«Я помічник чорного мага. Потрібна всяка атрибутика. Ви можете допомогти?» Уривок із книги «Морг»

Євген мріяв бути лікарем, але став санітаром у луганському морзі і 5 років тягав трупи та виїжджав на місця подій. Автор записував історії трупів, а також живих людей, з якими працював. В анотації йдеться:

Санітари, водії, лікарі, прокурори, міліція, спочатку було весело, а потім у місто прийшли «русскій мір» та війна. Трупів стало значно більше, а працювати стало складніше й небезпечніше. Попри все, люди не покинули Луганськ. Вони працювали далі й іноді йшли із життя разом з містом

Замовити книгу можна на сайті видавництва «Люта справа». З дозволу автора публікуємо уривок з новинки.

***

Чорнокнижник

Михалич зайшов до санітарської і почепив на стіну аркуш паперу.

– Ось.

Ми з Вітьком напружилися.

– Що це?

– Що? Наказ на всенародне звільнення з приводу всесоюзного референдуму чи як там. Годі, це робочий графік на квітень. Як бачите, у місті шо попало. Я піду у відпустку на законний 21 день, мені треба дім доставити.

Учора телефонували з обласної ментівки, у них там якийсь новий народний генерал. У цих генерал, у тих народний прокурор, там – народний губернатор. Зосталося народних труповозів обрати й заживемо

У цілому, графік я вам розкидав. Жорику, чергуватимеш по вихідних, а вихідні в тебе тепер по буднях. Ліпше вдома посидиш. А Вітьок із Соколом допоможуть мені добудувати мою барську садибу. Не задарма, звісно. З тобою на вихідних буде Ярик, але дистанційно. Труп є – телефонуєш йому, ні – нехай удома сидить. Жити можете в моєму кабінеті. У мене все.

Михалич потиснув нам руки, накинув на плече рюкзачка й пішов. Вітьок застиг на кілька хвилин, потім вийняв газету з кросвордами й узявся розгадувати. Жмурів того дня не було, телефон мовчав. Я помучився в морзі й поїхав додому трамваєм.

Біля супермаркету «Россія» відбувався мітинг. Люди тримали в руках плакати «НАТО – нам нє надо», «родная Русь, к тєбє тянусь», «Путін-освободітєль, спасі наши зємлі». Я зіскочив на зупинці й пішов у натовп. На сцені стояв чоловік із запухлим обличчям, у козачій формі, з орденами. Він виголошував промову, час від часу заохочуючи натовп скандувати два слова по складах: Рос-сі-я і рє-фєрєн-дум. Натовп підвивав. Чоловіки в першому ряду між вигуками встигали ковтнути пива з пластикових пляшок. Козак продовжував:

– Наши дєди нє даром поляглі в ету зємлю. Ні пяді больше ми нє отдадім проклятим інтервєнтам. Пусть пилаєт іхняя звьоздно-полосатая тряпка, а наш святой русскій флаг гордо вєєт над всємі зданіямі етого русского города.

Щоразу в слові «русскій» він із таким притиском вимовляв дві «с», що я уявляв шиплячу змію

– Остановім захватчіков і сольйомся в граніцах нашего родного совєтского союза. Пусть живьот Путін, пусть живьот Крим, пусть живьот рє-фє-рєн-дум! Натовп підхоплював і скандував: «Рє-фє-рєн-дум».

Я рушив у бік дому. Люди довкола наче не помічали мітингу. Мами штовхали перед себе коляски з дітьми. Прогулювалися дідусі, відкидаючи ціпками недокурки. Чоловіки й жінки бігли у своїх повсякденних справах, заклопотано морщили лоби й надимали щоки. У парку за супермаркетом, біля занедбаного фонтану, гралися діти, колупали лопатками землю і сміялися. Люди купували в аптеках пілюлі й мікстури, тягнули з крамниць пакети з харчами, стояли в чергах, пили каву. Певно, хтось кохався, хтось помирав від раку, хтось народжувався, а когось закопували на цвинтарі Гострої могили. Усе було повсякденним того теплого квітневого дня. На газонах уздовж доріг виклюнулася трава, робочі білили бордюри й обтинали деревам сухі гілки, міняли лампочки в ліхтарях, фарбували паркани й наносили розмітку на темний асфальт. З кондитерської пахтіло здобою і тістечками, край пішохідного переходу школяр роздавав газету, а працівники обласного суду простували з портфелями. І лише на маленькому майданчику біля старого супермаркету юрба людей пускала в місто метастази.

Я йшов і думав, кого це взагалі може зачепити? Містяни божевільні.

Хіба здатна купка з двохсот людей зробити щось, крім мітингу? І отримають вони за цей мітинг по 100 гривень у кращому випадку. Проп’ють їх того ж вечора, а дехто вже завтра опиниться в мене на столі. Смішно це все

На перше вихідне чергування я заступив у суботу, 5 квітня. Я царював у кабінеті Михалича. Тут переставили меблі, і тепер диван стояв біля стіни, по боках два крісла, а телевізор з плеєром – біля каміну. Над ним так і висіли два штик-ножі, шабля і український прапор. Михалич прибрав зі столу скло, сказав, що в руки холодно. На столі вишикувалися безглузді подарунки від чиновників різного штибу: ручки, чорнильниці, фігурки зі слонової кістки, фазаняче пір’я і всякі роги для вина. Кухня теж змінилася, стала зручнішою. Тут поставили новий холодильник, очистили плісняву з кахлів і полагодили стіл, тепер він не хитався. Уранці, перед чергуванням, я закупився «Мівіною», бульйонними кубиками, паштетом і чорним хлібом. На вечерю взяв «Вєсьолого монаха». Трупи, що лежали в сусідній будівлі, не порушували постільного режиму, поводилися тихо й ставилися до мого самотнього чергування з розумінням. В університеті на мене чекав найскладніший етап – скласти кандидатський мінімум та іспит з філософії подієвості, тож я прихопив з дому кілька книжок. Повикладавши з рюкзака на стіл, прикидав, до якої приступитися. Данто «Аналітична філософія історії», «Логіка смислу» Жиля Делеза, «Пригоди ідей» Вайтгеда, «Нариси філософії» Мартина Гайдеґґера, «Ідея Історії» Колінгвуда й остання – «Пам’ять, історія, забуття» Поля Рікера. Вайтгед видавався найцікавішим. Його дав мені один університетський професор. Книжка була майже нова – 2009 року.

Я заварив бульйонний кубик і розгорнув перший розділ. «У найширшому сенсі назву книжки «Пригоди ідей» можна розглядати як синонім історії людства – у стосунку до всього різноманіття ментального досвіду. У цьому сенсі назва книжки означає, що людство повинно мати досвід своєї власної історії. Останній не може бути записаний у всій своїй повноті й різноманітті».

У двері постукали. Спершу несміливо, але за кожним разом удари сильнішали. Хто б це міг бути? Ніби ніхто не телефонував. Я підійшов до дверей і потягнув засув. Залізце подряпало шкіру на вказівному пальці. На порозі стояв пухлявий хлопець років дев’ятнадцяти. Він поправляв окуляри й переступав з ноги на ногу.

– Добрий день. У мене до вас дивне прохання. Мені вас порадили, а номеру я не знав. Ви Жора, еге ж? Мені так ніяково. Але я спитаю. Я помічник чорного мага. Мені потрібна всяка атрибутика з моргу. Ви можете мені допомогти?

– Тобто? Я тут вінками й похоронним стафом не торгую.

– Ви не зрозуміли. Мені потрібна специфічна атрибутика. Я хочу, приміром, щоб ви полили на труп воду й зібрали її в пляшку, а я заберу. Гривень за 100.

– За 100 гривень я піду читати книжку «Пригоди ідей». Дуже цікаво, наполегливо рекомендую.

– Гаразд, я ладен платити вашу ціну. Зрозумійте, маг мені наврочить, якщо не принесу. А мені сказали, ну, на форумі «Чьорная магія Красного Луча», що треба знайти «свого», ну ви розумієте, свою людину в морзі. Ви б не погодилися бути таким?

Голова моя відмовлялася сприймати цю маячню. Закортіло повернутися на диван. Або піти до трупів навідатися. Маг, вода з трупа, форуми… Я подивився на пацана.

– Ви пропонуєте мені стати «вашою» людиною в морзі й постачати вам всяку магічну атрибутику, а ви мені будете платити?

– Так, мені вас порадили. Ну, на форумі.

Я задумався. Місто котиться в пекло. Довкола мітинги, прапори, п’яні люди, а тут – маги й чаклуни. А чом би й ні? Кому це нашкодить? А я призбираю трохи готівки, банкомати вже кілька днів не працюють. Я погодився.

«Корректировщицу взяли! Мы тут ее разденем, маячок поищем»: публикуем главу из книги «Время снов»

Шахтарська революція. Уривок з книги «Дикий схід» Максима Віхрова

Рассказы Тома Хенкса, «Бойня номер пять» и правила родителей. 5 книг для чтения на карантине

***

Щоб читати ексклюзивні історії про схід першими, підписуйтесь на нашу сторінку у фейсбуці.