«Довгі тексти молодь не читає». Розмова з поетом-переселенцем Василем Голобородько

Крутими сходинками

Зустрічаємося в Ірпені на території Будинку творчості Національної спілки письменників України на алеї зі скульптурними фігурками юних читачів.

Парк на території Будинку творчості письменників у Ірпені

Десь поруч чути дитячий сміх – малечу привели чи то на екскурсію, чи просто погуляти в старовинному парку. Киваючи на безтурботних дітей, запитую:

– Ви можете пояснити молодому поколінню, за які такі провини ваші вірші не друкували в своїй країні двадцять років?

– Довго розказувати. Про радянський союз, якого вони не знали, цензуру кожного слова… Довгі тексти молодь не читає. Та й не тільки вона.

– Звернув увагу, що ви на своїй сторінці у фейсбуці усього два-три речення публікуєте.

– Що коротко, те читають.

Спираючись на палицю, він веде до помешкання дорогою вгору. Діставшись заасфальтованої ділянки, повертаємо ліворуч до кам’яного будиночка на пагорбі, піднімаємося крутими східцями, які наш земляк з Луганщини долає вже сьомий рік. У тимчасовому житлі, яке надала НСПУ, лауреат Шевченківської премії (1994) Василь Голобородько зустрів уже два своїх ювілеї – 70-ти і 75-річний.

Тут мешкає Василь Голобородько зараз

У крихітній кімнатці площею не більше семи квадратних метри, що слугує робочим кабінетом і спальнею, він написав і видав кілька книжок: «Дозволені забави» (2016), «Яблуко добрих вістей» (2019), «Загадки п’ятьох дівочих рушників» (2019). Цими днями з’явилася і крайня під назвою «Зміст української народної казки».

Холодильника тут немає, та і кухні як такої теж, тобто готувати яєчню чи борщ ніде. Обстановка спартанська, а Василь Іванович на це так і не поскаржився жодного разу. Коли за годину не стало води в крані, він сказав, що про це вчора попередили. Коли я зауважив, що начебто до мера Києва спілка зверталася з проханням надати житло визначному письменнику-переселенцю, він махнув на це рукою…

Василь Голобородько

І справді про таке говорити треба у владних кабінетах, а не в таких притулках. І стидатися цієї теми не варто. Держава, яка знаходить можливості для забезпечення житлом суддів, прокурорів, співробітників спецслужб і чиновників різних рангів, переселенців ніби не помічає.

Сам небагатослівний, цікавиться моєю переселенською історією, а я вперто навертаю його на спогади про Луганщину: чи правда що почав збирати фольклор з 14 років? Так, записував. Українськими були і рідне село Андріанополь, і школа, потім зрусифікували. У 2014 році колишні односельці побігли на так званий «референдум» і тепер живуть в окупації…

Адріанаполь, рідне село Василя Голобородька на Луганщині

Заборонений

З історії свого роду він згадує батька, який дивом не потрапив у в’язницю у 30-ті роки. Не спіймавши в свої лабети Івана Голобородька, радянська репресивна система вчепилася в його сина. Молодий обдарований поет міг дебютувати зі збіркою своїх віршів ще в студентські роки, міг стати успішним науковцем-літературознавцем, але комуністична партія, що обіцяла всьому народу світле майбутнє, усіх творчих надій Василя Голобородька позбавила.

Закінчивши середню школу-інтернат, він вступив на філфак Київського держуніверситету, але за рік уже вивчав філологію в Донецькому педінституті. Ще за два роки його відрахували з формулюванням «за дії, несумісні зі званням радянського студента». Так влада трактувала поширення роботи Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», що в той час вважалося протестом. Таких речей, як незгода з партією, тоді не пробачали.

Василь Голобородько

Саме через це Василеві не дали змоги вступити до Літературного інституту в Москві: він успішно пройшов творчий конкурс, а до іспитів його не допустили. Можливо, усе склалося б інакше, якби юнак погодився співпрацювати з КДБ, але він відмовився. Тому й потекло його життя іншим руслом.

Василь відслужив в армії, повернувся до рідного села, працював у радгоспі і чотири роки на шахті, одружився, став батьком…

І всі ці роки не міг видати жодної збірки своїх поезій: від 1969-го і до 1986 року твори Голобородька в Україні не друкувалися. У 1970 році в США вийшла збірка віршів Голобородька «Летюче сонце», але радянська влада ніяких репресій до автора вчиняти не стала. Так само не помітили в СРСР, як в Югославії в 1983 році вийшла антологія світової поезії під назвою «Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька». Він і далі вважався «неблагонадійним», і КДБ за ним негласно наглядало.

Повернення мрії

Свого часу Василь Стус називав свого тезку Василя Голобородька «найулюбленішим поетом», а Іван Дзюба написав на його книжку схвальну рецензію – і це стало проривом на тлі очікуваних у країні суспільних змін. Збірка під назвою «Зелен день» побачила світ у 1988 році і отримала літературну премію імені Василя Симоненка. Того ж року поета з луганського села приймають до лав Спілки письменників України.

Окрилений змінами, він видає в 1990 і 1992 роках збірки поезій «Ікар на метеликових крилах» і «Калина об Різдві» і отримує найвищу літературну премію незалежної країни – Шевченківську (1994). Окремі вірші виходять у перекладі з української на 15 мов світу: англійську, іспанську, французьку, німецьку, іврит, російську та інші. У Португалії, Канаді та Польщі видають його поезії мовою цих країн.

Василь Голобородько

Василь Голобородько стає знаменитим, але це мало що змінює в його житті. Він і далі живе в селі та звідти їздить на навчання до луганського університету. Здійснює мрію, яку в нього відібрала радянська влада, і отримує диплом про вищу освіту. Такий він зробив собі подарунок на власне 56-річчя. Ще за кілька років поет перебрався у міську квартиру, яку після численних звернень громадськості йому надали в Луганську.

У цей період культова письменниця Оксана Забужко називає Голобородька найкращим поетом ХХ століття, про його творчість пишуть монографії, включають у шкільну програму і з часом – до ЗНО з української мови та літератури.

«Немає місця на своїй землі»

Знаючи, що в Луганську в нього залишився цілий архів з рукописів, листів і бібліотека, яку збирав 50 років, не зачіпаю цю болючу тему.

«Нам нема місця на своїй землі», – ось його слова пророчі, які вчепилися в долю поета, якого змусили покинути свій дім й так і не знайти нового. Він реагує на це:

«Ще Марина Цвєтаєва довела: не можна поетам пророчити власну смерть…»

На запитання, чи присутній у його творчості Донбас, як це було, наприклад, у Володимира Сосюри і не було у Василя Стуса, Василь Іванович каже, що образу індустріалізованого радянським ладом краю у його книгах немає. Мабуть, саме через відсутність у його віршах героїки соціалістичних буднів «всесоюзної кочегарки» не пускала Голобородька в поезію система однієї партії. А якби він піддався спокусі й став одним із сотень «співців шахтарської звитяги», навряд чи згадували б його сьогодні.

Василь Голобородько

Аналізуючи творчість поета зі свого покоління радянських дисидентів шістдесятників, Іван Дзюба зазначив, що у своїх віршах Василь Голобородько не шукає прямої відповіді на пекучі проблеми буття, його поезія – це своєрідний погляд на людину «з середини, в матеріалі національної психіки й чуттєвості, ожилих та оновлених архетипах народної творчості».

Ось один з віршів поета, написаних у 2014 році:

Розмова

Розмова починається з монологу,

З моїх слів, звернених до тебе,

Ти можеш на них відповісти,

А можеш і промовчати –

Тоді моя надія на діалог

Перетвориться на монолог.

Діалог завжди відбувається

У оточенні страху,

Що відповіді не буде –

Діалог не відбудеться.

«Я пам’ятаю твій давній малюнок,

Який ти вишила на білому полотні,

Я довго його зберігав у себе,

Але потім він десь загубився,

Чи ти не змогла б сьогодні

Повторити ту вишивку –

Тепер би я зберігав її надійно і довго,

Аж до самої смерті?»

Свої сумні переселенські думки в нього глибоко приховані, але неважко здогадатися: все залишилося на окупованій Луганщині. І рідні люди, яких не в змозі провідати на цвинтарі, стільки років повертаються у спогадах.

Добре, що син Євген, теж вимушений переселенець, майже поруч – у Києві, не забуває батька і допомагає, ось і до видання крайньої книжки долучився. Дізнавшись про молодшого Голобородька, який теж постраждав на Донбасі, знайшов ще один давній афоризм Голобородька старшого: «Лишу я тобі, сину, свій біль за Україну – все інше ворог загребе»…

У матеріалі використані фото сайтів vartairpin.org, texty.org, irpen.net.ua.

8 цитат луганського Василя Голобородька: про КГБ, «донбаського автора» та втечу з міста

Про що писали українськомовні газети Донеччини на зламі століть. Нотатки редактора Ігоря Зоца

Донецькі місця Василя Стуса. Що з ними сталося після окупації