“Грізлі” боронив Маріуполь. У полоні змушували кричати: “Ахмат — сила!” і вчити імена вбитих дітей
Мої батьки — військові. Я ще підлітком знав, ким буду
Станіслав родом з Бердянська. Тут навчався з першого по четвертий клас. Потім переїхав у Крим, до Сімферополя, бо батьків туди перевели по службі, вони військовослужбовці. Коли росія анексувала Крим, родина повернулася до Бердянська. Після школи Стас вивчився на електрогазозварника, але жодного дня не працював — Щойно йому виповнилося 18 років, він підписав контракт із 501 окремим батальйоном морської піхоти України. Цей підрозділ базувався у Бердянську, тож Станіслав служив у рідному місті.
“Ще підлітком я вже знав, що, скоріше за все, піду, як і батьки, служити в армію. А після 2014 року я вже був впевнений у цьому, після того, як у нас забрали Крим.
Тому після школи пішов навчатися в училище, щоб у мене була хоча б середня спеціальна освіта. Через місяць після навчання пройшов медкомісію і підписав контракт. Батьки тоді були в прикордонній службі, але я хотів саме в морську піхоту. Був вибір — піти в мінометну батарею чи кулеметником у роту. Я вибрав перший варіант. Мене поставили на посаду майстра номеру обслуги і дали військове звання матроса. Моя робота — слідкувати за тим, щоб міномет був справний, допомагати розрахунку. Треба було заряджати міни, копати яму, щоб було куди міномет ставити”.
Через півтора року Тарнавського призначили старшим навідником міномета, він отримав звання старшого матроса. Його задача полягала в тому, щоб наводити міномет на цілі, які дає командир міномету. Свій перший контракт Станіслав підписав наприкінці грудня 2018, через три роки підписав ще на рік. Каже, планував служити до кінця, поки зможе, або допоки з побратимами та військовими інших підрозділів не звільнять нашу землю від загарбників.
Відпустка скасовується, починається велика війна
До повномасштабного вторгнення “Грізлі” з побратимами був у Широкиному, біля Маріуполя.
“Ми в грудні 2021 року зайшли в сектор і чергували на бойовому завданні. Ніякої спецпідготовки перед вторгненням у нас не було. Ми їздили, щоб отримати боєкомплекти, але це звичайна процедура, бо ми тоді відстріляли своє і треба було поповнити запаси. Нам дехто навпаки говорив, що нічого не буде, це у росіян тренування. Тобто конкретно, що буде вторгнення, ми не знали, лише догадувалися. Я взагалі мав іти у відпустку в лютому 2022 року, та за день мені сказали, що вона скасовується, і я зможу піти з 27 числа. Я тоді не розумів, чому мені забракували відпустку”.
Станіслав говорить, що у Маріуполі кожен день був жахливим.
“По-перше, там літали літаки, які постійно нас "кошмарили". Нам їх було нічим збивати. І вони це знали, що у нас нічого немає проти них. Тому росіяни кожні 10 хвилин скидали корабельні та авіабомби, які падали в 500-600 метрах від нас. Одного разу після відпрацювання з міномету ми його замаскували і тільки відійшли, через 20 секунд туди почалися приходи. Як ми потім дізналися, то стріляли з танка. І осколками побило міномет, добре, нас не зачепило. Якби ми залишилися на місці, то, скоріш за все, весь розрахунок би там поліг”.
Ми серед ночі застряглі в балці із повною автівкою боєкомплекту
Ще Станіслав згадує день, коли з побратимами поїхав на позицію поблизу селища Мирне, околиця Маріуполя, за 600 метрах від “передка”. Було дуже багато прильотів. Росіяни знали, де були наші захисники, однак точних координат не мали, тому просто били по колу. Стас пригадує, тоді на його очах від артилерійських снарядів 120-152 калібру будинки розліталися в щепки.
"Грізлі" у Широкиному після вторгнення
“Ще запам'ятався вихід з Широкиного в бік Маріуполя, на завод Ілліча. Ми вночі почали грузитися, треба було їхати на іншу позицію для прикриття піхоти. Майже доїхали до позиції, і у нас машина зламалася. Намагалися її завести, вона дуже гучно тріщала, шуміла. Нас було чутно за кілометри. Ми були в балці, і нам здавалося, що туди почнуть крити, бо крім шуму ще йшли іскри. А у нас повна машина боєкомплектів, якби по нас почали стріляти, то й мокрого місця не лишилося б. Добре, що за нами приїхала машина і дотягла нашу автівку до заводу”.
Зампотилу виявився зрадником, він вивів морпіхів у полон
2 квітня Станіслав дізнався, що морпіхи, які були на заводі Ілліча, здаються у полон. Згадує, як заступник командира з тилу, який відповідав за матеріальне й технічне забезпечення батальйону, сказав, мовляв, не треба хвилюватися — росіяни тільки подивляться, перевірять і посадять в автобус, який відвезе українських бійців у бік Запоріжжя. Нібито дається “зелений коридор” для виводу військових з підприємства. Виявилося, що він був зрадником, і саме він вивів морпіхів у ворожий полон.
"Грізлі"
“Ми думали, що це правда. Що нас зараз подивляться, і ми поїдемо до своїх у Запоріжжя. Бо я раніше чув, що були “зелені коридори” і відпускали військових. Тому я на це понадіявся, і дарма”.
У ніч на 4 квітня всі морпіхи з піднятими руками вийшли з ММК імені Ілліча. Росіяни відібрали в них всі цінні речі — телефони, гаманці, годинники, каблучки, ланцюжки, документи. Наказали сісти в автобуси і повезли до Сартани.
“Там ще були чеченці, які казали, що хочуть нас порізати, але їм не дозволяють цього зробити. Ми сиділи там десь до опівночі, нас один раз погодували. До нас приходив депутат Держдуми РФ Адам Делімханов, він тоді був під Маріуполем і командував чеченськими бойовиками. Запитував, де тримають генерала, якого в Маріуполі взяли у полон. Потім записували відео і заставляли нас кричати “Ахмат — сила!”. Ми спочатку не кричали, але вони сказали, якщо ми цього не робитимемо, вони нас розстріляють. Довелося кричати, вони записували це на відео для Рамзана Кадирова. Вночі за нами приїхали автозаки і повезли в Оленівку. Приїхали туди 5 квітня і були до 16 квітня. А потім на російських КамАЗах нас відвезли в Таганрог, 17 квітня літаком доставили в Бєлгородську область, у виправну колонію у Валуйки, а через кілька днів — у СІЗО в Старий Оскол. Всюди була “прийомка” — били, знущалися. Це у росіян улюблене заняття…”.
Змушували вчити імена вбитих дітей, нацьковували собак і били шокерами
1 жовтня 2022 року Станіслава перевезли до міста Кінешма Івановської області. Там у місцевому СІЗО морпіха тримали до обміну — до 19 квітня 2025 року.
“Це було найжахливіше місце серед тих, де я був після Маріуполя. Зустріли нас шокерами і дубинками, декому розбили голови.
Я думав, що буде, як і в інших місцях — спочатку жесть, а потім полегше. Але тут нас тричі на день виводили з камери і били шокерами, і собак нацьковували. Ще змушували вчити списки загиблих дітей. У Донецьку є “Алея янголів”, там написані імена 160 дітей. І треба було вчити на пам'ять прізвище, ім'я та по-батькові, дату народження, дату смерті, де і як вони загинули”.
Станіслав розповідає, що годували їх у полоні погано, їжі було дуже мало. Навіть чай не давали, полонені пили жахливу на смак воду з-під крану.
“Я до полону важив 115 кілограмів, за п'ять місяців схуд на 40. А в камерах — холодно і вогко. Нічого не можна було робити: крок вправо або вліво — одразу починають бити”.
Вранці 18 квітня, після сніданку, “Грізлі” забрали з камери, з речами. Стас подумав, що його переселятимуть. Та спочатку його сфотографували, а потім видали українську військову форму. У приміщенні з іншими полоненими він просидів до вечора. Потім їм зав'язали очі й руки скотчем і вивели. Стас підслухав розмову росіян — їх зараз повезуть у московський аеропорт. Далі літак і за кілька годин Стас вже був у Білорусії.
Стас після полону
“Тоді у мене і з’явилася надія — нарешті довгоочікуваний обмін. Я ще на кордоні почав думати про те, як зателефонувати рідним і своїй дівчині. Думав, чи й досі вона мене кохає, чи чекає?”.
Думав, що чекати не буде, бо багато часу пройшло…
Тетяна і Станіслав познайомилися в інтернеті у березні 2021. Їм обом зараз по 24 роки.
“Я тоді був у наряді, було самотньо. Вирішив написати комусь і запросити погуляти, поспілкуватися, і випадково знайшов Тетяну. Вона мені одразу сподобалася. Наступного дня зустрілися на Приморській площі в нашому Бердянську. Я тоді їй подарував шоколадку. Ми і року не були разом, як почалася велика війна.
Станіс і Таня до великої війни
В середині березня я зміг додзвонитися Тані, сказав, якщо мене дочекається, то ми неодмінно одружимося. За ці три роки в полоні я дуже багато думав про це. Думав, що вона молода, не буде чекати, бо у багатьох так вже було. Хвилювався, бо я її дуже кохаю. Я хотів, аби вона мене чекала, та розумів, що вже дуже багато часу минуло, і, напевно, вона просто вже кинула мене. Аж 16 січня 2023 року нам дозволили зателефонувати додому. Мама сказала мені, що Таня мене чекає.
Зустріч після полону
Звісно, я дуже зрадів, згадав ті слова, що їй казав, і вирішив, що виконаю свою обіцянку коханій. Я вже у полоні і весілля планував. Вирішив, що воно буде, звісно, в українському стилі. Думав, як освідчитися”.
Коли з’являлося бажання накласти на себе руки — згадував про кохану Тетяну
Коли Тетяна і Станіслав нарешті зустрілися після стількох років розлуки, хлопець першим сказав, що він пам'ятає свою обіцянку і обов’язково її дотримається.
Таня дочекалася коханого
“У полоні були такі моменти — коли нас дуже сильно били і я вже не витримував, з’являлося бажання накласти на себе руки. Але як тільки я до цього підходив, то одразу згадував Таню — ніби кохана стоїть переді мною і каже, щоб я цього не робив. Ні батьки, ні друзі, а саме Тетяна, знаходячись далеко від мене, захищала від негідних вчинків”.
Свої в Telegram 
