​​​​​​​П’ятий рік шукає тата. Історія захисника Маріуполя Жана Радівілова, який зник безвісти

Нарешті наважилася на розголос

Військовослужбовець Маріуполя Жан Радівілов офіційно зник безвісти 21 березня 2022 року. Його донька Анна шукає батька вже чотири із половиною роки. За цей час вона зверталася до поліції, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Головного управління розвідки Міністерства оборони України, Служби безпеки України, військової частини та командування, здала ДНК-зразки, писала запити, відвідувала зустрічі й шукала нові контакти. Однак за всі ці роки так і не отримала головної відповіді — де її батько і що з ним сталося.

Анна зізнається, найстрашніше для неї — відчуття, ніби державні структури більше не шукають її батька, а просто забувають про нього, залишаючи ще одним прізвищем у статусі «зниклого безвісти».

Анна з донькою ПоліноюАвтор: архів Анни

За всі роки пошуків вона зібрала інформацію про батька переважно самостійно. Шукала людей, збирала свідчення, спілкувалася з військовими, які повернулися з полону, і намагалася скласти хоча б приблизну картину того, що могло з ним статися. Попри всі зусилля, отриманих відомостей досі дуже мало.

«Єдине, про що я давно думала, але досі не наважувалася, — розповідати про пошук публічно. Я розумію, що моя історія лише одна з тисяч. Але хочу говорити не тільки про себе, а й про масштаб проблеми зниклих безвісти. Про людські долі, родини й роки очікування, які стоять за цими двома словами «зниклий безвісти». Бо це не просто статус. За ним — люди, яких люблять і чекають, родини, які роками живуть у невизначеності, і ті, хто продовжує шукати, навіть коли здається, що всі навколо вже забули. Я не знаю, чи допоможе мені розголос, але хочу, щоб про це говорили».

Людина з великим серцем і неймовірним почуттям гумору

Жан Радівілов народився 11 вересня 1975 року в Маріуполі й 25 років пропрацював у місцевому порту. За рік до повномасштабної війни Жан сам звернувся до журналістів, пожартувавши, що за чверть століття роботи про нього жодного разу не писали. Після інтерв’ю історія чоловіка потрапила до маріупольської газети. Анна переконана, що тим, кому пощастило знати батька особисто, випала велика удача.

«У тата неймовірне почуття гумору. З ним завжди було дуже весело. Якось він купував торт «Для вас» і запитав у продавчині: “А у вас є торти для вас?” Вона почервоніла, а тато пояснив: “Та ви не зрозуміли! Це ж назва торта!”. Він умів дружити й завжди був готовий прийти на допомогу. Коли його друг потрапив в аварію під Кримом, тато серед ночі сів у машину й поїхав до нього. Якщо бачив, що комусь потрібна підтримка, ніколи не відмовляв. Допомагав щиро, нічого не очікуючи натомість. Знайшов себе у бджільництві: розводив бджіл, і мед у нього був дуже смачний. А коли став головою дачного кооперативу, навів там порядок. Не всім це подобалося, але більшість людей були йому вдячні».

Для Жана сім’я та його мама завжди були на першому місці. Свою тещу він теж називав мамою і коли відчував, що їй сумно, телефонував, пропонував забрати її й приїжджав за нею в інше місто. Чоловіка доньки від перших днів знайомства називав «синок».

Жан з онукою Поліною у Маріуполі на День вишиванкиАвтор: архів Анни

«Тато був дуже чутливим. Після 25 років разом вони з мамою відсвяткували срібний ювілей церемонією в ДРАЦСі. Під час церемонії він почав говорити й просто розплакався. Він робив помилки, але сам подолав алкогольну залежність. Я дуже ним пишаюся. Тато завжди мене оберігав. Навіть якщо я була в подруги в сусідньому під’їзді, міг не лягати спати й чекати, поки я вийду від неї і завжди просив: “Будеш виходити, набери мене”. Тепер розумію, наскільки це було мило. Він прискіплива Діва. У підлітковому віці мене це бісило, а зараз розумію, що я його копія. Якщо мені щось потрібно, я знайду, дістану й докопаюся до суті. Я завжди пишалася його ім’ям — Жан. І мені дуже подобається моє по батькові — Жанівна».

Остання зустріч з батьком

У 2018 році Жан добровільно підписав контракт із ЗСУ про проходження служби у військовому резерві, одночасно продовжуючи працювати в Маріупольському порту. Після початку повномасштабного вторгнення він служив у 107-му батальйоні тероборони й захищав рідний Маріуполь.

Жан РадівіловАвтор: архів Анни

«Я пам’ятаю нашу останню зустріч так, ніби це було вчора. 23 лютого 2022 року я була в Бердянську. Уже тоді відчувала, що почнеться війна, тому поїхала до Маріуполя забрати молодшого брата. Думала, що бойові дії, можливо, почнуться в Маріуполі, але навіть уявити не могла, що наступ буде по всій Україні. Ввечері 23 лютого я приїхала до Маріуполя. Тато саме збирався їхати на нічну зміну в порт. Ми зустрілися буквально на кілька хвилин біля його машини під під’їздом. Я піднялася додому, забрала брата. Коли вийшла з під’їзду, татової машини вже не було. У ту мить у мене перехопило подих. Не знаю чому, але всередині було якесь дивне відчуття, ніби я бачу його востаннє. Я не могла пояснити собі, звідки воно взялося, але воно було дуже сильним. Це була наша остання зустріч. Тоді я ще не знала, що відтоді чекатиму на тата роками».

У ніч після початку повномасштабного вторгнення Жан поїхав до військової частини. Приблизно до 12 березня він ще виходив на зв’язок. А з 21 березня 2022 року чоловік офіційно вважається зниклим безвісти. Відтоді Анна намагається з’ясувати, що сталося з батьком.

Сама знаходить свідків і збирає докази

Анна зверталася до всіх, до кого могла. Але найважливіше — вона сама почала шукати свідків та інформацію про тата.

«Особисто знаходила людей, спілкувалася з ними, збирала свідчення й документи, перевіряла інформацію. До 16 березня я самостійно зібрала все, що на той момент могла знайти. Не слідчі, не державні структури, не військова частина, а я.».

Під час однієї з останніх зустрічей у Координаційному штабі мені фактично сказали, що мої особисті пошуки ефективніші за їхні й що я можу знаходити інформацію та передавати її їм. Напевно, це одне з найболючішого у цій історії. У мене тоді просто ноги стали ватяними. Після цих слів я вже не чула, що мені говорили далі

Анна наголошує, що не вимагає від держави за будь-яку ціну знайти тіло батька. Вона розуміє, що після боїв за Маріуполь і чотирьох з половиною років повномасштабної війни це може бути надзвичайно складно. Однак, на її думку, потрібно зробити все можливе, щоб встановити, що сталося з людиною. Адже є свідки, документи, люди, які могли бачити військовослужбовців з підрозділу її батька, а також інформація про тих, кого могли зазначати серед загиблих.

Анна з татомАвтор: архів Анни

«Але вже п’ятий рік я почуваюся білкою в колесі: сама знаходжу інформацію, сама передаю її, сама шукаю наступну зачіпку. І в якийсь момент починає здаватися, що, крім родини, ця людина більше нікому не потрібна. Саме тому зараз я хочу говорити публічно. Не тільки про свого тата, а й про тисячі родин, які роками живуть зі статусом «зниклий безвісти» й не знають, що сталося з їхніми близькими. За кожним таким статусом стоїть не просто прізвище в документах. Там є мама, яка чекає сина. Дружина, яка чекає чоловіка. Дитина, яка чекає батька. Донька, яка вже п’ятий рік шукає свого тата. Я хочу не просто знайти тіло батька. Я хочу знати правду. Знати, що з ним сталося, де він і чому через п’ять років я досі змушена сама шукати відповіді на ці запитання».

«Коли ми замовкнемо, про них забудуть». «Азовець» Владислав Бакум вже 1600 днів у російському полоні

Зберегти те, що бачив. Журналіст Макс Грабовський написав книгу про перший місяць блокади Маріуполя

Ця вишиванка стала оберегом родини Гетьманських. Її дизайн намалював їхній шестирічний син Марк