«Коли ми замовкнемо, про них забудуть». «Азовець» Владислав Бакум вже 1600 днів у російському полоні

Від мрій про космос до змагань на воді

Владислав Бакум народився у Ковелі. Мати Тетяна згадує, що рідні його дуже любили, багато гралися з ним і гуляли. У 11 місяців Влад почав ходити, а вже у півтора року добре говорив.

ТетянаАвтор: особистий архів

«Пам’ятаю, у першому класі вони їздили з класом на екскурсію до Луцька, до замку Любарта. Усі гроші, які йому дали, він витратив на різні статуетки та сувеніри. Потім усе це пороздавав бабусі, дідусеві, тітці — усім рідним».

У першому класі Владислав був дуже активним і допитливим. На перших батьківських зборах вчителька розповідала Тетяні, що її син під час уроків постійно ходив класом: то підходив до когось із однокласників, то щось їм приносив. Поступово Владислав звик до шкільного режиму, але його рухливість залишилася з ним на роки.

Мати знайшла старий записник Влада, який він вів у першому чи другому класі. У ньому хлопчик мріяв полетіти на Місяць і Меркурій, побудувати ракету та вирушити на ній у Нью-Йорк.

Дослівно у записнику написано (стилістика збережена): «Цей хлопчик був маленький, йому було дев’ять років, і він полетить з дорослим Джеймсом Бондом. Я і він оточені зброєю, безкінечною пулею. Ми зняли свій перший зйомок. Це було знято у 1550 році, знімалась у Вашингтоні, і диски продаються через рік, випуск дисків та касет на телевізорах та кінотеатрах. Владік Бакум. Так і є, оцей маленький хлопчик стане таким героєм, в Книзі рекордів Гіннеса, ну, так і є, що він герой».

У четвертому класі він почав займатися веслуванням на байдарках і каное. Неподалік від дому була Турія — річка зі спортивними базами, де тренувалися діти й дорослі. Спочатку тренування давалися Владиславу непросто.

«Приходить у всьому мокрому: і перевзуття мокре, і вся форма мокра. Думаю, хоч раз піду подивлюся. Прийшла на заняття, а він тільки сяде, гребе-гребе і перевернеться. Знову до берега. Ще пішла на одне заняття — знову перевернувся. Але згодом навчився, став таким сильним».

Владислав займався веслуванням до дев’ятого класу, їздив на змагання по Україні та отримував нагороди. Спорт суттєво вплинув і на його фізичну форму — згодом у нього стали широкими плечі та міцна статура.

Омріяний шеврон «Азову» і перша втрата на війні

Після дев’ятого класу Влад вступив до Ковельського промислово-економічного фахового коледжу, обрав спеціальність – ремонт автомобілів та двигунів. Там він продовжив займатися спортом. Брав участь у змаганнях із бігу, а згодом захопився драгонботами — великими човнами, екіпаж яких складається з 12 або 24 людей. Перед тренуваннями з веслування спортсмени бігали та виконували фізичні вправи, тож Владислав змалку звик до дисципліни й навантажень.

«Ще підлітком син долучився до «Національного корпусу». Їздив на вишколи, де вивчав тактичну медицину, проходив фізичну й тактичну підготовку. Влітку вони облаштовували табори в лісі або просто неба, займалися спортом і навчали дітей. Паралельно у клубі «Рукопаш Гопак» займався рукопашним боєм».

Цей досвід значною мірою вплинув на його подальший вибір. У 18 років Владислав вирішив підписати контракт з «Азовом». Мама була проти його служби й намагалася відмовити сина, але він уже добре знав про підрозділ і хотів потрапити саме туди. Після медкомісії він поїхав до Києва, а 12 грудня 2018 року почався “Курс молодого бійця”.

ВладиславАвтор: особистий архів

«Це була дуже жорстка боротьба за цей шеврон. Він був заслужений кров’ю і потом. Для нього це було щось особливе. Багато хто здавався вже на першому тижні, не всі витримували марш-кидок. А Влад підбадьорював хлопців: “Ну, давайте, хлопці, ще трошечки”. Потім вони вже один одного тягнули, як тільки могли. Він казав: “Мам, із 60 чоловік пройшло тільки 20”. Для нього було дуже важливо, коли їм нарешті вручали цей шеврон «Азову».

Після завершення підготовки у квітні 2019 року «Балу» потрапив у район проведення ООС, де «Азов» виконував завдання на Світлодарській дузі. Мама знала лише, що син перебуває десь на війні, але точно не знала, де саме.

«Він мені казав: “Мам, до мене не можна дзвонити, я сам буду до вас дзвонити”. Я дуже боялася. Він мене взагалі не ставив до відома, де він є і що з ним».

Влад луде хотів потрапити в "Азов"Автор: особистий архів

Паралельно зі службою навчався на заочному відділенні в Луцькому національному технічному університеті. Згодом Владислав поїхав на двомісячні курси підготовки екіпажів БТРів у Золочів на Львівщині. Для Тетяни це був період, коли вона могла бачити сина майже щотижня: батько забирав Владислава додому в п’ятницю, а в неділю відвозив назад на навчання. Одна з таких зустрічей особливо запам’яталася Тетяні.

Влад з батькамиАвтор: особистий архів

«Він тоді був такий зів’ялий, понурий, взагалі не хотів говорити. Каже: “Мамо, загинув мій командир”. Він дуже переживав. Був сердитий, засмучений. Я дуже добре пам’ятаю той день. Він казав: “Мам, ну, як же так? Я тут, вони там”».

Старший лейтенант полку «Азов» Дмитро Пругло з позивним «Круглий» загинув 7 червня 2019 року внаслідок ворожого артилерійського обстрілу на Світлодарській дузі, поблизу селища Новолуганське Донецької області.

Місто, яким Влад захоплювався і яке так і не побачила його мама

Владиславу дуже сподобався Маріуполь. Він казав мамі, що хоче там залишитися. Захоплювався містом, говорив, що воно дуже гарне й велике.

«Якось він їхав на машині біля «Азовсталі». Возив хлопцям їжу в порт, де чергували азовці. Це ще до повномасштабної війни було. Я йому телефоную, а він каже: “Мамо, якраз їду біля «Азовсталі». Тут з боку мене річка. Це такий завод, як наш Ковель. Він такий великий. Навіть поїзди з автобусами ходять по території заводу. Багато людей там працює”.

Владислав БакумАвтор: особистий архів

Владислав був захоплений Маріуполем, завжди надсилав матері фотографії з парку «Веселка», який був поруч з базою полку.

«Якось до нього у відпустку приїжджали хлопці з Ковеля, його друзі. Вони разом гуляли по Маріуполю. А мені казав: “Чого ви їдете на те море в Одесу? Приїжджайте в Маріуполь”. А я все думала: “Так далеко, де той Маріуполь?”. Так жодного разу ми й не поїхали туди. І я дуже шкодую, що не побачила того Маріуполя. Коли син приїжджав у відпустку, я завжди готувала йому те, що він любить. Але він ніколи не хотів брати з собою їжу, казав, що у підрозділі їх добре годують».

«З днем народження, мамо» — після цього повідомлення жодних звісток

У 2021 році у “Балу” закінчувався контракт, однак, аби звільнитись разом з побратимом з Ковеля, який доєднався до «Азову» на рік пізніше, хлопець контракт продовжив. А потім настало 24 лютого 2022 року. По те, що відбувалося в Маріуполі Владислав матері не розповідав, щоб вона не переймалася за нього.

12 травня Тетяна з подругою Світланою була на ретриті — сплавлялися річкою Прип’ять. Коли припливли до берега, отримали повідомлення, що у хлопців усе добре (сини Тетяни і Світлани – обидва з Ковеля, потоваришували ще задовго до служби в “Азові”; Андрія обміняли у жовтні 2024 року - Свої).

З початком повномасштабного вторгнення Тетяна і Світлана стали подругами та міцною підтримкою одна для одноїАвтор: особистий архів

Пізніше Тетяна написала сину й поставила йому багато запитань, але він не відповів на жодне. А згодом в новинах розповіли про початок виходу військових з «Азовсталі». Владислав покинув металургійний завод 16 травня. Також з новин вона дізналася, що їх перевезли в Оленівську колонію.

В Оленівці “Балу” ще мав можливість зв’язуватися з матір’ю. За словами Тетяни, син телефонував їй приблизно п’ять разів, зокрема уночі. Вона чула багато голосів — розуміла, що поруч із ним були інші хлопці. Тетяна питала сина, як у них справи, а він відповідав, що все буде добре і вони скоро побачаться. Тоді військовим говорили, що вони пробудуть у полоні три-чотири місяці.

"Балу" на службіАвтор: особистий архів

19 липня, у день її народження, о шостій ранку Тетяні прийшло повідомлення: «З днем народження, мамо». Це написав побратимів на прохання Влада. Найскладніше було, коли Тетяна дізналася про масове вбивство полонених: росіяни підірвали зсередини один із бараків в Оленівці. Тоді загинули близько пів сотні оборонців Маріуполя.

«Я тоді була на роботі. Зранку приходить колега, дивиться на мене і мовчить. Я кажу: “Що таке? Ти щось знаєш?”. А вона: “В Оленівці був теракт, загинуло дуже багато азовців”. Коли прочитала, то довго не могла говорити. Потім передзвонила чоловікові, він теж був у шоці. Потім зателефонувала Світлані, вона теж була на роботі й нічого не бачила. В той день до самого вечора сиділи в телефонах, читали новини. Через кілька днів ми поїхали до Києва і нам прийшла смс-ка, що наші сини живі. І відтоді жодних звісток від сина я не отримувала».

Після Оленівки “Балу” довго утримували у Таганрозі. У 2024 році від побратимів, які повернулися з полону, вона дізналася, що сина перевезли до Пермського краю. Протягом наступних двох років Тетяна також отримувала звістки від звільнених військових і цивільних. Після обміну 26 червня їй повідомили, що чоловіки, які були з Владиславом в одній камері, за два дні до їхнього звільнення вже не бачили його. За однією з версій, “Балу” перевели до іншої камери, за іншою — кудись вивезли. Тетяні сказали, що сина вже допитали й планують “судити за тероризм”.

П’ятий рік боротьби за визволення сина

Тетяна Бакум регулярно їздить до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими та бере участь в акціях на підтримку військовополонених і зниклих безвісти. Вона не пропустила ще жодної акції у Ковелі. Їздила до Луцька, Рівного, Львова, Києва та навіть до Польщі, де з рідними військовополонених Маріупольського гарнізону влаштували мітинг під стінами російського посольства. Попри це жодних зрушень немає, а обміни фактично зупинилися.

Тетяна не пропускає жодних акційна підтримку полоненихАвтор: особистий архів

«Перша акція у нас була у квітні 2022 року, ще коли вони були на «Азовсталі». Тоді ми кричали за деблокаду Маріуполя. Раніше долучалося дуже багато хлопців і молоді, зараз людей приходить менше. Натомість до нас приєдналося багато родин безвісти зниклих і полонених, чиї рідні не служили в «Азові». Акції для мене — це нагадування нашому суспільству, нашому народу, що є такі хлопці, такі герої, як азовці.

Ми мусимо про них говорити, кричати, бо коли ми замовкнемо, про них забудуть

А ще акції — це особлива підтримка. Це обійми, це коли знову піднімаються руки для того, щоб щось робити, сподіватися і знову чекати».

«Я досі не розумію, як вижив». Ян Данилко через вибух в Оленівській колонії втратив ногу і око

З дня виходу у полон із сином немає зв’язку. Маріуполець Олександр Куранов п’ятий рік у неволі

Від катувань в «Ізоляції» син посивів за тиждень. Віктор Дзицюк з Торецька у полоні з 2017 року