У Покровську могила мого сина. Віктор Назаревський три роки залишався у місті і шкодує, що поїхав
Віктор Назаревський три роки відмовлявся евакуюватися з Покровська — хотів залишитися біля могили сина. Але восени 2025-го російські обстріли перетворили місто на руїни, і чоловік все ж таки виїхав. Тепер 70-річний пенсіонер живе у запорізькому гуртожитку для переселенців і не знає, як жити далі. Його історію записали журналісти платформи "Свій дім".
Три роки під обстрілами
Про початок повномасштабної війни Віктор дізнався 24 лютого 2022 року на дачі, куди приїхав готуватися до весняної посадки. Сусідка прибігла з криками про напад та вибухи. Того ж дня чоловік повернувся до Покровська — і залишався там наступні три роки.
Перший рік у місті було відносно спокійно. Працювали магазини й кафе, життя текло звичним руслом. Але після падіння Авдіївки все змінилося. Покровськ поступово перетворювався на безлюдні руїни.
"В Покровську працювали магазини, кафе: все було, як завжди. Проте, коли окупанти захопили Авдіївку, ситуація змінилася. Мій сусід тоді спакував речі та поїхав, а перед цим зайшов до мене попрощатися. Сказав, що це початок кінця і що наше місто приречене. Але я вирішив залишитися вдома", — розповідає Віктор.
Місто порожніло. Заклади зачинилися. Коли чоловік нарешті евакуювався, у його багатоповерхівці залишилися лише дві сім'ї пенсіонерів.
"Хто догляне за могилою сина?"
Справжнє пекло розпочалося навесні 2025-го. Обстріли посилилися, руйнувань стало так багато, що їх навіть не огороджували. Людей на вулицях майже не було.
До Віктора тричі приходили поліцейські разом із сусідами, які евакуювалися. Вмовляли виїхати, обіцяли гуманітарну допомогу та житло. Але чоловік відмовлявся.
"Я відмовлявся, бо хто догляне за могилою сина та моєю квартирою? Тоді чомусь не було розуміння, що в один момент не буде ані квартири, ані кладовища", — згадує він.
На початку вересня обстріли району, де жив Віктор, стали ще інтенсивнішими. Після ночі у холодному підвалі він зрозумів — треба їхати.
"Подумав, що коли наступний раз приїде поліція, то поїду. Померти ось так, у підвалі власного будинку, під завалами, і що мене можуть навіть і не знайти та не поховати по-людськи. Ні, краще виїду й поживу, скільки мені залишилося. Правда, я тоді не знав, куди саме поїду та що робитиму. Просто спрацював інстинкт самозахисту", — каже чоловік.
Все, що залишилось від будинку, де була квартира Віктора
21 вересня 2025 року Віктор залишив Покровськ. Поліцейські спочатку вивезли його до Слов'янська, а звідти запропонували кілька варіантів місць, де можуть прийняти. Почувши про Запоріжжя, чоловік одразу погодився.
"В пам'ять про сина, бо він часто туди їздив і хотів жити в цьому місті", — пояснює Віктор.
Нове життя у чужому місті
Зараз пенсіонер мешкає у запорізькому гуртожитку для переселенців. Умови там пристойні, є земляки з Донеччини, з якими можна поговорити.
"Умови гарні, все добре. Та мені багато й не треба. З приємного — тут є літні люди, зокрема й з Донеччини. Один з таких — мій сусід по кімнаті, нам є про що поговорити. Це допомагає мені якось відволіктися від поганих думок", — каже Віктор.
Але попри це чоловік сумує за Покровськом і зізнається — не знає, як жити далі.
"Я пенсіонер, 25 років на шахті працював, нічого більше не знаю у цьому житті. Починати щось заново — не варіант. Та й немає заради кого. Тепер змушений просто доживати своє життя в чужому місті — один, без дому і без рідних".
Квартира, яку готував для сина
Трикімнатну квартиру у Покровську Віктор отримав 1990 року за сумлінну працю на шахті. У 2003-му разом із сином зробили капітальний ремонт: замінили сантехніку, меблі, поклеїли нові шпалери. Чоловік мріяв, що син житиме там зі своєю родиною.
Але у 2005-му син загинув у ДТП напередодні власного весілля. Йому було лише 23 роки. З тих пір Віктор жив сам.
"Він вже зробив пропозицію дівчині й десь через пів року вони мали одружитися. Проте доля вирішила інакше. Після цієї втрати мені було дуже важко, у мене крім нього нікого більше немає", — ділиться спогадами чоловік.
Спочатку його рятувала робота. А коли у 2018-му вийшов на пенсію, щоб не зійти з розуму від самотності, знайшов нове хобі — город. Придбав дачу неподалік міста, вирощував овочі та фрукти, робив консервацію. Влітку та навесні їздив на місцевий ринок продавати свій товар.
"Не заради грошей, шахтарська пенсія, на щастя, дозволяла нормально жити, а для спілкування з людьми", — пояснює Віктор.
Зараз будинок, де була його квартира, зруйнований внаслідок бойових дій — будівля згоріла та отримала значні пошкодження. Поліцейські, які вивозили чоловіка з Покровська, згодом знову їздили у місто. Повернувшись, сказали: якби він залишився, то загинув би.
Покровськ
"Я шкодую, що погодився на вмовляння поліцейських, і виїхав. Я хотів залишитися вдома, а коли прийде мій час – бути похованим поруч із сином, який загинув у ДТП. А тепер доводиться жити в чужому місті, а кладовище зруйноване обстрілами", — підсумовує Віктор.
Свої в Telegram 
