людей. Кожен мав шанс пройти відбір і отримати фінансування у розмірі 6 500 євро на розвиток своєї справи.
«Оскільки я вже мав досвід і працюючу кав’ярню (після закриття чотирьох залишилася одна), я вирішив розвиватися в цьому напрямку. Так з’явилася ідея – кав’ярня в житловому комплексі зі сніданками. Це була поки що узагальнена концепція, без прив’язки до конкретної локації, але з повноцінною кухнею. Поступово я пропрацьовував усі деталі, і задум виріс у повноцінний бізнес-проєкт. Я підготував його, презентував і захистив перед комісією. Через кілька днів мені повідомили, що мій проєкт підтримано і я отримую грант. Звісно, це було дуже важливо для мене як для людини, яка пройшла цей шлях і вкладала в нього сили. Я дуже вдячний команді Startup Ukraine, зокрема Анні Петровій та всім, хто був причетний. Вони створили сильне середовище, запрошували потужних спікерів і справді підтримували. Саме це стало для мене переломним моментом – я почав виходити зі свого важкого стану, повертався до життя і знову почав діяти», – поділився Сергій.
В команді майже всі переселенці. В кав’ярні створена сімейна атмосфера і грає блюз
Наступний етап – реалізація. Спочатку Сергій розглядав варіанти франшизи, але відчував, що це не зовсім те, що він хоче. До того ж були сумніви, наскільки така співпраця дасть потрібний результат.
«Згодом я вийшов на компанію, яка займається запуском кав’ярень. Ми зустрілися, я розповів своє бачення, і вони відгукнулися мені найбільше. Ми підписали контракт, я вніс аванс і почали шукати приміщення. Ми переглянули кілька варіантів: я сам їздив, оцінював локації, дивився трафік, рахував людей, записував плюси й мінуси. У підсумку зупинилися на приміщенні в ЖК «Ліко-Град 3», у районі метро «Виставковий центр», на вулиці Юлії Здановської, 50/2. Разом ми доопрацювали концепцію: це ретро-кав’ярня з вінілом – програвач, музика з платівок. Усе інше залишилося таким, як я і планував: якісна кава, столики, сімейна атмосфера, кухня, сніданки та їжа. Після цього почали ремонт, закупівлю меблів та обладнання», – розповів підприємець.
Офіційне відкриття відбулося 18 квітня. До цього кав’ярня два тижні працювала в тестовому режимі.
«Я зареєстрував акаунти в Instagram і Threads. Спочатку це був просто акаунт без активності. Коли ми наближалися до відкриття, я вирішив опублікувати фото і відео. Я написав: "Привіт, мене звати Сергій. Мені 60 років. У мене син загинув на війні, але життя продовжується, і я відкриваю кав’ярню з кухнею. Буду радий вас бачити". І додав фото кав’ярні. Наступного дня заходжу – а під дописом понад 170 тисяч переглядів, багато вподобайок і коментарів. Люди писали: "Ви продовжуєте життя, ви молодець, що не боїтеся у такому віці відкривати свій заклад", "Підтримайте підприємця, завітайте до нього". Я був вражений, бо не очікував такої реакції. Я відповідав усім із подякою, писав, напевно, дві години поспіль. Потім зрозумів, що відповісти всім неможливо, бо постійно з’являлися нові коментарі. Я дуже вдячний кожному, хто написав слова підтримки. Просто фізично неможливо було відповісти всім», – зазначив підприємець.
Допис із Threds
У день відкриття заклад був повністю заповнений – навіть не всім гостям вистачило місць. Грав саксофоніст.
«Люди заходили, роздивлялися інтер’єр, фотографували. Видно, що частина з них дізналася про відкриття з Instagram або Threads.
«Ретро-кав'ярня Ритм&Блюз»
Люди підходили з щирими посмішками, говорили: "Вітаємо вас, ви молодець, ми вас підтримуємо". Хтось приніс дві вінілові платівки. Їх поки що небагато, але ми поступово поповнюємо колекцію», – розповів він.
Атмосфера у «Ретро-кав'ярні Ритм&Блюз»
У команді зараз, без урахування Сергія, працює п’ятеро людей. З них четверо – переселенці.
«Керуюча Олександра з Бахмута. Вона ще вдома зі мною працювала. У Києві Олександра вивчилася на баристу, працювала у моїх кав’ярнях, набралася досвіду. Вона клієнтоорієнтована, уважна до гостей: знає, хто що замовляє, спілкується з людьми, їхніми дітьми, навіть із собаками. Дуже приємна людина. Також у нас є кухар Влад – переселенець із Луганської області. Він розробив наше меню та страви. Це дуже сильний, професійний кухар. Команда в нас хороша, але ще не повністю укомплектована. Ми над цим працюємо», – запевнив Сергій.
У майбутньому в кав’ярні проводитимуть музичні вечори.
Заклад «Ретро-кав'ярня Ритм&Блюз» знаходиться за адресою: Київ, вулиця Здановської Юлії, 50/2 (ЖК «Ліко-Град»).
Графік роботи: щодня з 8:00 до 21:00
Свої в Telegram 
