Їдь, якщо хочеш жити. Як живуть на Львівщині лемки-переселенці з Луганщини

Що це за народ такий, як мурахи

Тата пана Віктора разом з сім'єю виселили з Лемківщини на схід України у 1945 році в ході радянської операції "Вісла". Тоді комуністична влада Польщі і СРСР домовилася про обмін землями і новий кордон між країнами. В договорі було прописано, що, начебто, Польща передає територію, де є кам'яне вугілля, а Радянський Союз — землі, де є видобуток нафти. Але, як розповідали люди, які жили в ті часи, справжня причина — боротьба із загонами ОУН УПА. В той час повстанці були чи не найбільшою загрозою радянському режимові і активно чинили спротив на тих землях. В ході операції примусово депортували більше 140 тисяч українців.

З початком війни росії проти України Віктору Стафиняку разом з родиною довелось виїжджати з ЛуганщиниФото: Торецьк.City

"Їхали місяць. Було дуже важко. Їхали з маленькими дітьми, худобою в товарняках. Що встигли, зібрали з собою. А поляки слідом їхні хати палили, щоб хоч не вернулися", — розповідає пан Віктор.

Коли люди з Лемківщини приїхали на Донбас, їх чекали жахливі умови. Лемкам обіцяли, що їх там зустрінуть, що буде робота, будуть жити заможно. Насправді ж, хати у селах були недобудовані, пропонували людям замість помешкань сараї. Їсти не було що, хіба те, що привезли з собою.

Тепер Львівщина стала другим домом родини лемків з Переможного Фото: Торецьк.City

Коли родину депортувати з рідної землі, татові пана Віктора було 14 років. Його на Донбасі одразу забрали на шахту на роботу. Лемки були працьовитими людьми і не боялися важкої праці.

"Після роботи йшли в кар'єр, копали камінь. І вони планували — цей рік будуємо 5 будинків. Всі з роботи йшли і бралися за будівництво, місцеві були в шоці. Казали, що то за люди, що це за народ такий, як мурахи. Не було нічого, гола земля, а вже фундамент стоїть. Пішли в кар'єр, накопали каменю, стінки вимурували, вже будинок стоїть", — каже Віктор Стафиняк.

Їдь, якщо хочеш жити

Коли у 2014 році російська армія анексувала Крим і почала бойові дії на Донбасі, Віктор Стафиняк одразу почав допомагати українським воїнам, які на той час тримали оборону Луганського аеропорту. На початку війни на сході були зрадники і серед місцевих, і серед лемків. Хто співпрацював з окупантами, готував списки людей, які мають проукраїнську позицію і заносив в так звану комендатуру.

"Понаписували цим шакалам списки на нас, хто помагає. Росіяни взяли мене в полон на підвал, підвісили до драбини. Щодня зранку знімали, били, знов зав'язували руки, мішок на голову і до драбини назад прив'язували. Я тоді болю не відчував абсолютно, я біль відчув вже в Тернополі, коли ми в 2014 виїхали. І зараз в мене все болить, де вони били. Я вночі сплю 40 хвилин і прокидаюся від болю, я не можу спати", — розповідає чоловік.

Коли Віктора Стафиняка випустили з полону, йому родичі сказали виїжджати, якщо хоче жити. Бо сусідів та друзів, які теж допомагали українським воїнам і мали проукраїнську позицію, вбили у їхніх будинках.

Сказав рідним, я зі шкури вилізу, але у нас буде своя хата. У нас все буде

Віктор Стафиняк вдома на Луганщині займався бізнесом, мав 40 гектарів власної землі і ще 12 гектарів брав у оренду. Займався вирощуванням різних культур і овочів у теплицях. Родина мала власний будинок і господарство. Все це у них відібрали росіяни.

У 2014 році родина спершу оселилася на Тернопільщині, місцеві дуже допомагали — і з житлом, і зі всім необхідним. Згодом переїхали на Львівщину.

Нині Віктор Стафиняк вирощує городину на ЛьвівщиніФото: Торецьк.City

"Ви навіть уявити не можете, що творилося в моїй душі. У нас було все, а потім нічого. Коли ми тільки приїхали на вільну землю, на Тернопільщину, жінка боялася вийти на вулицю, бо крім старих штанів нічого не мала. А я ходив в одних шортах, які дали поліцейські, і у футболці, яку військові віддали. Але люди дуже допомагали, несли нам все. Я ходив на різні роботи, хоч за якісь гроші, щоб купити їжу", — згадує пан Віктор.

Чоловік звик працювати з ранку до вечора. І коли у селищі на Львівщині їм місцева влада виділила землю, він пообіцяв рідним, що збудує будинок.

"У мене дружина, донька, двоє синів і онуки. Я всім їм сказав, що я зі шкури вилізу, але будинок збудую. А вони сміялися з мене. Казали: "Тату, грошей не вистачить, як ми зможемо з нуля побудувати". А я після роботи там за матеріали домовляюся, там з хлопцями робочими. І потроху збудував. От вже маємо будинок, маємо де жити", — розповідає Віктор Стафиняк.

Подвір'я Стафиняків на ЛьвівщиніФото: Торецьк.City

---

Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Уже вдруге втратили свою домівку. Як живуть нащадки бойків у Дніпрі

Паралелі двох війн. У Києві відкрили експозицію "Бахмут. Обличчя геноциду 1942/2022".

Від культурного центру — до воєнного шпиталю. Як родина Тимчаків зберігала традиції лемків на сході