Донбас став для нас Батьківщиною. Як родина Тутових — нащадків бойків, знову опинилася на Львівщині

Батьків пані Надії депортували з села Ліскувате, що на західній Бойківщині, на схід України — у село Роздолівка Бахмутського району. Це сталося у 1951 році, коли комуністичні режими Польщі і СРСР домовилися про обмін землями і примусово виселили людей з рідних країв. На Донеччині родина почала будувати своє життя з початку. Сама пані Надія влаштувала своє життя вже в Бахмуті — там одружилася, народила доньку і працювала у місцевій адміністрації. У 2022 році, з початком повномасштабної війни росії проти України, родині довелося тікати з рідного дому з найнеобхіднішим, як колись батькам. Надія розповіла історію своєї родини для наших колег з Торецьк.City.
Людей везли в товарняках разом з худобою — багато хто не доїхав на Донеччину
Родина Надії Тутової — бойки, тобто етнічні українці, які мають глибоке коріння на західній Бойківщині. У селі Ліскувате, що нині є територією Польщі, народилися її мама з татом.
Примусова депортація рідних Надії Тутової відбулася у 1951 році. У документі було сказано, що Польща передає територію, де є залежні кам'яного вугілля, а СРСР передає території, де є видобуток нафти. Але, скоріш за все, це було через те, що на той час діяли повстанські загони і радянська влада не могла з ними впоратись.
Надія Тутова
"Переселення дуже було тяжким для моїх батьків, для моїх дідусів-бабусь і для всіх мешканців тієї території. Переселяли їх в товарняках, в яких перевозили худобу, давали людям один вагон на декілька сімей. Багато хто не доїжджав, губився по дорозі".
З 13 червня по 6 жовтня 1951 року майже 32 тисячі мешканців західної Бойківщини були виселені до Донецької, частково Луганської області, Одеської, Миколаївської і Херсонської областей. Бойкам обіцяли заможне життя на сході, але люди не вірили.
Пані Надія показує світлину - так перевозили людей з Бойківщини
"На західній Бойківщині і в селі Ліскувате у всіх людей були дерев'яні великі будинки, а коли приїхали сюди, на Донбас, то побачили, що тут в селах такі маленькі хати-мазанки. Далеко не всі будинки були збудовані, людей селили в приміщення, які були дуже вологі. На стелі, на стінах був іній в палець, не було чим палити, бо дрова були дуже дорогі".
Спершу місцеві з переселенцями цуралися один одного, а потім зріднилися і стали однією громадою
Попри всі труднощі, бойки були працьовитими людьми і намагалися відновлювати села, які стали для них новими домівками. Згодом три переселенські села Бахмутського району — Верхньокамʼянське, Званівка і Роздолівка були найкрасивішими. Як тільки бойки приїхали на Донбас, то не товаришували з місцевими. Це були люди різних поглядів, з різними традиціями і звичаями.
"Деякий час навіть бійки виникали, тому що місцеві називали переселенців бандерівцями. Але попри конфлікти місцеві допомагали, потім почали вже ближче спілкуватися, товаришувати, зустрічатися. А вже у 1953 році моя тітка Ганна вийшла заміж за місцевого хлопця. Це був перший шлюб між місцевим хлопцем і переселенкою".
Мама Надії Тутової (посередині) разом з сестрами
Як тільки бойків переселили, у них перший час зберігалася власна говірка, яку часто місцеві не розуміли, але згодом більшість людей почали підлаштовуватися під місцевих і розмовляти російською.
"Був такий випадок коли прийшла молода дівчина в магазин і просить: "Продайте мені ті бамбарацки", але вони не могли зрозуміти, що то таке є, і вона вже показала пальцем, що то є цукерки, такі кругленькі. Пізніше пройшла асиміляція, тільки старші люди вже розмовляли такою мовою, а основна маса людей розмовляла суржиком".
Ми маємо говорити про історію цього переселення
У 2012 році пані Надія з чоловіком і донькою поїхали разом з батьком на його батьківщину у село Ліскувате, яке зараз знаходиться на території Польщі.
"Тато мріяв побачити свій будинок, але, на жаль, від дому нічого не залишилося, тільки залишилася одна криниця і стара груша. Будинок мами залишився, він вже був сучасним і там на цей час проживають поляки, але вони з нами спілкуватися не захотіли".
Це Анна — донька Надії, вона співавторка книги "Бойківщина-Донбас. Збережемо пам'ять"
Емоції того дня пані Надія не забуде ніколи. Поїздка з татом на його Батьківщину стала для неї визначним моментом у житті.
"Спочатку ми вирішили, що зберемо просто спогади, а потім чоловік каже, що ми маємо дослідити історію цього краю. Вийшло так, що у нас 15 розділів книги. Там зібрана історія Бойківського краю, історія примусового переселення, історія села Ліскувате, традиції, звичаї, говірки".
Бахмут — наша рідна земля
Війна в дім Тутових прийшла ще у 2014 році, вони жили у Бахмуті. Пані Надія на той час працювала заступницею голови Бахмутської районної ради. Тоді українській армії вдалося вигнати росіян з Бахмутського району. У 2022 році окупанти знову прийшли зі зброєю в Бахмут.
" 24 лютого я прокинулася від вибухів і пішла на роботу, ми думали, як і куди будемо евакуйовувати населення. На мій телефон почали надсилати смс з погрозами, що ми маємо співпрацювати з росіянами, щоб залишитися живими".
Пані Надія показує вишиванки своєї мами
Пані Надія переїхала спершу до рідних на Львівщину, згодом знайшла окреме житло. Крім своєї основної роботи, вона досі займається організацією евакуації населення, допомогою з влаштуванням людей на новому місці та гуманітарною допомогою вимушеним переселенцям з Бахмута.
"Доля так склалася, що у 1951 році наших батьків примусово виселяли із заходу на схід України, тепер ми були змушені тікати сюди, на Львівщину, але Донбас і Бахмутський район стали для нас батьківщиною. Це рідна земля, місце, де ми народилися, і я дуже хочу повернутися туди".
