Ксенія Фукс із Донецька написала книгу про те, як у клініці лікувалась від депресії. Що було далі

Письменниця переїхала до Німеччини 11 років тому, зараз мешкає у Штутгарті. У Німеччині вона є промоутером України: як головна редакторка україно-німецького журналу Gel[:b]lau і співзасновниця громадської організації "Українське ательє культури та спорту".

Для Ксенії було важливо, щоб її дебютну книжку видали в Україні. Шлях до публікації і визнання тривав три роки. А у день нашої розмови Ксенія завершувала чернетку другої книжки.

Між усім цим Ксенія піклується про карликових кроликів, які живуть у неї вдома.

"Точніше, я у них живу", – сміється письменниця

З дозволу цих самих кроликів, які смиренно поводились протягом нашої годинної розмови, Ксенія розповіла про те, чому депресія – не тренд із соцмереж, як заради навчання за кордоном довелось вигадувати історію про заміжжя, а ще – про табуйовані теми в українській літературі.

"Слово "депресія" стало евфемізмом"

Ти почала робити нотатки для книги в лікарні. Коли вирішила зробити свою історію публічною? 

У лікарні я хотіла зробити більш-менш закінчену історію, щоб подарувати її своїм батькам на день народження. Це було у 2015 році, це був такий протест. Не знаю, чи зробила б так зараз, але тоді хотіла щось цим довести. Не думала видавати книгу. 

Написала що хотіла, відіслала батькам. Не знаю, чи прочитала книгу мама. Тоді вона сказала, що в неї забагато проблем, щоб це робити. Батько сприйняв це інакше, стосунки з ним покращились, ми вирішили, що це треба зробити професійніше.

У книжці є спостереження, що зараз бути в депресії модно, бо люди не сприймають це як недугу. Як це впливає на людей, в яких справді є діагноз "депресія"?

Ставлення таке, що коли ти кажеш "у мене депресія", відповідають – "так у мене теж, і що?" Слово "депресія" стало евфемізмом.

Люди чомусь не можуть сказати "у мене поганий настрій", "я багато працювала, не доспала і тому погано почуваюсь". Треба сказати, що в тебе депресія, бо це звучить так пафосно

Шкода, що багато людей не усвідомлюють, що означає діагноз "клінічна депресія" у міжнародній класифікації хвороб. Інакше вони б не розкидувалися цими словами.

Часто ставлення змінюється, тільки якщо ти сам став жертвою, хворим. 

В українському суспільстві низький рівень психоосвіти. У Німеччині часто підлітки ходять до психотерапевта. Іноді цим зловживають, бо все покриває страховка, але…

В Україні піти до психотерапевта не лише соромно, але й недешево. 

Лікар з Харківського медичного університету у травні розповідав мені, що в них були програми безкоштовних консультацій, про це робили оголошення. І черг не було. 

Я казала психотерапевтам, що їхні послуги дорогі, от люди до них і не йдуть. Чула у відповідь: "На платні практики люди йдуть, а на безкоштовні – ні".

Проблема не стільки в інституціях чи фахівцях, скільки в самих людях. Вони бояться йти до фахівця і говорити про свої проблеми, а потім це закінчується дуже погано

За статистикою, ми ледь не лідери Європи по суїцидах – саме з депресивними станами (за даними ВООЗ за 2016 рік, в Україні кількість суїцидів на 100 тисяч населення перевищує середньосвітові показники на три чверті, 18,5 випадків проти 10,5. – Свои).

Я – маленька людина, у мене є кілька однодумців, і малесенькими крочками ми робимо щось, щоб цю ситуацію покращити.

У Німеччині є стигма щодо людини, яка була в психіатричній лікарні?

Думала, що в Німеччині стигматизації немає. Люди з творчої сфери казали, що в їхній рекламній агенції майже кожен другий на психотерапії, є корпоративний психолог. А місцеві інженери говорили – ти що, якщо хтось дізнається, що я був у психлікарні, ставлення геть зміниться. Проблеми є всюди, просто в якихось прошарках суспільства більше стигматизації, в якихось – менше.

Щоб дали вчитися у Німеччині, довелось вигадати історію з одруженням

У книжці доволі часто виникають спогади про Донецьк. Наскільки розумію, ти поїхала з міста сама, на навчання. Сміливий вчинок: 11 років тому не було безвізу і лоукостів, поїздка за кордон не сприймалась так просто. Що підштовхнуло до переїзду?

Я люблю навчатися, мені це в кайф. У школі була дівчиною-Герміоною, в університеті – теж. Хоча і уроки могла зривати, бунт – це було наше все.

Мріяла вчитися на факультеті іноземних мов, і була дуже розчарована (Ксенія вчила англійську мову та літературу у Донецькому національному університеті. – Свои). Вдячна студентському життю в Україні, це було прекрасно. Але процес навчання – це ніби мене повернули до школи, те саме з домашніми завданнями, непрофесійними кадрами, корупцією. 

Я шукала альтернатив і на третьому курсі через студентську організацію потрапила в Німеччину. Це була тижнева поїздка на конференцію в Карлсруе. Подія проходила в приміщенні університету, і він мене вразив. Також спілкувалась з німецькими студентами. Люди дивувались, що я вчусь на факультеті іноземних мов і не їжджу за кордон, бо у Німеччині студенти постійно їздять в країни, мови яких вивчають. 

Коли повернулась з Німеччини, наступного дня прийшла в деканат і запитала, як перейти на заочне навчання. Мені відповіли: "Ніяк"

Я зробила візу для мовних курсів, підготувала всі документи. Все літо після моєї останньої сесії в університеті я простирчала під дверима деканату, бо мені не хотіли давати індивідуальний графік. Казали, що для цього є три підстави: або я виходжу заміж, або народжую дитину від іноземця, або я сильно хвора. 

Я була в шоці. Сказала, раз так потрібно – я виходжу заміж. Тоді якраз приїжджав друг із Німеччини, він підіграв мені: "Так-так, ми одружуємось". Звісно, я не збиралась одружуватись, і не вийшла, але отримала індивідуальний графік. 

Бакалаврську писала у німецькій бібліотеці. Коли в Донецьку побачили мої джерела, спитали, чи вступатиму до них на магістратуру, казали, що з такою роботою для них це – честь. Послала їх подалі, бо вони робили все, щоб я не закінчила цей університет.

У Німеччині я підтвердила ступінь бакалавра і продовжила навчання (Ксенія вивчала у Штутгарті рекламу та маркетингові комунікації. – Свои).

Наскільки важко було адаптуватися в Німеччині?

Є багато статей про емоційні хвилі еміграції, культурний шок (стадії адаптації описуються як ейфорія, розчарування, вникнення в новий устрій життя, подолання депресії та активна діяльність. – Свои). Мені здається, я пройшла їх всі. 

Адаптувалася важко. У мене був не дуже добрий рівень німецької. А тут, щоб поступити, іноземці мають скласти мовний іспит. Мій рівень був недостатнім для цього, тому я занурила себе в німецькомовне оточення, майже не спілкувалась з українцями. Тоді постійно плакала, думаю, вже тоді починалась депресія.

Стала почуватися нормально, тільки коли знайшла своїх людей – друзів, які готові допомогти у будь-який момент.

"Цього року у мене запитали: "А, Україна – це столиця Мінська?"

Часом звучать думки, що в Європі байдужі до проблем України, зокрема – до війни на сході. Як ти оцінюєш цю ситуацію? Що тобі важливо розповідати про Україну – у журналі, за допомогою "Українського ательє культури та спорту"?

Існує чимало громадських організацій, які присвячують діяльність висвітленню проблем в Україні. Ми вирішили говорити про позитивний бік. Бо скільки можна показувати Україну жертвою? Мета нашої просвітницької діяльності – показати, яка ми культурно багата нація. 

У нас була одна фотовиставка, присвячена війні, і все. У журналі ми не пишемо про таке. 

Робили виставку петриківського розпису, кінопокази, влаштовуємо зустрічі з письменниками, розповідаємо про Україну на фестивалях культур,через гастрономію. 

Прагнемо показати, що ми круті, у нас багато традицій, ми цінуємо ті самі речі, що й німці. Розповідаємо про туризм в Україні. Говоримо, що це безпечно.

Стенд "Українського ательє культури та спорту" на ярмарку в Німеччині Архів Ксенії Фукс

Рівень інформованості різний. Цього року втретє брали участь у місцевому фестивалі культур. Якщо у перший рік усі питали нас: "Україна – це не Росія?", то зараз діляться туристичними враженнями. Німці люблять їздити до Одеси, Києва. 

За твоїми спостереженнями, з чим Україна асоціюється в німців?

Досі є люди, які не знають, де Україна на мапі. Цього року у мене запитали: "А, Україна – це столиця Мінська?" Але чимало людей більш-менш розбираються у геополітиці.

Не хочу бомбити штампами, але від них нікуди не дітися – говорячи про Україну, німці часто згадують смачну їжу. Німці обожнюють смачно поїсти, але у них не така багата кухня, як в Італії чи Франції. Тому вони цінують іноземне. У мене це викликає позитивні відчуття, я готова ліпити німцям вареники й далі, якщо вони подобаються.

Часто чую про красивих українських жінок. Усі штампи, про які кажуть, присутні. Але ж це правда: у нас дійсно смачно, у нас дійсно красиві жінки

Ще не один раз чула про красивий Київ, Львів. Що там різноманітна, не схожа на європейську архітектура. 

До речі, часто стикалась зі стереотипами про "донецьких" і в Україні, і в Німеччині. Я сама офіційно переселенка, маю цю довідку. У Штутгарті доводилось чути: "А що це ти пишеш вірші російською мовою?" Або: "Що ви хочете від неї, вона ж з Донецька". Такі слова як "гопниця" теж летіли в мій бік – від українців у Німеччині.

В Україні у моєму оточенні знають, що я з культурного середовища, але тут трапляється чути: "О, ти розмовляєш українською мовою!.. А чо?" Але у Донецьку ми теж її вивчали. 

Я за те, щоб ми ставилися з людяністю до всіх. Погані люди можуть бути всюди, як і хороші.

"Зараз у літературі багато героїзму, але ж не має 100%-х героїв"

Ти розповідала, що вже є канва наступної книжки. Про що вона буде?

Сподіваюсь, що днями надішлю літературній агенції першу чернетку. Сподіваюсь, встигну представити книжку на "Книжковому Арсеналі" в Києві. 

Книга знову пов’язана з соціальними проблемами. Чомусь про інше мені не пишеться. Присвячена сучасним жінкам з проблемами в суспільстві чи всередині них самих. Там будуть жінки різного віку, у різних життєвих і кризових ситуаціях. Якісь теми-табу, які не стоять у нас на першому плані – як в літературі, так і в культурному обговоренні.

Які теми ти вважаєш табуйованими в українській літературі?

Якщо говорити про історичні – ставлення до євреїв. У нас історична література – певним чином література героїзму і патетики. Національний герой завжди добрий, такий американський супермен. Інший бік медалі не показують. 

У нас історична література – певним чином література героїзму і патетики. Національний герой завжди добрий, такий американський супермен. Інший бік медалі не показують

Звісно, у нас круті люди, але були й проблеми. Чомусь цього бояться торкатися.

Щодо сучасного суспільства – це проблема сексуальної орієнтації, сексуального виховання. Є премія "Золотий хрін" для найгіршого опису сексуальної сцени. З відвертими сценами все нормально. Я маю на увазі глибші проблеми. Наші люди не завжди готові говорити про секс відверто, і це те, що захоплює мене в Німеччині – їхнє серйозне ставлення до сексуальної освіти. 

Ще є проблеми квір-спільноти. Добре, що проводять прайди, але досі часто чую від чоловіків, рідше – від жінок, що навіщо це пропагувати, воно і так процвітає. Але твоя дитина не стане геєм чи лесбійкою через прайд. Це для того, щоб ми ставились одне до одного толерантно.

Є проблеми зі сприйняттям алко- і наркозалежних, людей зі СНІДом. Усе це заслуговує на більше висвітлення.

Зараз пишуть насамперед про війну, і не всі ці книжки висвітлюють всі боки війни. Має пройти час, коли все це у нас відболить, щоб ми могли писати про те, що відбувається, більш критично. Зараз у літературі багато героїзму, але ж не має 100%-х героїв і не героїв. Сіра зона – це велика метафора.

Схід Сергія Жадана: письменник розмірковує про дитинство в Старобільську та ідентичність регіону

Несанкціонована героїня. Фрагмент з нової книги Олени Стяжкіної «Стигма окупації»

"Ніде я не розмовляю українською так впевнено, як на Донбасі". Схід фотографа Олеся Кромпляса

***

Щоб читати ексклюзивні історії про схід першими, підписуйтесь на нашу сторінку у фейсбуці.