Олена Неліпа з Павлівки виїхала з села перед окупацією. У її будинку жили росіяни, потім він згорів

На нашій вулиці все згоріло

Коли я згадую 24 лютого, в мене по тілу бігають мурашки. Того дня я прокинулася від дзвінка моєї молодшої доньки, яка тоді жила в Бердянську. Вона сказала: “Мама, нас бомблять”. Спочатку я не повірила. Подумала, що це просто військові навчання в морі.

Пізніше того ж дня я їхала на роботу до міста Вугледар і наді мною пролетів “Смерч”. Він розірвався в кілометрі від мене, над лікарнею. Попри те, що ми чули “відлуння війни” ще з 2014 року, нам складно було повірити в те, що це дійсно відбувається. Я б ніколи не повірила, що з нашим селом трапиться таке.

Будинок Олени в мирні часиФото: Особистий архів

З початку повномасштабної війни ми з моєю старшою донькою і її чоловіком жили в підвалі, а 10 березня я усвідомила, що почався великий наступ саме в нашому напрямку. Ми швидко зібрали найнеобхідніші речі й поїхали до моєї мами в село у Донецькій області.

Нам пощастило виїхати вчасно, бо 16 березня в наше село зайшли окупанти, а в нашому будинку почали жити російські військові. Вже після звільнення села, у червні, мої знайомі надіслали фотографії звідти. Розбиті вікна, вибиті двері, суцільний безлад — не залишилось навіть парканів. Було дуже страшно дивитись на все це.

Будинок Олени після того, як в ньому жили окупантиФото: Особистий архів

За час окупації в селі зникло багато мешканців, а деякі люди все ще не можуть знайти своїх родичів. Я особисто знаю родину, до якої о третій ночі прийшли російські солдати і наказали вийти із села за ними. Відтоді про них нічого не чули.

Хотілося цілувати українську землю

Українські військові стояли у селі все літо, а в жовтні нашу Павлівку знову почали обстрілювати з усього, з чого тільки можна: “Солнцепьоками”, фосфорними бомбами, “Градами”. У селі не залишилось жодного живого місця. Єдині люди, які залишились там, пішки ходять до окупованих населених пунктів, де є хоча б якесь життя.

Більшість людей на той момент виїхали з Павлівки, але до останнього там залишалася наша староста. Вона розповіла, що у день її евакуації на нашій вулиці горіло все — зокрема наш будинок. Я була шокована, цілий день не могла стримувати сліз. Там залишилось все…

Ми з чоловіком купили цей будинок 20 років тому. Так сталося, що він помер у 2008 році після тяжкої хвороби. Ми разом облаштовували цей будинок, висаджували квіти, робили його затишним для нас. Тепер у нас немає нічого і ніхто нам цього не поверне.

Я б ніколи не повірила, що з нашим селом трапиться таке

Мого бізнесу тепер теж немає. Я постійно знаходила відео з Вугледара, на яких було видно мій зруйнований магазин. Бізнес мені дістався від чоловіка, але за ці роки я дійсно полюбила його і це стало моєю улюбленою справою.

Я й досі не бачу себе в чомусь іншому. Я хотіла б почати бізнес в Києві, але це потребує величезних вкладень. Для мене це зараз непідйомні гроші. Я не можу влаштуватись на таку ж роботу, бо в Києві на неї беруть переважно чоловіків.

Автомагазин Олени у ВугледаріФото: Особистий архів

Моє резюме не сприймають серйозно… Усюди потрібні “молоді, енергійні хлопці до 35 років”. Добре, що в дітей є робота. Старша донька працює вчителькою української мови дистанційно, а молодша живе в Лондоні і працює коучем в мережі кафе.

Олена Неліпа з донькамиФото: Особистий архів

Нещодавно вона приїжджала в гості й казала: “Мама, коли я перетнула кордон, мені хотілося цілувати українську землю”. Їй добре живеться за кордоном, вона зустріла багато небайдужих людей, але рідна земля є рідна земля.

Живемо однією мрією

Зараз ми з моєю старшою донькою, зятем і його молодшим братом живемо в Києві у родичів — сюди ми переїхали у квітні. У мого зятя теж велике горе — у нього загинули батьки під обстрілами. Через це він став опікуном свого молодшого брата.

Тепер в нас немає нічого і ніхто нам цього не поверне

У Києві не дуже звертають увагу на таких, як ми — переселенців. Спочатку нам трохи допомагали гуманітаркою, але зараз немає навіть цього. З травня моїй доньці перестали надходити виплати для переселенців і нам все ще не можуть пояснити, в чому проблема. Але я думаю, що ніхто навіть не хоче розбиратись… Хоча в цілому нам вистачає допомоги для того, щоб вижити. Зараз нам бракує хіба що теплих ковдр, бо ми не маємо можливості купити їх.

Ми, звичайно, дуже хочемо додому. Усі мешканці Павлівки, з якими я спілкуюся, говорять те ж саме. Наше село було дуже красиве і затишне, тож зараз ми живемо однією мрією — повернутись, облаштувати наші сади і відбудувати все.

Родина Ланкіних перевезла фотостудію з Дружківки до Луцька. Ось їхня історія релокації

Сєвєродончанки відкрили салон краси у Івано-Франківську. Їхню «Музу» у рідному місті розбили снаряди

Антон Тельбізов відродив народний театр Маріуполя. Актори «Театроманії 2:0» виступають за кордоном