У 2022 їх розлучив полон. Діана боролась за коханого, а Дмитро у неволі мріяв освідчитись дівчині
Морпіх Дмитро Чорний потрапив у полон під Маріуполем у травні 2022 року разом з іншими захисниками міста. Йому тоді було 19. Три роки його кохана Діана невтомно боролася за звільнення на волі, а він у російських колоніях мріяв про пропозицію руки і серця. 19 квітня 2025 року — в день свого народження — Дмитро повернувся додому в рамках обміну полоненими. Їхню зворушливу історію кохання, випробуваного війною, записало видання «Бабель».
Підліткове кохання, що витримало найсуворіші випробування
Дмитро і Діана познайомилися у Кропивницькому у 2017 році, коли їм було 15 і 16 років відповідно. Зустрілися в компанії місцевої молоді, швидко здружилися і невдовзі почали зустрічатися. З того часу вони були практично нерозлучні.
«Ми гуляли разом, і я помітив, що Діана взаємно проявляє до мене увагу. І першим запропонував зустрічатися. Наші стосунки дорослішали разом із нами», — розповідає Дмитро.
Дмитро і Діана до повномасштабної війни
Після школи юнак вступив до коледжу на юридичний напрям, планував перейти на бакалаврат, але зрозумів — це не його. Дмитра приваблювало інше — військова служба. Недовго думавши, він підписав контракт і вирішив долучитися до морської піхоти.
«Я переживав, як моє рішення вплине на стосунки з Діаною. Але я знав її характер і був упевнений, що вона чекатиме. І справді — Діана мене підтримала», — згадує боєць.
Коли пішов в армію, точно знав, що вони будуть разом. Підписав контракт на три роки і був упевнений: щойно він закінчиться, одружаться.
Маріупольська оборона: від водія до піхотинця
До повномасштабної війни Дмитро встиг прослужити лише чотири місяці. Спочатку проходив базове навчання, потім його підрозділ направили до Маріуполя, де мав початися фаховий вишкіл. Але 24 лютого все змінилося.
Останній раз удома Дмитро був 1 січня — взяв три дні відпустки, щоб зустріти Новий рік з бабусею, дідусем і Діаною. Після цього спілкувалися лише онлайн.
Дмитро на службі до повномасштабного вторгнення
24 лютого Дмитро зустрів у Маріуполі як водій свого підрозділу з 36 бригади морської піхоти. Спочатку здавалося, що ситуація контрольована — машини працювали, пересуватися можна було відносно вільно. Їхній підрозділ тримав околиці міста.
«Але з часом ми почали втрачати позиції — ворог швидко наближався. Я не хотів, щоб рідні знали, як усе насправді. Розумів, що в новинах багато не показують — і вважав це правильним», — розповідає Дмитро.
Особливо хвилювався за здоров'я бабусі та дідуся. Через Діану передавав їм, що все гаразд, завжди звітував, що поїв. Навіть писав, що їли борщ, хоча насправді ситуація з продовольством була критичною.
Зрештою підрозділ опинився в потрійному кільці, боєпостачання припинилося. Коли росіяни підбиралися ближче, обстріли посилилися. Українські військові почали поступово відходити на заводи. Підрозділ Дмитра перебрався на «Азовмаш».
«Звідти ми ще могли вести вогонь, але ворог тиснув кількістю й авіаударами. Якби не авіація і якби нам підвозили боєкомплекти, ми протрималися б значно довше», — переконаний боєць.
Коли машини вийшли з ладу через численні пошкодження, Дмитро приєднався до піхоти. Іншого варіанту не було.
Багато близьких побратимів загинули. Дмитро ніколи не пересувався пішки — завжди тільки перебіжками, не знімав бронежилета, бігав за всіма правилами піхотинця. Можливо, саме це його й врятувало.
Останнє повідомлення і втрата зв'язку
Останнє повідомлення Діані Дмитро надіслав 2 квітня 2022 року — звичайне SMS про те, що з ним все добре, що не голодний. Це були контрольні повідомлення, які давали знати рідним, що він живий.
Щоб написати, доводилося перебігати до певної точки між будівлями, де ловив вайфай. Але цю ділянку постійно прострілювали, згодом вона перетворилася на справжню «дорогу смерті».
«І тоді я вирішив, що радше пожертвую зв'язком із рідними, аби зберегти життя. Я настільки був сконцентрований на боях, що про полон навіть не думав», — пригадує Дмитро.
10 квітня його підрозділ потрапив у полон при спробі прориву з міста.
Пекло російських колоній
У полон їх взяли без принижень чи залякувань — ті військові, які полонили, дотримувалися правил війни. Але згодом їх перевезли до Оленівки, де все кардинально змінилося.
«Там нас зустрічали співробітники з різних колоній і СІЗО Росії. Було, м'яко кажучи, «весело». А тоді нас повезли до Росії», — розповідає Дмитро.
За три роки він змінив шість колоній. Звикнути до полону так і не зміг. Морпіхів і бійців «Азову» там, як говорить Дмитро, просто знищували, а до інших ставилися м'якше. Щойно дізнавалися, що ти морпіх або «азовець» — тебе починали обмежувати у всьому.
Щоб не збожеволіти, читав книги, слухав радіолекції, потайки шив. Шити можна було лише таємно — бо це заборонено. Голки самі виточували з курячих кісток, а нитки скручували у тонке гостре «лезо», схоже на удавку.
З медичною допомогою було критично погано. Дмитро говорить, її треба було випрошувати кілька днів, а потім на тебе могли зірватися. У Дмитра ще до війни були проблеми з тиском і серцем, але він у жодній колонії не звертався до лікарів — боявся, що зроблять тільки гірше.
Рідкісні листи і показові перевірки
За весь час полону Дмитро зміг написати лише два листи додому, але дійшов тільки один. Від рідних теж отримав декілька листів. Таку можливість зазвичай давали під час перевірок від російського омбудсмена з прав людини.
«У ці дні нас тимчасово переставали бити, ставилися «по-людськи», навіть змінювали харчування. Це було показове шоу. Щойно перевірка від'їжджала — усе починалося знову», — розповідає боєць.
Рідні дізнавалися про нього від тих, кого вже обміняли. Лише у вересні 2024 року їм прийшов його лист. А вже у 2025-му волонтери організували п'ятихвилинний відеодзвінок з Діаною через телеграм-канал «Подари Надежду».
«Мені тоді прямо сказали: якщо хочеш побачити свою кохану — дай інтерв'ю. Я чудово розумів, яким буде його посил. Але мені дуже хотілося побачити Діану», — згадує Дмитро.
Психологічний тиск і спроби зламати
У полоні багато людей ламалися. Хтось втрачав розум, хтось різав собі вени. Полоненим постійно казали, що Україна їх не хоче, що вони нікому не потрібні. Російські тюремники мали одну мету — скалічити українських військових і фізично, і психологічно.
«У полоні я намагався забути родину й усе цивільне життя. Це допомагало не збожеволіти. Єдине — я ніяк не міг забути Діану. Я постійно думав про те, як саме хочу освідчитись їй, коли повернусь», — розповідає Дмитро.
Він не злився на свою країну, розумів: за морпіхів та «азовців» росіяни просять надто багато. Українські військові для них — козир у переговорах.
Невтомна боротьба Діани за звільнення коханого
Поки Дмитро був у неволі, Діана робила все можливе для його звільнення. Про полон родина дізналася через кілька днів після зникнення юнака. Спочатку у військкоматі заспокоювали — мовляв, зв'язку немає, бо підрозділ проривається на «Азовсталь».
За кілька днів зателефонували з військової частини й повідомили, що весь підрозділ потрапив у полон. Додали відеопідтвердження, але через погану якість Діана не змогла впізнати Дмитра. Згодом у російських телеграм-каналах з'явилися фото полонених, серед яких був і він.
Діана на одній з акцій "Не мовчи! Полон вбиває!"
Щонеділі Діана ходила на акції в Кропивницькому разом з бабусею Дмитра. Відвідувала всі офіційні зустрічі, спілкувалася зі звільненими побратимами, збирала найменші звістки про коханого. Писала листи правозахисним організаціям, не втрачала надії навіть у найскладніші моменти.
Найкращий подарунок на день народження
Перед обміном ставлення до полонених покращилося. Їм почали видавати волонтерські посилки: українське мило, пінку для гоління, бритви. До 2025 року такого не було.
19 квітня 2025 року — у день народження Дмитра — відбувся обмін полоненими. Додому повернулися 247 українських військових. Але юнак не вірив до останнього — думав, що їх просто знову етапують.
«Нас посадили в автозаки, потім — у літак. Після кількох годин дороги почули команду: «Знімайте мішки з голів». Я вийшов з літака і побачив автобуси. Саме тоді зрозумів — це, певно, обмін. У мене відразу з'явилися сльози на очах», — пригадує боєць.
У день обміну
Поруч стояв його друг, з яким вони разом підписували контракт про службу. Вони стояли поруч, дивилися одне на одного і ледь не плакали.
З Діаною Дмитро зідзвонився майже одразу — щойно від'їхали від місця обміну. З бабусею та дідусем поговорив, коли приїхали до лікарні. Жодних обмежень — можна було говорити з ким завгодно і скільки хочеш.
«Мене обміняли саме в мій день народження. Я не просто говорив у слухавку — я кричав від щастя», — згадує Дмитро.
Зустріч з родиною і складна реабілітація
З родиною зустрілися наступного дня — спочатку лише на 15 хвилин, але наступні вихідні провели разом. Фізично Дмитро почувається добре, а от психологічно — складніше. Потрібен час на відновлення.
«У мене хороші психологи — про це подбала Діана», — каже він з вдячністю.
Три роки — величезний період у житті молодої людини. Дмитро втратив час, але не втратив головного — віри і кохання.
Освідчення на центральній площі — мрія, що здійснилася
Те, про що Дмитро думав навіть у найтемніші дні полону, сталося незабаром після повернення. Він уявляв цей момент до найменших дрібниць, але все відбулося інакше, ніж планував.
Діана хотіла влаштувати сюрприз — запросила друзів зустріти його після виписки з лікарні. Друзі Дмитра дізналися про це й одразу попередили його. Юнак поїхав купувати обручку.
«Для цього ми приїхали на центральну площу міста. Я намагаюся пригадати все, що хотів сказати. Нас зустрічає натовп, мій друг починає знімати. Я повертаюся до Діани, і раптом усі слова просто вилітають з голови. Не вагаючись, дістаю обручку і прошу її руки», — розповідає Дмитро.
Діана не чекала цього, але без вагань відповіла «так». Це був момент, коли мрії, народжені в російському полоні, нарешті здійснилися.
Про велике весілля поки не думають — Дмитро тільки після реабілітації, і вони обоє це добре розуміють. Але незабаром подадуть заяву до РАЦСу і вірять, що найближчим часом розпишуться.
«Не хочеться втрачати час. Цьогоріч буде вісім років, як ми разом», — каже Дмитро.
Свої в Telegram 
