Монологи

Шахтарська революція. Уривок з книги «Дикий схід» Максима Віхрова

Свои.City
05.12.2018 20:28
У видавництві «Темпора» вийшла книга журналіста з Луганська Максима Віхрова - «Дикий Схід». Це нарис історії Донбасу від ХVI ст. і до сучасних подій. Спираючись на документальні джерела, а також власний досвід і спостереження, автор описує становлення, буття та занепад «вугільного» регіону – української землі, глибоко травмованої російськими імперськими експериментами. Будучи очевидцем драматичних подій весни 2014 року, автор приділяє особливу увагу анатомії донбаського сепаратизму, а також економічним, політичним і соціокультурним процесам, які зробили Донбас придатним для російських геополітичних авантюр. З дозволу автора «Свои» публікують уривок «Шахтарська революція».

Наприкінці 1980-х Донбас вразив весь СРСР масовими шахтарськими страйками. Для багатьох це стало справжньою несподіванкою, бо становище в регіоні не було найтяжчим, тим паче Донбас користувався привілеями й мав би віддячити Червоній імперії довготерпеливістю. Проте, як казав невідомий філософ, революції роблять не голодні, а ситі, котрі не поїли три дні. Маси радянської бідноти зустріли кризу фаталістично: «Добре не жили, не варто й починати», а от забути про принади першої категорії забезпечення було значно важче.

Крім того, шахтарям допомагала досить висока корпоративна дисципліна й чітка організація, якою вирізнялися їхні страйки.

«На відміну від поїздки до Львова, де нас оточував гамірний, некерований натовп, наступного дня Донецьк зустрів Горбачова організованими тисячними лавами бастуючих шахтарів, що сиділи на площі біля обкому партії і грюкали в такт касками об асфальт. Хтось із супроводу помітив, що методичні звуки від касок нагадують Бухенвальдський набат» , – таке враження справив шахтарський мітинг на КДБіста Миколу Голушка, котрий супроводжував Горбачова під час візиту в Донецьк 22 лютого 1989 р.

Враження було досить точним: рішення про страйки приймали на рівні шахтного керівництва, на площу мітингарів пускали за жетонами, за неявку записували прогули, а порядок під час масових заходів підтримували робітничі дружини. При цьому шахтарі свідомо відмежовувалися від інших невдоволених, не змішуючись із «цивільними», і саме влітку 1989-го їм вдалося дуже серйозно заявити про себе.

Страйк, який почався 10 липня 1989 р. на Кузбасі, уже через десять днів охопив Донбас та шахти Львівсько-Волинського басейну, і роботу припинили близько 500 тисяч українських гірників. Корпоративна форма цілком відповідала змісту: шахтарські страйки 1980–1990-х і були нічим іншим, як боротьбою працівників вугільної галузі з радянським керівництвом.

 Фото: kvpu.org.ua

Предметом цієї боротьби був захист корпоративних інтересів із поправкою на локальні проблеми. Сформувати спільний перелік вимог гірники не встигли, тому в різних місцях уряду висували дещо відмінні вимоги, котрі стосувалися передусім внутрішніх шахтарських питань.

Наприклад, з-поміж 43-х вимог Міжшахтного страйкового комітету на Воркуті, пред’явлених урядовій комісії, лише 6 мали загальний політичний характер. Зокрема, шахтарі вимагали скасувати статтю радянської Конституції про керівну і спрямовувальну роль КПРС, скасувати привілеї номенклатури, а також провести вибори голови Верховної Ради СРСР на альтернативній основі. Решта вимог стосувалися загальних проблем вугільної галузі та місцевих питань: від нарахування «північних» надбавок і оплати відпусток до будівництва профілакторію та постачання теплих речей.

Але на Донбасі політичну частину вимог сприйняли неоднозначно.

«Незрозуміло, чому саме тепер ми повинні підтримувати цей політичний екстремізм» , – так відреагували на політичні вимоги воркутинських колег у Регіональному Союзі страйкових комітетів Донбасу. Та й серед самих донбаських страйкарів цілковитої одностайності не було – вони сходилися лише у своїх основних економічних вимогах: забезпечити шахтарські родини квартирами, збільшити відпустку до 45-ти днів, встановити пенсійний вік у 45 років, відновити товарне забезпечення Донбасу за 1-ю категорією, переглянути список професійних захворювань, підвищити ціни на вугілля тощо.

Страйкарі також вимагали поліпшення побутових умов, бо, наприклад, у Луганській області близько 30% усього житлового фонду перебувало на балансі вугільного міністерства, але третина цих будинків не мали централізованого опалення й каналізації. Поряд із цим, страйкарі висловлювали недовіру місцевим керівникам: у Первомайську – Першому секретареві міськкому партії, в Антрациті – очільнику Держвиконкому і т. д.

Політичний досвід гірників явно відставав від їхніх організаційних здібностей – через це влада на всіх рівнях намагалася редагувати вимоги страйкарів. Однак повністю відкараскатися від них не вдалося. Результатом страйку стала постанова Ради міністрів СРСР № 608 від 3 серпня 1989 р., в якій був зафіксований і взятий до виконання узгоджений перелік шахтарських вимог.

Наобіцяли всього й багато – аж до повної економічної самостійності шахт, включно з дозволом експортувати наднормову продукцію. Держава зобов’язувалася підвищити ціни на вугілля з урахуванням ускладнення геологічних умов і водночас – забезпечити рентабельність шахт. За сухими протокольними формулюваннями крився нахабний популізм: фактично влада погоджувалася на постійне здорожчання вугілля, яке доводилося вигрібати «по засіках» Донецького басейну. І за це шахтарям обіцяли не лише поліпшення умов праці та зміцнення матеріально-технічної бази шахт, а й «випереджаючий розвиток соціальної сфери» і навіть «рішуче оздоровлення екологічного середовища». Зрозуміло, що політичні вимоги залишилися за дужками, проте за результатами виконання постанови № 608 у вугільних регіонах мав настати замало не комунізм. Тому вчорашні страйкарі забули про політику й на деякий час занурилися в ейфорію: як виявилося, достатньо було грюкнути шахтарським кулаком по столу, щоб московські номенклатурники заходилися догоджати героям підземного фронту.

Але не так сталося, як гадалося. Заспокоївши страйкарів, уряд спустив виконання 608-ї постанови на гальмах, а точніше – просто поклав її під сукно. Уже через півроку шахтарі зрозуміли, що Москва банально їх «кинула».

 С. Бондаренко

Про настрої красномовно свідчать результати опитування суспільної думки, проведеного в січні 1990 р. у Донецьку серед шахтарів . 66% опитаних не відчували поліпшення ставлення керівників, понад 60% не побачили зрушень у задовільненні їхніх потреб, організації праці та методах керівництва. У більшості не змінилося й робоче навантаження, а 48% відчули навіть його зростання. Лише 21-34% шахтарів заявили про наявність позитивних змін. Товарне забезпечення також не покращилося, а навпаки – 64% опитаних заявили про подальше погіршення.

У необхідності літнього страйку гірники не сумнівалися, проте були розчаровані, що за свої права доведеться боротися знову. Основні цілі, як і раніше, були суто економічними: 1) надання шахтам повної самостійності й використання різних форм власності на засоби виробництва; 2) перегляд гуртових цін на вугілля і запровадження договірних цін на понадпланову продукцію; 3) регулювання обсягу держзамовлення; 4) скорочення адміністративного персоналу шахт та зайвих управлінських ланок; 5) доплати за нічні та вечірні зміни, оплата часу на пересування по шахтному стволу до місця роботи й назад і т. ін. Провину за невиконання домовленостей покладали на центральну та місцеву владу, Міністерство вугільної промисловості, а також профспілки, що не здійснюють своїх функцій.

Майже через рік після першого страйку, влітку 1990-го, шахтарі вирішили поновити діалог із центральною владою, щоб домогтися виконання попередніх домовленостей і укласти угоду з урядом на постійній основі. Висновки зі свого попереднього страйку вони зробили: окрім синхронного грюкання касками, варто було надати шахтарському рухові політичної ваги. Для цього 11-15 червня 1990 р. у Донецьку провели Перший всесоюзний шахтарський з’їзд. Його ретельно готували і проводили з дотриманням усіх протокольних формальностей, прийнятих у СРСР.

Головною метою з’їзду була декларація про корпоративну незалежність, зокрема від КПРС. «І з’їзд шахтарів, висловлюючи волю делегатів, підкреслює повну незалежність робітничих організацій вугільної та гірничодобувної промисловості від будь-яких політичних утворень. Незалежні робітничі рухи та організації працівників підпорядковуються лише волі своїх членів і вважають, що ніякі політичні сили та партії не повинні керувати ними. Наше прагнення до незалежності визначає і наше ставлення до КПРС» , – оголосили на з’їзді. Ба більше, компартію оголосили такою, що не представляє інтересів робітників: «Через те, що робітник, за керівництва країною КПРС, став не господарем країни, а лишився у становищі робочої сили, і будь-яка спроба змінити цей статус… наштовхується на протидію КПРС та адміністрації підприємств».

 miningwiki.ru

На з’їзді також вимагали ліквідації привілеїв для членів КПРС на виробництві, виводу парткомів із підприємств і навіть націоналізації партійного майна. Антипартійними були не лише комюніке, а й настрої рядових учасників з’їзду. За результатами проведеного опитування, 46% делегатів вважали, що КПРС повинна мати такі самі права, як і решта партій, 44% – що комуністи відповідальні за минуле і в жодному випадку не можуть керувати країною, і лише 4% вважали, що за певних умов Однак КПРС може й далі керувати країною .

Це було ніщо інше, як декларація нелояльності. Шахтарі явно намагалися налякати владу і вступити в діалог із позиції сили, але водночас – не злитися з різнобарвними опозиціонерами, плекаючи корпоративну окремішність. Через це вони не хотіли об’єднуватися, наприклад, із Конфедерацією праці, Об’єднаним фронтом трудящих та іншими організаціями. Аби утримувати владу в напрузі, 11 липня 1990 р. шахтарі ще й провели всесоюзну одноденну стачку – саме тоді, коли в Москві відбувався XXVIII з’їзд КПРС. На Донбасі припинили роботу близько 300 тисяч гірників на 100 шахтах. Вимагаючи відставки уряду й націоналізації партійного майна, вони також заблокували роботу парткомів і опечатали їхні кабінети.

Однак помітних практичних результатів вся ця метушня не дала, і в жовтні 1990-го шахтарі провели Другий з’їзд. На ньому гірники мали оголосити про створення власної незалежної профспілки, щоб порвати не лише з КПРС, а й з офіційними профспілковими структурами. Фактично це означало ще глибший перехід в опозицію та автономізацію шахтарської корпорації: у неї ось-ось мав з’явитися власний представницький орган, з яким владі доведеться будувати стосунки. Проте уряд теж не сидів склавши руки. Досвідчений у протокольних маніпуляціях та підкилимних інтригах «вугільний» міністр Михайло Щадов зміг зіштовхнути лобами делегатів Донбасу (які складали більшість на з’їзді) та Кузбасу. Чвари підірвали легітимність з’їзду в очах шахтарів, а також винесли на поверхню внутрішні суперечності між шахтарськими регіонами, призабуті в часи всесоюзних страйків. Скориставшись зручним моментом, уряд відхилив вимоги з’їзду. Та хоч там як, говорити з Москвою вже було запізно: Радянський Союз доживав свої останні місяці, а разом із ним – і всесоюзна шахтарська корпорація.

Відчуваючи вітер змін, шахтарі Донбасу почали перемовини з Києвом, підтримавши курс на суверенізацію України. Так, 14 березня 1991 р. у Донецьку відбувся мітинг, на якому, окрім традиційних економічних вимог, лунали заклики до надання конституційного характеру Декларації про державну незалежність України, вимоги розпуску КПУ та КПРС і націоналізації їхнього майна, перевиборів до Верховної Ради УРСР. Керівництво ще радянської України гостро потребувало суспільної підтримки, і тому було щедрим на обіцянки. Уже 21 березня уряд взяв на себе низку зобов’язань – зокрема, вдвічі збільшити зарплату всім працівникам вугільної галузі й індексувати платню відповідно до реальних цін.

А в квітні 1991-го був ухвалений Взаємоузгоджений протокол парламентської комісії ВР УРСР, уряду УРСР та представників шахтарів. Згідно з протоколом, уряд мав розробити проект Конституції незалежної України, компенсувати зарплатні втрати страйкарям та виконати їхні першочергові вимоги. Однак у шахтарів були й глобальніші міркування, аніж пошуки більш прихильної столиці. Після здобуття Україною незалежності Донбас зможе сховатися за новим державним кордоном від дешевого вугілля Кузбасу й від російського газу, а це, у свою чергу, дає надію на збереження за Донбасом привілейованого статусу основної енергетичної бази республіки. За повалення СРСР гірники взялися зі щирим стаханівським ентузіазмом: як стверджують дослідники, гасло «Суверенітет України без анексій і контрибуцій»  у липні 1990-го вперше пролунало саме на шахтарських мітингах.

Звісно, повалити СРСР самотужки шахтарі не сподівалися, а отже, від корпоративного ізоляціонізму довелося відмовитись. Якщо 1989 р. гірники демонстративно відмежовувалися від решти невдоволених, то 1991 р. вони вже закликали до боротьби весь народ.

«Страйкуючі шахтарі України закликають український народ до загального страйку на підтримку висунутих економічних і політичних вимог. Верховна Рада України й уряд уперто не вирішують питань, які стосуються всього народу, проблем, викликаних різким зниженням рівня життя. Наші сім’ї на межі голоду, незважаючи на добровільні пожертвування, зібрані нашим народом. У зв’язку з цим, якщо до 1 травня народ України не підтримає шахтарів загальним страйком, ми будемо вимушені з 3 травня припинити страйк. Наші економічні та політичні вимоги, висунуті в ході страйку, залишаються чинними» , – лунало в 1991-му.

Саме в цей час відбулося зближення шахтарського та націонал-демократичного руху. Як згадував лідер «Народного Руху» Василь Куйбіда, саме донецькі шахтарі першими висунули його на посаду Президента України. Хто вперше висунув у президенти В’ячеслава Чорновола? Гірники шахти імені Дімітрова, що на Донеччині . І не просто висунули, а одноголосно – знаменита шахтарська дисципліна вже працювала на незалежність. Утім, до остаточного об’єднання шахтарського та націонал-демократичного руху не дійшло – як і раніше, гірники плекали свою політичну автономію.

«Ми працюватимемо з новими демократичними партіями, допоможемо вам забрати владу у КПРС. Але під ваші прапори ставати не збираємося» , – такою була позиція Всеукраїнського об’єднання страйкових комітетів, що ввійшов до коаліції «Незалежна демократична Україна», створеної для координації спротиву ДКНС (тобто ГКЧП).

Однак навіть ситуативний союз націонал-демократів та шахтарів дав свої плоди: кінець кінцем СРСР вдалося зламати, домігшись незалежності для України. Існує версія, згідно з якою шахтарські страйки 1980-х інспірували з Москви, використовуючи їх для стимулювання «перебудови» – а потім ситуація просто вийшла з-під контролю її режисерів. Як там було насправді, тепер встановити важко. Але референдум про незалежність засвідчив, що втома від Радянського Союзу була тотальною, і Донбас охоче підтримав незалежність України.

Сьогодні результати референдуму (майже по 84% у Луганській та Донецькій областях) використовують як доказ пробудження національної свідомості Донбасу. Проте існує і більш песимістичний погляд, який відстоює, наприклад, дисидент-шістдесятник Павло Амітов. Уродженець Єнакієвого, він у часи «перебудови» брав участь у суспільних процесах і бачив, що настрої Донбасу не настільки однозначні. На його думку, тоді тут голосували не за незалежність, а за відокремлення від Росії, в якій набирали оберти демократичні тенденції.

«Це було голосування проти Єльцина, проти “перебудови”, проти демократії… – твердить Амітов. – Чимало людей дуже вороже були налаштовані до Горбачова, Єльцина й “перебудови”. Вони голосували за те, аби щомісяця 1-го в них був аванс, а 15-го зарплатня. Тобто – не за самостійну Україну, а за звичну для них стабільність. Тому що боялися незвіданого» , – стверджує Амітов. Але хай там як, Україна незалежність отримала, і Донбасу довелося шукати свого місця в новій політичній та економічній дійсності.

Якщо бажаєте замовити книгу, то вам сюди.