Уже вдруге втратили свою домівку. Як живуть нащадки бойків у Дніпрі
Пару торб особистих речей, робочий ноутбук, трохи шкільної документації та чотири книги, в яких йдеться про історію створення Верхньокам’янського та переселення 1951 року — лише це вдалось вивезти Надії Біловол у квітні 2022-го. Десь там у рідному селі залишається сторічний бабусин молитовник, самотужки спроєктований дім, поховані батьки та спогади зі всього життя.
Верхньокам’янське завжди вважали бандерівським та патріотичним
До 2022 року Надія Біловол жила чудовим життям, як сама говорить. Понад 20 років відпрацювала директоркою школи Верхньокам’янського. Її заклад зі стінами, прикрашеними вишиванкою, був улюбленим місцем роботи та натхненням. Двоє дочок уже виросли, народили онуків, жили окремо. Надія потроху готувалась зустрічати пенсію, аж тут сталось 24 лютого.
"Верхньокам’янське завжди вважали бандерівським та патріотичним. У ньому жили люди, які люблять Україну і свою позицію щодо цього не приховували. У 2014 році "відморозки" планували їхати та вирізати наше село. Говорили: "Їдемо бандерів різати".
Надія Біловол нині живе у ДніпріФото: Торецьк.City
Верхньокам’янське розташоване у Бахмутському районі. Невеличке село на понад 900 жителів витягнуте вздовж річки Кам’янка, що впадає у Бахмутку. Вперше війна сюди завітала ще у 2014 році, коли ворог захопив цю землю. Через кілька місяців село звільнили українські захисники. Як говорить Надія, тоді дякували військовим та Богові за порятунок.
Коли вже у 2022-му війна вдруге прийшла на землі Верхньокам’янського, попервах жителі думали, що пересидять, вірили в українських військових, які втримають оборону. Та обстріли ставали ближчими, ворог просувався землями Донеччини. Діти пані Надії наполягли, аби жінка виїхала. І вона таки наважилась.
Надія Біловол у Дніпрі Автор: Торецьк.City
Сьомого квітня 2022-го — якраз на Благовіщення Пресвятої Богородиці — Надія готувалась виїздити. Зранку, як і належить, сходила до церкви, а після обіду покинула Верхньокам’янське. З собою взяла робочий ноутбук, шкільну печатку, трохи документації, з власних речей — дві сумки. Ключі від будинку залишила військовим.
Село було брудне й у пилюці
Востаннє Надія була у рідному Верхньокам’янському у червні 2022. Тоді разом з односельчанкою мала забрати трохи речей. Напередодні поїздки позаписувала на папірець, що і у якій кімнаті потрібно взяти, але той список навіть не відкривала. У день відвідин Верхньокам’янського ворог почав свій прорив на Донеччині.
"Я тоді село не впізнала. По-перше, воно все було заселене військовими, технікою. По-друге, таке брудне, у пилюці. Своє, але чуже…", — розповідає Надія Михайлівна.
У двері власного будинку Надії довелось стукати, військові вийшли, тактовно залишивши жінку саму в хаті. Та збирала речі у сумку, та через обстріли так і не забрала їх — розгубилася. З собою вивезла тільки чотири книги, присвячені депортації рідних та історії села, та кілька альбомів дітей. Тепер вони зберігаються на столі у гуртожитку.
Такою Надія чи не востаннє побачила школуФото: Торецьк.City
"А до школи я вже не потрапила, почався обстріл. Сильно шкодую, що не сфотографувала нічого вдома, відео не зняла. Десь там залишився бойківський словник, у мене був молитовник бабусі 1905 року — така товстенька, червоненька книга. Я навіть не пам'ятаю, де вона: у школі чи вдома".
Ніхто не вірив, що будемо жити
Сама Надія Михайлівна дізналась про те, що належить саме до бойків, лише близько 10 років тому. До того думала, що має польську кров, бо рідні багато не говорили про примусове переселення українців 1951 року. Її мамі Юлії тоді було 9 років, татові Михайлу — 16. Вони разом з родинами жили у Ліскуватому — на землі Бойківщини.
У лютому 1951 року жителям тих територій оголосили, що їх виселятимуть на південь, а ці землі відійдуть Польщі. Як тітка Надії згадувала: "Ми думали, що нас завезуть у шахти та кинуть. Ніхто не вірив, що будемо жити".
Мешканці Ліскуватого були не готові до життя на півдні. Одяг мали для цих умов не підходящий — лляний, топили хату дровами, а не вугіллям.
"Одного разу розтопили піч вугіллям, зачинили заслінку, як це робиться при палінні деревини. І ледь не вчаділи. Багато всяких таких випадків було, депортовані люди навіть не вміли південну землю обробляти, тому що у Ліскуватому мали інші ґрунти".
Харчувались у ті часи бідно — кукурудзяною кашею та чорним хлібом. Корова, яку перевезли з собою з Ліскуватого рідні Надії, здохла.
Бабуся Роза Стиранець з дітьми Михайлом та Юлею Фото: Торецьк.City
"Пам’ятаю, як я ходила на наш цвинтар. А там по центру багато дитячих могилок розкинулось. Мене зацікавило, звідки стільки поховань. Виявилось, що за два роки після переселення померли 14 дітей, бо не було достатньо їжі".
Попри тривалі складні роки після переселення, бойки жили за власними традиціями — кожне Різдво водили вертеп, готували 12 страв та "вечерку-кутю", яку носили хрещеним. Ці обряди зберігаються донині, як і перелік страв, що і досі готується у родинах.
Ленін — безбожник
У батьків Надії, Михайла та Юлії, росли двоє дівчат – сама Надія та сестра. Родина з Верхньокам’янського переїхала до Лисичанська, там їм дали квартиру. За можливості їздили до рідних у село.
"Мені було років 5-6. Бабуся кукурудзяні початки відділяє, а я концерт ставлю. Розповідаю: "Я маленькая девочка, я в школу не хожу, я Ленина не видела. Но я его люблю". А бабуня моя каже: "А я його не люблю". Це такий був шок для мене. Ну, як моя бабуня Роза і Леніна не любить? Чого? "Він безбожник" – відповіла. І от з того моменту у мене якесь проціджування інформації почалось".
Надія разом з батьками Юлією та Михайлом ТимчакамиФото: Торецьк.City
Батьки не часто говорили про переселення, бабуся взагалі від онучки відмахувалась, казала, що воно не їй не потрібне. Лише з часом Надія зрозуміла, що рідні боялись обговорювати події 1951 року, згадували про них лише на святкуваннях чи зборах.
"У нас як збирались гості, хтось приїздить, чи Коляда, чи Різдво, чи вечеря, обов'язково заходила мова про "дома". Рідні жили тут, але "дома" було там — у Ліскуватому. У всіх їхніх розмовах згадувалось, який там потічок, яка там хата, яка там груша, яка там церква. Як було до приходу радянської влади до 39 року, як було після — під час Другої світової".
Пані Надія показує книгу зі спогадами, які вдалось зберегти для нащадків Фото: Торецьк.City
Мама Надії померла у 2008 році, батько — у 2012. У рік смерті тата Надія виконала мрію рідних — відвідала Ліскувате. Разом з директоркою Званівської школи, яка з нащадків лемків, довго ходили тими землями. Для сестри набрали тієї води та землі.
Працюю директоркою та волонтерю у "Карітасі"
Зараз будні Надії однакові: викладання у школі, після уроків — директорські обов’язки, а коли має можливість, волонтерить у "Карітасі".
"В гардеробі соціальному працювала, швейній майстерні деякий час, я не швея фахова, але трішки допомагала, в основному — видача їжі або її розфасовка".
Надія Біловол так і працює директоркою Верхньокам'янської школиФото: Торецьк.City
Іноді у "Карітас" приходять односельчани Надії. Разом вони з тугою згадують рідне Верхньокам’янське. Сама ж Надія не вірить у повернення до села. Нині там зруйновано близько 80% будинків, школа теж побита — у неї вже немає даху. Її будинок теж пошкоджений — від прильотів та пожеж. А от капличка, відкрита у 2016 році на знак подяки Богові, все ще тримається.
---
Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
Свої в Telegram 
