В душе – пустота. Чем живут семьи донбасских патриотов - Владимира Рыбака и Романа Напрягло

У Елены Рыбак убили мужа. В апреле 2014-го. Подло и очень жестоко.

У Ольги Напрягло убили сына. В феврале 2017-го. Выстрелом снайпера, когда он собой прикрывал раненого побратима. 

***

Владимира Рыбака убили в дни, когда еще никто не понимал, что Россия - агрессор и нас ожидает 5 лет войны.

Романа Напрягло убил снайпер в дни, когда на фронте не было интенсивных боевых действий.

***

Владимир Рыбак родом из Горловки. Он был депутатом горсовета и единственным, кому в этом уже 5 лет оккупированном городе удалось снять флаг России со здания мэрия. Во второй раз ему не дали этого сделать.

Роман Напрягло из Славянска. Он был членом военно-спортивной организации Сокол, волонтером и пошел служить в морскую пехоту.

***

С Еленой Рыбак мы встречаемся на Майдане Независимости - возле аллеи Героев Небесной сотни, где установлена табличка ее мужа. С ней беседуем на русском языке. К маме Ромы едем домой - на окраину Славянска. Ей привычнее общаться на украинском.

***

Это фото - единственное, на котором Владимир Рыбак держит в руках флаг России, сорванный с флагштока на здании Горловского горсовета.

 17 апреля депутата похитили, а через несколько дней его тело нашли в притоке реки Северский Донец в Славянске. После похорон вся семья - вдова с сыном и дочерью - выехали из Горловки в Киев. За эти годы из-за обстрелов пострадал их дом в центальной части города.

- В дом снаряд Града попал. По идее в этом доме вообще воронка должна быть, а там полдома только развалилось, - безэмоционально объясняет Елена.

Ей тяжелее осознавать не потерю жилья. Ей тяжелее осознавать, что переживания после утраты любимого отца вызвали психологические проблемы у дочери Марии.

В 2016 году она выступила на одной сцене с президентом Украины Петром Порошенко - в День государственного флага Украины. И произнесла слова, в искренности которых нельзя усомниться.

- Наш сине-желтый флаг - это символ несгибаемого духа нашего народа в борьбе за свободу и независимость. Где развевается украинский флаг, там есть Украина. Так считаю я, и так считал мой отец Владимир Рыбак, - сказала Мария, обращаясь к многотысячной аудитории. 

Но уже 2 года Елена Рыбак не работает и все время проводит рядом с дочерью.

- Скоро два года, как я не работаю. Я ухаживаю за ней, потому что она инвалид 2 группы. Для меня самое главное – вытянуть ее, чтобы она могла жить полноценной жизнью. Пока поставлю Машу на ноги, а там – все будет. Я знаю: все, что мне Бог послал – я сделаю. Я выдержу и смогу еще чем-то помочь украинской нации, - в разговоре она пытается оставаться сильной, хотя периодически возникают моменты, когда кажется, что сейчас Елена заплачет.  

Женщина показывается несколько фото Маши с отцом. Они любили фотографироваться вместе.

На одной из фотографий Мария в отцовской милицейской форме - Рыбак работал оперуполномоченным в горловской милиции.  

Сын Юрий пошел по стопам отца - сейчас он возглавляет патрульную полицию Одесской области.  И Елена рада, что и сын, и дочь не такие взрывные по характеру, как она и Владимир.

Мы  - экстраверты, а они спокойные. Они дипломатичные. Они больше стратеги. Дети у меня другие, и я благодарю Бога за это, что дети у меня другие.

Когда жили в Горловке, Елена особо не интересовалась политической и общественной деятельностью мужа. И считает, что тем самым он ее спас.

-  Он спал по 4 часа. У него постоянно телефон на связи, включенный компьютер. Он мог ничего не есть. Как он готовился, я почти не знаю. Потом только узнала, что у него и удостоверение журналиста было, и группы «Інформаційний спротив», и он ездил на съезд УНА-УНСО.

Чем он только не занимался, у него была бешеная энергия. Я иногда возмущалась и на него обижалась, что он не приносит денег. Если бы знала, что он делает такую работу, я бы его еще и благодарила, - вспоминает она о том, как супруг после работы в милиции ушел с головой в политику. В местном горсовете было всего несколько оппозиционеров, критиковавших власть. И среди них самый яркий - Владимир Рыбак. 

Елена уже 5 лет не была на могиле супруга в Горловке. Почтить его память приходит на Аллею героев небесной сотни. И плачет постоянно, потому что имя Владимира Рыбака стала символом борьбы за украинскую Горловку.

- Однажды убирала здесь и нашла вот эту записку. Ты видишь, что написано? "Молись за Украину". Я так плакала.

А в курсе, что создана экспозиция Владимира Рыбака? Там, где сейчас музей АТО. Там хранится баннер, с которым Володя шел на выборы в Верховную раду в 2012 году. Этот баннер забрал однопартиец - инвалид 2 группы - и хранил у себя. Настолько преданные люди были у Вовы. Этот баннер мужчина намотал на черенок от лопаты, на поезде привез в Киев и принес в музей.

Я вначале сказала директору музея, что планировала бы такую экспозицию в Горловке сделать, когда город будет под флагом Украины. Но он переубедил. Сказал, что это достояние всей Украины.

Тем более я все равно хочу сделать эксгумацию, перевести тело в Киев. Я в Горловке не буду жить.

Знакомые семьи бывают на горловском кладбище. На кладбище, где за последние 5 лет похоронено много тех, кто взял оружие в руки и воевал за “ДНР”.

- Люди ходили на могилу к Володе, и там же много похоронено людей, которые с той стороны погибли. И те люди, что шли от Володи, подумали, что на них будут кричать, мол, такие-сякие, героя Украины могилу проведываете. А те люди подошли и спрашивают: "А вы были на Владимира Ивановича могиле?"  Знакомые кивают, а в ответ слышат такие слова: "Примите наши соболезнования. Святой человек был", - в такие минуты видно, что Елена гордится своим мужем. 

Елена не теряет надежды, что площадь Победы после освобождения Горловки переименуют в площадь Рыбака.

- Это пока что временно оккупированная территория. Я точно знаю, что будет эта площадь.

Но сама в родной город возвращаться не планирует.

- У меня? Никогда. Мне было настолько страшно и противно. Страшно мне не было. Было противно и мерзко от этого всего. От того, что я мужа похоронила, а там продолжались эти пророссийские митинги с песнями.

«У душі – порожнеча, вона не зникає»

Олена Напрягло зустрічає мене біля воріт. Родина живе на околиці Слов’янська, у приватному секторі. Її маленький провулок – Бориса Грінченка (до того був Єременка та Резервний) ми шукали півгодини.

Поки йдемо подвір’ям, господиня показує наслідки обстрілів 2014 року.

Будинок, де зараз живе Олена з 12-річною донькою Оксаною, заштукатурили зовні. Сусідній – увесь у дірках. Дах постріляний, кут знесло вибухом, на горищі – сліди від “граду”. Коли почалися обстріли навесні 2014 року, у ньому жила її старенька бабуся, згодом її звідти вивезли.Олена пригадує той день, коли був обстріл.

Кажуть, на війні страшно. Це неправда, страх приходить потім. Спочатку просто не розумієш, що відбувається. Коли почалися обстріли, нас попереджала кішка Рижик– за 2 хвилини до цього вона тікала і ховалася під ліжком.

Жінка показує на сусідній частково зруйнований будинок. Там, за її словами, сидів снайпер бойовиків, якого пустив сусід до своєї хати. Після липня 2014 року сусіди виїхали.

Спілкуємося українською. Олена говорить, що свідомо це з 2104 року. Хоча більшість людей у її оточенні говорить російською.

- Українською говорю з 2014 року, інколи переходжу на російську, але потім знову повертаюся. Мені подобається.

На моє прохання розповісти про сина Романа, про те, що закладалося у родині, які цінності сповідували, її голос починає дрижати. Олена ледве стримує емоції.

- Я вважаю, що все йде з родини, з підков – що батьки закладають у душу і серце своєї дитини, те потім і отримують. Ми закладали любов і свободу. Роман схожий на батька не лише на фото, а і за характером.

Увесь рід чоловіка – з кубанських козаків, вони звідти. Кубань же була частиною України. З того коріння він має свободолюбивий дух, вони не знали, як це - комусь підкорятися. Це передалося і Роману, він був вільних поглядів за Україну.

Навесні 2014 року 17-річний Роман почав допомагати українським військовослужбовцям. Мати згадує момент, коли його позиція проявилася у родині.

- Ми їхали додому від свекрухи. На блокпосту бойовиків хлопець з автоматом нас не пустив, завернув, сказав, що там небезпечно. У нас увесь будинок ходив “ходором”. Тоді вже знайшли загиблого Володимира Рибака з Горлівки і ще одного хлопця з ним. Стали пропадати молоді хлопці – їх бойовики забирали траншеї копати. Чоловік дуже переживав за сина. А Рома почав вимагати повернутися додому. Казав, що це його дім і ніхто не має права його туди не пускати. У родині стався скандал. Я впала на коліна і просила лишитися у безпечному місці, лише тоді він послухав.

З того часу Роман з батьком Дмитром почали більше вести “чоловічі розмови”, стали говорити про бажання іти до війська. На той момент хлопець навчався на 3 курсі у Слов’янському коледжі національного авіаційного університету. Батьки просили закінчити навчання, а потім вирішувати свою долю.

- Це був 3 курс, лишилося ще рік закінчити його. Усі розмови були, як хлопці одягаються самі, купують собі усе, навіть до автомата. Біля САТУ відкрився магазин “Мілітарі”. Він пішов туди, щоб собі заробляти. Купив на той час собі форму, батько тоді вже служив. Роман пішов у 2016 році, якраз закінчив навчання, захистив диплом і одразу пішов.

Відмовити сина іти до війська Олена Напрягло не намагалася. Розуміла, що то його рішення і він його не змінить.

- У нас взагалі з сином було так: він наче мої думки читав, а я - його. Не треба було нічого казати, ми один одного розуміли з погляду.

Служив Роман Напрягло під Маріуполем у складі 36 окремої бригади морської піхоти. Хоча був зв’язківцем, контракт уклав як гранатометник. Олена каже, що часто дзвонив їй і мовчав у трубку.

- Дзвонив мені. Я виходила з телефоном на вулицю, молилася і балакала. Що може мати зробити? Тільки молитися. Як мені сестра казала: “Ось бачиш небо, ось там він тебе почує”. Так воно і було, - каже Олена Напрягло.

Олена згадує день гибелі сина. Це була Прощена неділя, у місцевому парку - гуляння, але у неї не було настрою. У цей день чоловік повідомив, що Роми більше немає.

Олена показує дитячі світлини свого сина

- Дзвонить мені чоловік, якраз він був тут у Слов’янську в наряді, і каже: “Приходь до мене”. Він мене зустрічає на сходах зі словами: “Роми більше нема”. Я сказала, що не вірю такому. Він плаче, я плачу, кажу, що не вірю, що не може бути. І я почала круги навертати по військомату і весь час казати: “Не вірю, не вірю”.

Зараз Дмитро Напрягло перевівся до 36 бригади, де служив його син Роман. Олена  живе з донькою Оксаною. Дівчинка “переїхала” до кімнати свого брата. На стіні – прапор України, над її робочим столом теж. Каже, що мріє стати військовою психологинею, щоб у важкі хвилини допомогти військовим впоратися з психологічним навантаженням.

У залі над диваном висить прапор тієї частини, де служив Роман, передали його побратими. У куточку – його вишитий портрет, державні нагороди, горить лампадка.

Прапор тієї частини, де служив Роман, у його кімнаті

Олена Напрягло каже, що поки не готова прибрати їх, їй так легше. Обережно питаю, про що вона мріє.

- Навіть не знаю. Хоч вже і минуло вже два роки, у душі порожнеча. Слава Богу, у мене є донька. Коли щось стається, то ніби немає частини тебе, воно не перестає боліти. Ця порожнеча не зникає. Але час від часу відключаєшся, воно нудить і болить. Хочеться вже миру. За кожним плачеш, за цими двадцятирічними хлопцями. Хочеться, щоб була українська нація. Ті хлопці, які повинні дітей няньчити, країну будувати – гинуть.