Дмитро Кучинський мріяв стати «азовцем». У Маріуполі одна куля вбила побратима і поранила його

Для Свої Дмитро Кучинський розповів про дитинство в Києві, любов до футболу, рішення присвятити життя військовій справі, оборону Маріуполя, втрату побратимів і роки у полоні.

Ще підлітком зацікавився військовою справою

З самого дитинства в мене була купа енергії. Я був дуже активним, але згодом, коли почав дорослішати, став більш спокійним, розсудливим і цілеспрямованим. Можливо, це було пов’язано з тим, що мене почала цікавити військова справа, дисципліна. Я розумів, що треба бути серйознішим.

Спочатку я хотів стати поліцейським. Це було ще до реформи. Потім, коли створили Національну поліцію, я ще більше загорівся цією професією. У моєму розумінні служба – це було щось справді круте. Я хотів почати з найнижчих щаблів і поступово рухатися вгору. Але згодом зрозумів, що поліція – це не зовсім те, чого хочу.

Дмитро КучинськийАвтор: особистий архів

Вболівальник, а не ультрас

Я ходив на сектор київського «Динамо», але не був частиною якогось руху чи навколофутбольної культури. Мене не було цікаво, я не бачив у цьому сенсу. Любив спаринги, любив битися, але вуличних бійок у мене майже не було.

Був просто вболівальником. Приходив підтримати футбольний клуб, бо для нашої родини це була традиція. За київське «Динамо» вболівав дідусь, потім тато, брат і так це передавалося з покоління в покоління.

На свій перший матч я потрапив десь у 12-13 років. Ми пішли з татом на НСК «Олімпійський». Грали «Динамо» і «Дніпро». Атмосфера була неймовірна, мені дуже сподобалося. Тоді ж у мене з'явилася перша динамівська роза (сленгова назва фанатського шарфа - Свої), ходив із нею на матчі й активно вболівав.

Був і на матчі Ліги чемпіонів між київським «Динамо» та «Парі Сен-Жермен», коли за французький клуб ще грав Златан Ібрагімович. Це один із найяскравіших матчів, які я бачив. А якщо говорити загалом, то найбільше запам'ятався матч збірної України проти Португалії, коли за суперників ще грав Кріштіану Роналду.

Побачив в новинах про звільнення Маріуполя і захотів стати «азовцем»

Після подій 2013-2014 років у мене стався справжній сплеск патріотизму й націоналізму. Саме тоді я почав задумуватися, що хочу захищати свою країну. Не лише свій дім, а всю Україну, бо вся країна – це мій дім. Уже тоді я думав про службу, але мене цікавив не звичайний підрозділ, а один із найкращих. Хотілося, щоб він мав і націоналістичне підґрунтя.

Уперше про «Азов» я дізнався випадково. Був на дачі, ми дивилися телевізор із маленьким екраном через антенну. В новинах хтось із представників «Азову» розповідав про звільнення Маріуполя.

Я дивився на цих хлопців і думав – які ж вони потужні. Воїни розповідали, як звільняли місто, маючи перед собою переважаючі сили противника. Це дуже мене вразило

Тоді я ще не шукав спеціально інформацію про «Азов», але ця історія закарбувалася в пам'яті. А вже через кілька років, коли почав серйозно думати про військову службу, час від часу стежив за «Азовом». Вони ставали більш медійними, і я дедалі більше цікавився цим підрозділом.

Свідомо відмовився від офіцерського звання

Серйозно замислюватися про вступ до «Азову» я почав на другому курсі університету. Навчався в Міжрегіональній академії управління персоналом за спеціальністю «Правоохоронна діяльність». Мені було 18 років.

На той момент я вже займався змішаними єдиноборствами, постійно працював над собою. Але розумів: можна скільки завгодно називати себе воїном, займатися боксом, ММА чи тайським боксом, але якщо ти не був на війні, то для мене це не вкладалося в поняття воїна.

Саме тоді я почав шукати інформацію про «Азов». Уже навчався на військовій кафедрі. В Instagram постійно стежив за сторінкою підрозділу. Її часто видаляли, іноді вона не існувала навіть по кілька місяців, але я щоразу знаходив нову й продовжував стежити за новинами.

Я зрозумів, якщо хочу стати офіцером саме в «Азові», то спочатку маю пройти весь шлях: заслужити авторитет у підрозділі, отримати бойовий досвід. Намагався знайти спосіб потрапити туди саме так, як вважав правильним

Саме тому, хоча я й закінчив військову кафедру, свідомо не отримував звання молодшого лейтенанта запасу. Хотів потрапити до «Азову» не офіцером, а на солдатську посаду й пройти цей шлях із самого початку. Батьки про моє рішення не знали. Саме тоді вони поверталися з Єгипту, і в них був фактично один день, щоб зі мною попрощатися.

Чотири тижні болю, холоду і дисципліни

Вже на початку вересня 2021 року я їхав до Маріуполя на навчання потягом «Київ – Маріуполь». Спочатку мене відправили до Юрівки. Там була співбесіда з командиром. «Редіс» запитав, куди я хочу потрапити. Я відповів, що в піхоту, бо хочу пройти цей шлях.

Тоді я був на КМБ (курс молодого бійця – Свої) разом із хлопцями з мого потоку. Нас відправили до другого батальйону другої роти у мінометний підрозділ. Особливого вибору не було. На той момент у мінометці не вистачало людей. Багато хто хотів перейти на інші спеціальності, тому нас туди й направили.

"Бісмарк"Автор: особистий архів

Відбір у «Азов» був дуже жорстким. КМБ проходили не всі, багато людей відсіювалися. Було складно потрапити до підрозділу, тому що вимоги були високими. Спогади про КМБ? Було дуже важко. І справа навіть не в тому, наскільки ти фізично підготовлений. Якщо ти морально не готовий, ці випробування не пройдеш.

Ти постійно втомлений, у тебе все болить, постійна крепатура. У мене майже щоранку були судоми в ногах. Ти прокидаєшся, переборюєш себе, і маєш буквально кілька хвилин, щоб сходити у вбиральню і зібратися. Постійно були навантаження. Тебе ганяють, ти не можеш нормально ходити, бо постійно маєш пересуватися бігом.

Найскладніше було через погоду. Це був кінець осені, листопад. На полігоні було дуже холодно, усе продувало. Після тренування ти весь мокрий, стоїш і чекаєш, поки закінчиться заняття. При цьому міг ще не отримати шеврон, якщо не склав якісь нормативи.

Були різні випробування: фізичні, медичні, стройова підготовка. Також були інтелектуальні завдання – військова тактика, розуміння бойових процесів. Це не просто вийти й піти в штурм. Там є своя специфіка, як у шаховій партії: треба думати, аналізувати й перегравати противника.

Якщо ти складав усі іспити, але не здавав фізичні нормативи, то отримував мультикам, але не отримував шеврон. Давали можливість перескласти. Наскільки я знаю, після нашого КМБ лише одна чи дві людини змогли скласти його після повторної спроби. Сам КМБ тривав чотири тижні. Раніше, за словами хлопців, він був ще довшим і жорсткішим. Можливо, нам у деяких моментах трохи полегшили умови, але все одно це було дуже серйозне випробування.

Нас готували з того моменту, як ми приїхали на полігон. Були і стрільби, і заняття з мінометами, навіть проходили кілхаус – зачистки приміщень. Але більшість підготовки була спрямована саме на польову, окопну війну.

Коли ми завершили КМБ, нам дали трохи часу відпочити, потім ми поїхали на злагодження приблизно на місяць. Повернулися вже у 2022 році. Буквально через два-три тижні після цього почалося повномасштабне вторгнення

Розмови про можливу війну, звісно, ходили. До цього з боку Росії було багато провокацій, тому багато хто не вірив, що справа дійде до повномасштабного вторгнення. Думали, що знову буде якесь загострення: виїдемо, перевіримо ситуацію й повернемося назад.

Навіть хлопці з бойовим досвідом не всі вірили, що буде саме велика війна. Більшість думала, що цього не станеться. Але після промови Путіна про «денацифікацію» вже почали з’являтися думки, що, можливо, цього разу все справді серйозно.

Переправа, яка забрала друзів

КМБ я проходив разом із другом «Гаспачо», Богданом Глущенком. Ми познайомилися ще на етапі збору документів. Нас поселили в одну кімнату. Він прийшов трохи раніше, але мав проблеми з документами і медкомісією, тому в результаті ми потрапили в один потік. Так і подружилися. Потім мене і «Гаспачо» разом відправили до Маріуполя. Там ми теж переважно були поруч.

Про те, що сталося з Богданом, я дізнався від побратимів, які були з ним у БТРі під час переправи 15 квітня 2022 року на «Азовсталь». Після того як вони вибралися, деякі з них розповіли, що сталося. У тому БТРі було дуже багато людей – приблизно 15–20 бійців другої роти. Усередині були ще й речі, тому фізично не всі мали можливість швидко відкрити люки. Ті, хто був на броні або ближче до виходу, мали більше шансів вибратися.

Окрім «Гаспачо», тоді загинули Віталій Лобов «Бро», Артем Редя «Редя», Андрій Черних «Чера», Владислав Денисенко «Зодіак», Тарас Білик «Біл», Роман Водень «Прізрак», Сергій Гаврилюк «Їж», Євген Гончаренко «БАД», Дмитро Лісень «Лис», Андрій Припишний «Шегі» та інші.

Однією кулею мене поранило, а побратима вбило

Поранення я отримав під час міських боїв за Маріуполь. Скоріш за все, це була куля снайпера. Вона спочатку влучила побратиму в голову, пройшла через нього і потрапила мені в праве стегно. Те, що куля потрапила в мене, – це неймовірний випадок. Навіть дуже професійний снайпер навряд чи міг би спеціально зробити щось подібне. Побратим стояв на місці, а я в цей момент рухався. На жаль, він загинув.

У МаріуполіАвтор: особистий архів

Болю спочатку навіть не відчув. Лише відчув тепло в нозі й зрозумів, що щось сталося. Знав, якщо відчуваєш таке тепло після поранення, найімовірніше, почалася кровотеча. Одразу побіг до укриття, сказав, що «300», дістав свій турнікет і почав накладати його. До мене підбіг побратим і почав допомагати. Поставили один турнікет, але кров усе одно йшла. Потім наклали другий, третій.

Далі мене зустріли наші медики. Один із них обробив рану, зробив тампонаду, дав пігулки й закрив усе. Після цього мене вже готували до подальшої евакуації у шпиталь «Залізяку» на «Азовсталі». Це було наприкінці березня, 27-28 числа. Куля залишилася всередині, тому я майже не міг ходити. Я розумів, що вже не зможу повернутися на позиції.

МаріупольАвтор: особистий архів

Хоча спочатку, коли тільки отримав поранення, думав, що просто тиждень пересиджу й знову піду воювати. Але все виявилось не так.

Мішки із загиблими, сморід, нестача їжі та галюцинації

Коли я потрапив у шпиталь, атмосфера там була дуже важка. Там було приблизно 300 людей. Місця не було не те що для того, щоб лягти, а навіть просто сісти. Все було забито. Там були не лише бійці «Азову». Найбільше запам’ятався запах – суміш крові, пилу і такого солодкуватого запаху гниття. Він був дуже різкий.

Ногу оглянули, сказали, що отвір від уламка занадто великий. Я відповів, що такого не може бути, бо чув лише один постріл, і це точно не було схоже на розрив. Мені до кінця не вірили, намагалися щось знайти, але так і не знайшли. Кулю залишили всередині.

З пораненням на "Азовсталі"Автор: особистий архів

Мене трохи перемотали, і я просто ліг посеред бункера на якійсь картонці та заснув. Зранку піднялася температура. Потім мені знайшли місце і ліг уже там. Поруч стояла койка. Одна людина прийшла після операції й одразу померла. Потім інша через п’ять хвилин теж померла. А третя вижила. Хоча поранення у них не здавалися дуже важкими, просто організм уже не витримував. Поруч лежали чорні мішки із загиблими.

З харчуванням було дуже складно. У найгірші моменти на добу могли дати пластиковий стаканчик гречаної каші і коржик. А ти поранений, тобі навпаки потрібно більше їсти, щоб відновлюватися, але їжі не вистачало. З водою теж були проблеми. Вода була в резервуарах і пахла рибою. Ти розумів, що маєш вибір: або пити її й ризикувати, що стане погано зі шлунком, або не пити й отримати зневоднення.

У мене були моменти, коли починалися галюцинації. Я бачив, як кружки розпливаються, з’являлися зірочки. Потім сильно починала крутитися голова

Сам шпиталь не був великим, але по ньому постійно були прильоти. Спочатку прилетіло в кухню, потім в один бік, потім в інший. Вже десь у травні, прилетіла авіабомба. Вона пробила стелю і розкололася навпіл, але не вибухнула. 8 травня було ще одне влучання. Завалило одну сторону бункера шпиталю. Люди бігали, намагалися щось зробити, врятуватися. А я розумів, що у своєму стані можу тільки заважати. На той момент для мене це вже стало майже звичною ситуацією. Я вже не реагував так гостро – просто прийняв ситуацію, що можу загинути в будь-який момент.

В Оленівці стратили «Граніта» і «Кадета»

Про те, що ми виходимо в полон, нам сказав медик «Чудік». Зараз я розумію, що це справді був шанс вижити. Бо якби нас просто залишили там, нас би, скоріш за все, розстріляли. Могло бути як в Іловайську.

З «Азовсталі» я виходив 18 травня. Ми пересувалися групами. Зі мною йшов хлопець із нашої роти. На прийомці його дуже сильно побили, і він помер у полоні.

Перший день в ОленівціАвтор: особистий архів

Під час вибуху в Оленівській колонії в ніч на 29 липня в тому бараці були побратими Костянтин Істратов «Граніт» і Віталій Литвин «Кадет». Із «Кадетом» ми разом проходили КМБ, час від часу спілкувалися. На початку війни він навіть возив наш мінометний розрахунок.

Моє поранення поступово загоїлося. В Оленівці мені ще кілька разів робили перев’язки, і я почав потроху розходжуватися. Воно не було настільки критичним, як у хлопців, яким довелося робити ампутації. Інколи боліло, але загалом це не було щось таке, на що можна було постійно скаржитися.

Торкаєшся ліжка – за це найжорсткіше покарання

В Оленівці я був до 26 вересня 2022 року. Після цього мене перевезли в Таганрог. Там я перебував до вересня 2024 року. Потім мене відправили в Пермський край, у СІЗО №3 міста Кізел.

У Таганрозі спочатку в камерах нас було по троє. Зі мною сиділи двоє старших чоловіків. Один після прийомки мав пневмоторакс, в іншого була розсічена брова і проблеми з ребрами. Через побиття багато хто навіть не міг нормально спати.

Там була постійна сирість, холод, вікна продувалися. Але в Таганрозі ти все ж мав трохи більше свободи, ніж у СІЗО міста Кізела. Там ти постійно стоїш і все робиш лише за командою. Тут ти міг сісти, постояти, поговорити.

Але найжорсткіше карали за те, що ти торкався ліжка. Якщо тебе бачили, що ти сидиш або лежиш на ньому, одразу виводили в коридор, били, а потім ще під час наступних перевірок згадували це. Для них це було майже як порушення режиму втечі.

З харчуванням було дуже погано. Давали якісь відходи, зіпсовані продукти. Порції були мінімальні. Могли покласти дві столові ложки чогось і все. Суп часто був просто вода з якимись шматками овочів.

Постійно грала російська пропаганда. Вона лунала з кожного динаміка, і ти весь час це чув. У якийсь момент починало просто ламати психіку. Потім нам змінили плейлист на більш сучасну російську музику, але легше від цього не ставало.

Звук електрошокеру й досі є для мене тригером

Коли нас перевозили потягом, це був, мабуть, один із найкращих моментів. Нас везли три дні й дали сухпайок. Ми просто побачили нормальну їжу. Стільки м’яса за один день ми, мабуть, не їли за місяць. Єдиний мінус — нас лише один-два рази на день водили в туалет. А ще було дуже спекотно. Самі вагони без вікон, схожі на купе, але з трьома полицями і повністю закриті решітками.

У потягу розмовляти можна було, але не дуже голосно. Якщо ти був з «Азову», до тебе ставилися особливо жорстко. Наприклад, могли застосовувати електрошокер навіть за те, що ти хотів сходити в туалет.

Найбільше я боявся саме звуку електрошокера. Не стільки самої палки чи удару, скільки цього звуку й відчуття, яке він викликає. Навіть уже після полону був момент, коли ми з дівчиною пішли в квест-кімнату. Я вирішив обрати найскладніший рівень, а там за сюжетом був електрошокер. Я почув цей звук і одразу зрозумів, що не хочу в цьому брати участь. Просто спрацювала пам’ять.

День омріяної свободи

18 квітня 2025 року нас забрали зранку після сніданку. Ми здогадувалися, що, можливо, це пов’язано з Великоднем і, можливо, буде обмін, але точно не знали. Думали, що це просто черговий етап.

Нас здивувало, що перед цим нас помили, поголили і дали чистий одяг. На ньому навіть була українська бирка. Я подумав, що, можливо, це якась волонтерська допомога. Потім нас закрили в камері, нагодували, і ми чекали до вечора.

Ми сиділи із заклеєними очима та зв’язаними руками, тому не розуміли, що відбувається. У якийсь момент я почув знайомий голос. Це був «Зоран», з яким ми познайомилися ще під час КМБ. Віталій Кулагін був у третій роті, а я – у другій. Я впізнав його за голосом.

До останнього я не вірив, що це справді сталося. Остаточно зрозумів лише тоді, коли з нас зняли пов’язки, ми побачили автобуси, цивільних людей і почули нормальне звернення без криків і погроз.

Дмитро після трьох років полонуАвтор: особистий архів

Після повернення найскладнішою була психологічна адаптація. Фізично відновитися було легше, ніж звикнути до нового життя. Після майже трьох років у полоні, коли ти постійно перебуваєш у камері з кількома людьми і чуєш одні й ті самі історії по десятки разів, складно одразу повернутися до великої кількості людей, шуму і звичайного життя.

Кулю, яка залишилася в мені після поранення в Маріуполі, витягнули приблизно через пів року після повернення. Я одразу попросив її не викидати, бо хотів зберегти. Вона закарбована в епоксидній смолі. Для мене це частина моєї історії.

КуляАвтор: особистий архів

Найважче було знову звикати до великого міста, до людей, до звичайного ритму життя. Спочатку ти просто радієш тому, що можеш їсти нормальну їжу, бути на свободі, робити звичайні речі.

Кохання після полону

З майбутньою дівчиною познайомився під час моєї реабілітації в Трускавці. Спочатку спілкувалися через Instagram. Я побачив її сторінку, вона була на акції з приводу військовополонених. Як виявилось, у нас дуже багато спільного. Спільні погляди на життя, ідеологія, принципи. Навіть коли вона вчилась - вона проводила акції в Австрії, збирала кошти для підрозділів і волонтерила.

Дмитро з коханоюАвтор: особистий архів

Коли ми зустрілися вперше, це був її день народження , я прийшов із квітами та подарунком, пов’язаним з Маріуполем, тому що знав, що це не просто дівчина з вулиці, а моя людина. Для мене це був важливий момент, бо я хотів подарувати щось не просто красиве, а пов’язане з моєю історією.

Зараз у нас серйозні плани. Ми хочемо будувати спільне майбутнє і сім’ю. Але з пропозицією не поспішаю. Дар’я – особлива людина і хоче, щоб цей момент був справді особливим, у правильному місці й у правильний час.

«Азовець» вирощує квіти і розсаду на Тернопільщині. Сергій Янзюк три роки мріяв про це у полоні

Тут все нагадує про Донеччину. Олександра Колягіна з Бахмута відкрила у Києві кав’ярню “Моя точка Б”

З дня виходу у полон із сином немає зв’язку. Маріуполець Олександр Куранов п’ятий рік у неволі