Донецькі місця Василя Стуса. Що з ними сталося після окупації
Рівно 35 років тому український поет-шістдесятник Василь Стус загинув у таборі для політв’язнів. Хоча народився митець-бунтівник на Вінниччині, донеччани справедливо вважають його своїм земляком. У пам’ять про трагічну дату згадуємо Стусівські місця на Донбасі й розповідаємо, що з ними сталося після початку війни та окупації частини території.
Світогляд поета і правозахисника Василя Стуса значною мірою сформувався на Донеччині, де він проживав, навчався і працював з 1940 по 1963 рік з деякими перервами на вчителювання на Кіровоградщині та службу в армії на Уралі. До початку військових дій на сході пам’ять про Василя Стуса в Донецьку та Горлівці матеріалізувалася в створених музеях, пам’ятних знаках, картинах і численних спогадах в пресі.
Василь Стус
Стусівські місця на Донбасі
Барельєфа і меморіальної дошки в університеті позбулися окупанти
Найвідоміша в Донецьку пам’ятка Василеві Стусу – встановлений у 2001 році барельєф на фасаді будинку філологічного факультету національного університету зі строфами поезії знаменитого випускника «Як добре те, що смерті не боюсь я…» – була демонтована з приміщення в травні 2015 році. Де вона знаходиться наразі – невідомо. За словами Анатолія Загнітка, голови вченої ради Донецького національного університету імені Стуса, підступну акцію з демонтажу здійснено вночі, «як і вбивали поета вночі».
Меморіальна дошка-барельєф на першому корпусі Донецького університету, у якому навчався поет. У 2015 році демонтована
Також демонтували меморіальну дошку про присвоєння імені поета аудиторії 334 в першому корпусі університету. Стенди меморіальної експозиції про життя і творчість Стуса з цієї аудиторії зникли.
А ще в архівах донецького університету, де тепер навчають за російські рублі, залишилася особова справа випускника педінституту 1959 року – Василя Стуса. У 2005 році тодішній ректор Володимир Шевченко показував автору цієї статті теку «Дело» на колишнього студента і відзначав, що такі особові справи мають зберігатися протягом 75 років по закінченні вишу. Пожовклі від часу папери засвідчували, що Стус отримав диплом Сталінського педінституту з відзнакою, з усіх предметів – «відмінні» оцінки. Ректор додав, що є в справі і доноси на студента Стуса, але називати імена відмовився. «Ще живі ті люди», – пояснив.
Редакції і школа – обстріляні
Меморіальну дошку відкривали Стусу і в приміщенні редакції обласної газети «Донбасс», де на початку 1960-х років він працював сім місяців літературним редактором – газета тоді мала українськомовний випуск і називалася «Соціалістичний Донбас». У червні 2014 року «Донбасс» вийшов у Донецьку востаннє, приміщення на Київському проспекті захопили місцеві колаборанти, доступу стороннім у колишній будинок преси без освітлення та опалення немає.
Постраждала і сусідня з «Донбассом» українськомовна «Донеччина»: у газеті друкувався Стус, коли працював у Донецьку. Згодом газета стала інформаційним партнером Донбаського музею Стуса. Ексклюзивні публікації про поета і правозахисників-шістдесятників опубліковані саме в ній.
Стусівські дні в Донецьку, 1990-і роки
Потрапило під обстріли в Донецьку і ще одне маловідоме, але пам’ятне місце в районі колишньої шахти «Панфіловська» – приміщення Сталінської середньої школи №265, яку Василь Стус у 1954 році закінчив із срібною медаллю і де Донецький інститут МАУП облаштував скромний музей пам’яті поета. Будинок зруйнований і кинутий напризволяще.
Експонати музею в Донецьку нікому не показують
Більшість експонатів Донбаського історико-літературного музею Василя Стуса, який створив донеччанин Олег Федоров власним коштом і який діяв у Горлівці понад 10 років, перемістили до обласної наукової бібліотеки в Донецьк. У грудні 2012 року відбулися урочистості з цієї нагоди. Багато говорилося тоді про осучаснення музею, наповнення його новим змістом, але все залишалося, як є, до початку російської агресії.
Експозиція Донбаського історико-літературного музею Василя Стуса розташовувалася в приміщенні бібліотеки Крупської
Уже в 2014 році на будівлі книгозбірні, що десятиліття української незалежності зберігала ім’я Крупської, загарбники встановили спочатку прапор так званої «руської православної армії», а потім змінили на інший. Як це все може співіснувати з музеями Стуса і Шевченка в приміщенні бібліотеки – загадка. Проте є свідчення, що нічого страшного з експонатами не трапилося, хоча для огляду вони закриті.
Філіал музею в Горлівці зазнав ушкоджень
Відкритий восени 2013 року на одному з промислових підприємств Горлівки філіал Донбаського історико-літературного музею Василя Стуса потрапив під обстріли. Зазнали пошкоджень виробничі приміщення і сам завод, який, як і більшість підприємств у захопленому бойовиками місті, не працює. Про те, щоб потрапити туди відвідувачам, немає й мови.
Музей Стуса в Горлівці
Не вдалося з’ясувати, чи вціліла картина під символічною назвою «Се ми, пресвята Богородице», що символізує заклик до єдності українців. Панно розміром 6 метрів у ширину і 2 у висоту створили художники Ростислав Брітченко і Михайло Кушнір.
Презентація відбулася спочатку в Києві у 2004 році, а потім зменшені копії розійшлися країною. Зображені на картині Тарас Шевченко, Василь Стус і 74 герої української історії викликали суперечки в мистецьких колах: не всі погодилися з вибором персонажів. Зокрема на панно мирно вживаються Микита Хрущов і Ліна Костенко, В’ячеслав Чорновіл і Йосип Кобзон, Іван Драч і Рінат Ахметов, Володимир Сосюра і Юхим Зв’ягільський та інші. Знайшлося місце і для зображення Дмитра Стуса, генерального директора Національного музею Тараса Шевченка, президента НОК України Сергія Бубки, письменника і колишнього радянського дисидента Івана Дзюби.
Картина «Се ми, пресвята Богородице» з Тарасом Шевченком і Василем Стусом по центру знаходилася в Горлівці
Там же, в Горлівці, занедбана і алея дерев, висаджена в пам’ять про поета, але на встановленому камені досить чітко проглядається напис: «Я єсмь, Вітчизна…» Алею заклали в 2008 році.
Камень на алеї Стуса в Горлівці
Доля дерева, який посадив Стус, невідома
Невідомою лишається доля музею Стуса в школі №23 Горлівки, де він у 1961-1963 роках викладав українську мову та літературу. Пригадується, як під час зустрічі в Горлівці в 2013 році вчителька цієї школи сказала такі слова: «Поезія Василя Стуса – це така глибина, така геніальність, яку пізнати з кожним роком усе важче…»
Тоді ж вихованці педагога розповіли не лише про музей, а й про те, як Василь Семенович на подвір’ї свого горлівського товариша Івана Мурзи посадив каштан, який пережив часи радянського терору проти правдивого слова.
Ще одна школа зі слідами поета – в селі Максимільянівка, що у Мар’їнському районі, де майбутній Герой України проходив практику під час навчання в Сталінському педінституті, перебуває в «сірій зоні» і балансує на межі закриття.
Пам’ятнику Стусу в Донецьку не судилося бути
Громадськість Донецька в мирні часи марно намагалася добитися від влади встановлення в місті пам’ятника Василю Стусу. За гіркою іронією долі, Донецька міськрада саме під час «руської весни» 2014-го нарешті зважилася оголосити конкурс на найкращий проєкт монументу, що мав бути встановлений напроти головного корпусу Донецького національного університету. Скульптори запропонували 19 проєктів, найкращий мали обрати самі донеччани шляхом голосування на сайті. Але за два місяці української влади у обласному центрі не стало.
Будівля філологічного факультету ДонНУ в Донецьку (наразі під контролем окупаційної адміністрації)
«Стусове коло» тримається
Назва гурту людей, які знали поета, поділяли його погляди, пішла зі сторінок газети «Донеччина» з легкої руки журналіста і поета Юрія Доценка. Він свого часу навчався в Донецькому університеті й товаришував з однокурсниками колишнього студента Стуса, а згодом уже перезнайомився з тими, хто з ним ходив до школи, як Олександр Денисович, чи служив в армії, як Микола Сенчило та Віктор Дідківський.
Побратим поета журналіст Микола Колісник, який в радянський час сам натерпівся від каральних органів (йому забороняли займатися улюбленою справою), написав цілий вінок сонетів під назвою «Стусове коло», який присвятив поету-страднику і ще чотирнадцятьом особистостям. У передмові до сонетів він писав:
Більшість з цих однодумців Стуса, яким присвятив сонети Колісник, – уродженці Донеччини, які навчалися в Донецькому педінституті. Це зокрема Володимир Міщенко, Анатолій Лазоренко, Іван Принцевський, брати Микола та Іван Середа, Валентин Устенко. Родом з Вінниччини – Микола Раєцький, Петро Бондарчук і Віктор Дідківський. З Полтавщини – Василь Захарченко, а Олег Орач із Запоріжжя. Багатьох із цієї когорти вже немає з нами, а Микола Колісник залишається в строю.
«Прости, Василю» від екс-охоронця політв’язня
Василь Стус двічі був ув’язнений. Перший термін у мордовських таборах поет відбув у 1972-1979 роках. А вже 1980 року був вдруге заарештований і засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання.
Під час його ув’язнення табірними наглядачами знищили збірку «Птах душі» з 300 віршами, які поет написав за ґратами, а в січні 1983 року за передачу на волю зошита з поезіями дисидент був на рік кинутий в камеру-одиночку.
Камера, у якій в ніч на 4 вересня помер Василь Стус
На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями Стус кілька разів оголошував голодування. 28 серпня 1985 року він був відправлений до карцера за те, що, читаючи книгу в камері, зіперся ліктем на нари. Тоді він оголосив сухе безстрокове голодування.
Поет помер у ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. Офіційна версія – зупинилося серце. Хоча колишній політв’язень Василь Овсієнко припускає його загибель від удару карцерними нарами, що було зумисне підлаштоване наглядачами. Після смерті поета негайно поховали на цвинтарі в селищі Чусове Пермської області Росії. У 1989 році прах загиблого політв’язня було перепохований в Києві на Байковому цвинтарі.
Василь Стус, фото під час арешту
Журналісту Олександру Виниченку, який зараз мешкає в Краматорську, вдалося свого часу записати свідчення Володимира Голембіовського, в минулому шахтобудівельника з Покровська (Красноармійська). На початку 1970-х років минулого століття той служив у внутрішніх військах і стеріг політичних в’язнів у Мордовії та Комі АРСР (чи, як тоді сумно жартували в’язні, – в Комі УРСР, бо в таборах більше половини були українці).
За словами колишнього конвоїра Голембіовського, Василь Стус вразив його на все життя, бо в перші місяці свого перебування в таборі якимось чином передав такому ж, як він, політв’язневі «Біблію», за що був покараний на п’ять діб карцером, хоч «Біблія» і тоді не була забороненою літературою. Журналіст цитує спогади свідка давніх подій:
А ще екс-охоронець сказав про Стуса таке:
«Він запам’ятався тим, що не боявся говорити вголос того, що комусь не подобалося. Так, був доволі амбітний, але не хворий на себе. За що й поважали його навіть деякі охоронці. Ось чому тепер щороку 4 вересня, коли в тому ж таборі не стало Стуса, я промовляю «Прости, Василю», бо й досі мене спалює сором за те, що передчасно обірвалося твоє життя і я нічим не міг зарадити цій втраті…»
Свої в Telegram 
