З дня виходу у полон із сином немає зв’язку. Маріуполець Олександр Куранов п’ятий рік у неволі
П’ятий рік у російському полоні 19 червня «відсвяткував» боєць полку «Азов» Олександр Куранов. Після героїчної оборони рідного Маріуполя наприкінці травня 2022 року він потрапив у полон. Спочатку його утримували в Оленівській колонії, згодом перевезли до Таганрога, а нині він перебуває в СІЗО №2 міста Камишина Волгоградської області. Цей заклад має жахливу репутацію: за численними свідченнями звільнених захисників Маріуполя, там застосовують систематичні катування, жорстоке поводження та утримують полонених у нелюдських умовах.
До Свої звернулася Наталія Куранова з проханням написати про її сина, якому нещодавно в застінках виповнилося 30 років.
«Я дуже прошу зробити все можливе для звільнення мого сина та повернення його додому. Для нашої родини це єдина надія знову бути разом. Я щиро вірю, що люди, які займаються питаннями обміну військовополонених, звернуть увагу на долю мого сина й знайдуть можливість повернути додому всіх наших захисників, а також усіх цивільних і військових, які досі перебувають у полоні. І це вже не просто прохання — це крик душі!», – написала Наталія.
Сина виховувала одна, він виріс самостійним і відповідальним
Олександр Куранов закінчив Маріупольське вище професійне енергетичне училище за спеціальністю електромонтера з ремонту та обслуговування електроустановок, згодом – електромеханічний технікум. Після цього заочно навчався у металургійному інституті, прагнучи професійного розвитку та будуючи плани на майбутнє.
Наталія із сином
«Я виховувала Олександра сама, адже його батько помер, коли синові було дев’ять років. Він був моєю єдиною дитиною, і все моє життя було пов’язане з ним. Син виріс сильним, відповідальним і завжди прагнув бути для мене опорою. Він ніколи не був байдужим, завжди мав загострене почуття обов’язку й бажання діяти. Завжди був готовий прийти на допомогу кожному, хто її потребував. Як мати, я намагалася вберегти його від небезпеки, але він був самостійною людиною і завжди сам приймав найважливіші рішення», – розповіла Наталія.
Евакуював знайомих, повернувся в Маріуполь і приєднався до “Азову”
У 2015 році Олександр хотів служити, але мати тоді змогла його відмовити. Попри це він продовжував тренуватися, спілкуватися з бійцями й постійно був поруч із ними. За словами матері, для нього військова служба була не тимчасовим захопленням, а свідомим життєвим вибором. Також хлопець активно брав участь у громадському житті Маріуполя. Допомагав організовувати міські свята, долучався до проведення різних заходів і ніколи не був байдужим до життя свого міста.
Олександр Куранов
«Вранці 24 лютого син прийшов додому і сказав: “Почалася війна”. Того дня він допомагав евакуювати знайому родину з дітьми, намагався вивезти людей із Маріуполя, поки це ще було можливо. Пообіцяв, що повернеться за мною. На блокпосту йому сказали, якщо він знову заїде до Маріуполя, то може вже не виїхати. Але він усе одно повернувся додому. Сказав, що місто фактично заблоковане, і повідомив, що йде захищати Україну і саме в «Азов». Я намагалася його відмовити, але він відповів: “Мамо, якщо до твоєї квартири прийде чужа людина, ти ж не зможеш просто відчинити двері. Тому я маю захищати свій дім”. Після цього він пішов.
8 березня він лише на кілька хвилин забіг додому. Це була наша остання зустріч. Згодом, за тим, що відбувалося в місті, я зрозуміла, що він перебуває на «Азовсталі», хоча офіційної інформації про це не було», – розповіла мати.
Він у СІЗО, де нещадно катують
17 травня 2022 року за наказом вищого командування Олександр вийшов із території металургійного заводу у російський полон. Перед виходом він написав матері, що це лише на два-три місяці, що не зможе виходити на зв’язок, і попросив не шукати його та не писати. Наталія повірила його словам і до вересня жила з надією, що син незабаром повернеться додому.
Олександр вийшов у російський полон з "Азовсталі"
«Після перших обмінів полоненими я зрозуміла, що більше не можу просто чекати. Почала звертатися до всіх можливих державних і міжнародних інстанцій із проханням допомогти повернути мого сина додому. З дня виходу у полон й до сьогодні я не маю з сином жодного зв’язку», – зазначила Наталія.
Відомості про місце перебування сина вона дізнавалася лише після чергових обмінів полоненими. Спочатку Олександра утримували в колишній виправній колонії в Оленівці, згодом, за її інформацією, його перевели до Таганрога, а станом на квітень 2026 року він був у СІЗО №2 міста Камишин Волгоградської області.
Наталія на акції у підтримку військовополонених
За словами жінки, їй також відомо про тяжкі умови утримання українських військовополонених в Камишині. З того, що відомо, з українськими бранцями там жорстоко поводяться, регулярно б'ють, багато хто з полонених має серйозні проблеми зі здоров’ям, зокрема травми ніг, шкірні захворювання, туберкульоз тощо.
Крик душі – звільнить сина з полону!
Кожна така новина завдає Наталії нестерпного болю й змушує щодня хвилюватися за життя та здоров’я свого сина.
«Наша родина пережила жахіття війни. Мені разом із моєю 90-річною мамою дивом вдалося виїхати з Маріуполя, хоча до останнього я не вірила, що колись зможу покинути місто. Ми втратили все своє майно — дві квартири. Після евакуації опинилися в Польщі, де я повністю піклуюся про маму. Сьогодні ми живемо лише однією надією — дочекатися повернення мого сина.
Будь-які розмови й обіцянки щодо термінів його повернення лише посилюють відчуття невизначеності, адже жодної ясності немає. Для мене немає нічого важливішого, ніж знову побачити свого сина живим і вільним», – поділилася Наталія.
Вона просить зробити все можливе, щоб її сина звільнили з полону та повернули додому. Каже, що для їхньої родини це єдина надія знову бути разом. Наталія вірить, що всі, хто займається питаннями обміну військовополонених, допоможуть повернути не лише її сина, а й усіх українських захисників, а також цивільних, які досі перебувають у російському полоні.
Свої в Telegram 
