Єва Вайда 11 років жила в окупованому Луганську. Там написала роман українською попри страх і доноси
Свої поспілкувалися з Євою Вайдою, якій в серпні виповниться 32 роки. Це буде другий день народження на території вільної України. Публікуємо розмову з письменницею у форматі монологу.
Яке було життя до окупації? Вільним і спокійним!
Я народилася і все життя прожила в Луганську до минулого року. Навчалася в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Психологія». Встигла провчитися два курси до 2014 року. Зараз його перетворили, якщо я правильно пам’ятаю, на педагогічний національний університет чи якось так. Там, звісно, усі пам’ятники Шевченку знесли, на жаль. Хоча один великий пам’ятник у центрі Луганська, біля адмінбудівлі, ще стояв, коли я виїжджала. Це, напевно, останнє, що від українського там залишалося. Тому Шевченко там ще був.
Я була дівчинкою, яка добре вчилася, а коли стала старшою, то вже тікала з дому вечорами гуляти з подругами, ходила на різні святкування, які проходили в Луганську на День Незалежності. До 2014 року в центрі міста збиралося дуже багато людей, і чомусь День Незалежності України нікого не дратував – усі гуляли, усім було добре.
Загалом це було звичайне життя. І, напевно, найкращими для мене були 2012-2013 роки, коли я вступила до інституту і стала студенткою. На другому курсі мене навіть обрали старостою групи. Я почувалася такою дорослою. Була відповідальною, наскільки це можливо в тому віці. Жила самостійно, будувала великі плани на майбутнє.
На той момент я дуже сама собі подобалася. Не знаю, відчувала себе такою дорослою, гарною, успішною. Звісно, це були певні ілюзії молодості, але тоді все саме так і сприймалося. Останній рік перед 2014-м був для мене особливо яскравим. Це був період дорослішання, нових можливостей і мрій. А потім настав 2014 рік, і все стало дуже погано.
Свавілля, порожнеча, зникнення людей
Найбільше мені запам’яталися 2014-2015 роки, а потім, аж до 2022-го, по суті, не відбувалося нічого такого, щоб сильно врізалося в пам’ять. Усе було дуже одноманітним. Багато чого почало змінюватися вже після повномасштабного вторгнення.
На 2014 рік припадають мої найяскравіші спогади. Тоді багато людей виїхали з міста, почалися бойові дії. Ми з батьками два місяці жили в підвалі, бо в нашому районі постійно щось вибухало і було дуже гучно. Якщо взяти територію навколо будинку в радіусі приблизно 100 метрів, то там було, напевно, з десяток прильотів. Батьківський будинок вцілів, хоча дах і стіни посікло уламками.
Єва разом з батьками два місяці жили у підвалі
Один із найяскравіших спогадів пов’язаний з одним із перших обстрілів поблизу нашого дому. Тоді обстріляли магазин, який був буквально за дві хвилини пішки від будинку. Потім його власники розповідали, що до них приїжджали якісь люди, вимагали гроші, а коли отримали відмову, вночі привезли зброю і знищили магазин. Подібні випадки в Луганську у 2014 році траплялися доволі часто.
Пам’ятаю порожні вулиці, закриті банки й безліч зачинених закладів. У 2014 році атмосфера в Луганську була майже постапокаліптичною. Ми жили на околиці міста й бачили, як звідти обстрілювали різні райони. Поруч був парк Першого Травня, і люди розповідали, що звідти теж вели вогонь по місту.
Українського інформаційного простору практично не залишилося. Натомість людям розповідали, що за всі обстріли відповідальна Україна.
У нас із батьками була принципова позиція – не вірити тому, що розповідала окупаційна влада. Ми навіть не намагалися розбиратися, де правда, а де брехня, просто не довіряли цій інформації. Це стало нашим захистом від пропаганди.
На початку окупації ще можна було побачити проукраїнські написи та прояви підпільного спротиву, але це швидко зникло. Усе українське поступово придушили: вивіски, бігборди, написи або знищили, або замінили російськими. Люди почали безслідно зникати, містом ходили чутки про підвали, де когось утримують. Особливо у 2015-2016 роках було багато зниклих безвісти. На зупинках і стовпах висіли оголошення про людей, які не повернулися додому.
Окупований Луганськ
Потім настала сіра зона. Пам’ятаю, як багато знайомих виїхали – хто за кордон, хто на підконтрольну Україні територію. Деякі заклади знову відкрилися, але це були вже інші власники, інші люди. Хтось захопив бізнес, хтось погодився працювати в умовах окупації. Загалом життя завмерло. Здавалося, що нічого не відбувається.
Життя після повномасштабного вторгнення – атмосфера суцільного мракобісся
Після 2022 року, коли окуповані території офіційно включили до складу Росії, зміни стали особливо помітними. Триколори з’явилися на кожній будівлі, магазині, установі. Російський інформаційний простір заповнив усе навколо.
Було дивне відчуття: ти все життя прожила в Луганську, але у 2023-2024 роках почуваєшся там чужою людиною. Місто перестало бути домом. Усі ці російські свята, постійна символіка, атмосфера суцільного мракобісся. На момент нашого виїзду Луганськ уже важко було відрізнити від будь-якого російського міста. Навіть український драматичний театр у центрі намагалися перейменувати.
"Юнармія" у Луганську
Якщо говорити про те, що стало гірше, то це було помітно в усьому. Наприклад, у продуктах. Після 2022 року місцеву продукцію та якісні товари почали вивозити до Росії, а натомість завозили дешевші аналоги. Медицина теж деградувала. Я знаю багато випадків, коли люди витрачали великі гроші на обстеження за межами окупованої території. Одного разу медсестра серйозно сказала, що група крові протягом життя може змінюватися. Для мене це стало показником рівня медицини.
Правоохоронна система також фактично не працювала. Мого знайомого пограбували, а коли він звернувся до поліції, йому просто сказали: «Нехай Господь допоможе».
Збереглися навіть фотографії шкільних підручників, у яких дітям із молодших класів нав’язували ідеї про «велич російської мови». Усе це виглядало як поступова деградація.
Російський підручник
Найбільше мене дивувало, коли люди, які підтримували Росію, самі ж скаржилися на ліки, медицину чи якість життя. Наприклад, бабусі казали, що українські ліки допомагали, а нові – ні. При цьому вони самі шукали імпортні препарати й уникали російських.
Контракт з видавництвом став поштовхом для виїзду
Ще з 2022 року я почала надсилати рукописи до різних українських видавництв. Увесь цей час продовжувала писати, брати участь у літературних конкурсах. Навіть перебуваючи в окупації, робила все можливе, щоб видатися в Україні.
І ось нарешті на початку березня 2025 року мені запропонували контракт. Видавництво “Віхола” зацікавилося рукописом, і мені знадобилося приблизно півтора місяця, щоб завершити всі справи та підготуватися до виїзду. Це був непростий період. Було багато складних моментів і постійний страх, що нас можуть затримати, заарештувати або станеться щось інше, що завадить виїхати.
Але ще в 2024 році ми розуміли, що рано чи пізно доведеться виїжджати. Після повномасштабного вторгнення все дуже змінилося. Якщо раніше Луганськ був такою собі сірою зоною, то після 2022 року його почали максимально швидко й ретельно перетворювати на частину Росії.
Тому ми почали планувати виїзд і робити конкретні кроки. Батьки продали свій будинок, а я свій не змогла.
За проукраїнські коментарі в соцмережах можуть заарештувати
Виїжджала разом із мамою, а пізніше до нас приєднався вітчим. 9 травня 2025 року ми виїхали, а вже 11 травня були в Луцьку. Так і перебралися. Зробили все, що могли, щоб вирватися звідти й почати новий етап життя. Виїжджали через гуманітарний коридор через Доманове. Уся дорога зайняла дві доби.
Виїжджала з Луганська через Росію, потім через Білорусь і вже звідти під’їжджала до кордону з Волинською областю. Ніхто не скасовував фільтрації, допитів і перевірок. Особливо якщо людина раніше нікуди не виїжджала, просто так її не випустять.
Розуміла, що будуть допити, перевірка телефону та соціальних мереж. Ба більше, волонтери попереджали, що телефони перевірятимуть дуже ретельно. Якщо знаходили якийсь проукраїнський лайк, коментар або допис, навіть напис «Слава Україні», це могло стати приводом для арешту. Тому до виїзду потрібно було готуватися дуже ретельно. Людям, які також вирішать виїхати, я б радила звертатися до волонтерів і добре все продумувати. Ми проходили і допити, і перевірки телефонів.
Єва Вайда
Нам пощастило, тому що ми дуже серйозно до цього підготувалися. У нас була заготовлена легенда. Ми не говорили на допитах, що їдемо до Луцька, бо це Західна Україна і це могло викликати зайві підозри. Ми казали, що їдемо до центральної частини України.
Луцьк обрали тому, що мій брат ще у 2014 році виїхав з окупації й більше туди не повертався. Він одружився з дівчиною з Луцька. Мої батьки добре зналися зі сватами, бували в них у гостях. Фактично на момент виїзду це були єдині люди в Україні, яких ми хоч трохи знали і які могли нам допомогти. Так і сталося. Це неймовірно чудові люди. Поки ми шукали житло, жили в них. Нас прийняли як найближчих родичів. Жодних конфліктів чи непорозумінь не було. Ми дуже добре спілкувалися, і я їм за це безмежно вдячна.
Мене вчили користуватися банкінгом і касами самообслуговування
Особливо відчутним контраст став після переїзду. Коли я приїхала до Луцька, мене буквально заново вчили базових речей. До 2022 року в Луганську фактично не існувало нормальної банківської системи. Люди отримували зарплати готівкою, електронні сервіси майже не працювали. А тут мені пояснювали, як користуватися мобільним банкінгом, терміналами, касами самообслуговування, транспортними картками. Для більшості людей це буденність, а для мене це було чимось новим.
Спочатку навіть було страшно виходити на вулицю, бо я почувалася людиною, яка нічого не знає. Але найбільше мене вразили люди. За весь час у Луцьку я не стикалася з грубістю. У державних установах, магазинах і просто на вулиці мені траплялися привітні та доброзичливі люди. Саме цей контраст відчувався найбільше.
Тому я завжди кажу: цінуйте те, що маєте в Україні. Якими б не були труднощі, люди, які не жили в окупації, часто навіть не уявляють, наскільки великою є різниця.
Сюжет книги – мій особистий досвід в окупації
Книжка народилася з важкого особистого досвіду, який я пережила в окупації. Мої перші серйозні стосунки закінчилися тим, що хлопець буквально схибився на мені й почав переслідувати. Це було неприємно, моторошно, а в деякі моменти, як мені здається, навіть небезпечно.
Саме цей досвід я поклала в основу своєї дебютної книжки. У ній я розповідаю про сталкінг, переслідування, про те, як суспільство часто не сприймає цю проблему серйозно і не реагує на неї належним чином. Насправді ж, коли людина одержима, важко передбачити, на що вона здатна.
В умовах окупації ситуація ставала ще страшнішою. Там, де замість правоохоронців фактично були ті самі злочинці, тільки у формі, звернутися по допомогу було нікуди. Ти залишаєшся сам на сам зі своєю проблемою. Коли на телефон приходять повідомлення, у яких людина описує, де ти була, у що була вдягнена, з ким бачилася і куди йшла, це породжує справжній страх.
Книга Єви Вайди, написана в окупації, за тиждень вийде друком
Анотація до книги:
Меланія у свої 26 уже здобула те, про що інші тільки мріють. Вона — авторка популярних графічних романів, має фанбазу й вірних друзів. Здавалося б, це ідеальне життя, але дівчина змушена знову й знову змінювати квартири, боїться виходити з дому та ховається... від нього.
Божевільний сталкер, що називає себе Данте, перетворив життя Мел на кошмар. Він знає про неї все. Повідомлення, постійні дзвінки, листи з погрозами... На що ще він здатен? І поки поліція не вбачає в ньому небезпеки, доведена до відчаю Мел вирішує звернутися по допомогу.
Коли в її двері стукає приватний охоронець — спокійний, сильний, привабливий, — дівчина нарешті відчуває полегшення. Але чому його обличчя таке знайоме й чому він так різко реагує на неї? Хто насправді цей чоловік, який опинився на порозі її будинку? Та, найголовніше, чи під силу йому захистити дівчину?
І що цікаво, нещодавно мені трапилася стаття про сталкера в Києві, який тероризував багатьох дівчат. Тобто це проблема не лише моя. Вона існує й досі, залишається актуальною.
Увесь цей досвід так чи інакше потрапив до моїх книжок. Писати було страшно. Писати українською мовою, підтримувати зв’язок з українськими конкурсами та видавцями також було страшно. Про це знали тільки мої батьки. Нікому більше не можна було розповідати, бо один донос і тебе можуть просто не залишити в спокої.
Але по-іншому я не могла. Треба було щось робити. Тому я продовжувала писати українською. Звісно, я розумію, що моя українська ще потребує розвитку. Коли все життя спілкуєшся російською, а потім переходиш на українську і починаєш нею писати, це непросто. Потрібно докладати багато зусиль. Але зараз у мене нарешті є можливість читати книжки українською мовою, збагачувати словниковий запас і працювати над собою. Сподіваюся, що мої тексти з кожною новою книжкою ставатимуть кращими.
Купляла Шкляра, Любку і Кідрука. Ці книжки стали символом страху й водночас внутрішнього спротиву
Є ще одна історія, про яку я майже ніде не розповідала. Після 2022 року мені ще більше захотілося читати українських авторів. Але в Луганську знайти українські книжки було майже неможливо. Проте неподалік від мого дому залишався старий книжковий магазин. Кумедно, що він був зовсім поруч із якоюсь російською військовою установою. Там постійно були військові, а згодом, здається, навіть був приліт по цій базі.
І буквально за кілька сотень метрів від неї працював той старий магазин з вивіскою, що залишилася ще з довоєнних часів. У 2022-2023 роках там ще можна було знайти кілька українських книжок. Пам’ятаю, як знайшла там дві книжки Макса Кідрука. Я була неймовірно щаслива. Але навіть купувати українські книжки було страшно, бо це могло привернути зайву увагу.
Саме так мені вдалося придбати кілька книжок Макса Кідрука, кілька книжок Василя Шкляра, твори Любка Дереша та ще кількох українських авторів. Ці книжки для мене стали символом страху й водночас внутрішнього спротиву. Я справді ховалася і поспішала додому, бо боялася, що це може привернути чиюсь увагу.
А потім одного дня я знову прийшла до того магазину, але всі книжки українською мовою вже зникли. Не знаю, що з ними сталося, можливо, їх викинули чи спалили. Але більше я їх там не бачила. Тому зараз, коли я можу вільно купувати будь-які книжки українських авторів, це для мене особлива цінність. У мене вже є окрема поличка сучасної української літератури. Особливе місце на ній займають книжки з автографами авторів.
Я хочу поступово зібрати власну бібліотеку українських книжок і автографів. Нарешті дозволити собі те, чого була позбавлена багато років. Для мене це своєрідна терапія – маленька, але дуже важлива для змученого письменницького серця.
Свої в Telegram 
