«Ставтеся до них, як до немовлят». Лікарка Оксана Мироненко про реабілітацію жінок після полону

486 офіційно — і тисячі насправді

За словами уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця, в російському полоні офіційно перебувають 486 жінок. Правозахисники кажуть про тисячі. Загалом ідеться приблизно про 20 тисяч цивільних полонених і ще понад 40 тисяч зниклих безвісти цивільних, про долю яких невідомо нічого: частину могли вивезти в сибірські табори.

Механізму повернення цивільних не існує

На цивільних не поширюються правила обміну військовополонених. Єдиний інструмент, який реально працює, — публічність.

«Механізму, як повертати викрадених дітей і цивільних, немає взагалі. Єдине, що я бачу як інструмент, — говорити, що це цивільні журналісти або правозахисники. І тримати ім'я та прізвище людини хоча б у міжнародній повістці. Бо якщо про людину не говорять, її просто немає».

Оксана Мироненко відповідає жорсткіше: спершу треба перемогти Росію на полі бою, а всі, хто чинив ці злочини, мають отримати суворі вироки. Далі лікарка озвучує власну, як сама наголошує, ідею — симетрично викрадати родичів російських посадовців, щоб мати кого обмінювати. Вона визнає, що звучить це грубо; з погляду міжнародного гуманітарного права такі дії були б воєнним злочином, тож ідея лишається радше маркером розпачу.

Реальний висновок, який робить сама Оксана: поки важелів немає, залишається готувати програми лікування й реабілітації.

Гарний документ, який ніхто не прочитав

За словами лікарки, в Україні нарешті з'явився пристойний протокол для звільнених з полону — однаковий для військових і цивільних.

«На папері в нас дуже класний документ. Його написали буквально торік, він актуальний. Мені там сподобалося все, навіть феритин перевіряють. І він майже працює. Але це якщо лікарня, яка приймає цих пацієнтів, його теж прочитала».

Наскільки їй відомо з практики, не прочитав майже ніхто.

«Вони виходять у нікуди»

Перші кілька днів увагу до звільнених приділяє переважно преса. І не завжди коректна.

«Це хайпові історії. Коли в заголовку згвалтування, тортури, виривали зуби й нігті — це чіпляє людей, це рейтинги й охоплення. Це брудна журналістика. З військовими ми вже вміємо відсікати. А цивільних єдиний шанс уберегти — поки їх перевіряє СБУ і вони в закритому закладі».

Далі про цивільних просто забувають. Більшість із них родом з окупованих територій — не факт, що там у них хтось лишився.

«Людина виходить геть у нікуди. Немає документів, немає одягу. Видали найперше: зубну щітку, вологі серветки, може, спортивний костюм і дві пари трусів. Тобі нікуди їхати і в тебе немає грошей. Тебе обстежили — і все».

Обстеження зараз включає ВІЛ, гепатити, сифіліс, погляд на туберкульоз. На коросту перевіряють не завжди — і дарма. Іноді таких людей просто «закидають» у лікарню, де вже роками тримають переселенців.

Медичний портрет людини після полону лікарка описує без емоцій, і від цього він страшніший.

«Навіть після місяця полону людина потребує кількох місяців специфічного режиму з дозованим спілкуванням — навіть із близькими. У всіх без винятку є проблеми з хребтом і суглобами. Половина має переломи або травми черепа, бо по обличчю б'ють постійно. Зламаних носів і перетинок там мільярд, порвані барабанні перетинки в тих, кому стріляли біля вуха. А здорових зубів немає ні в кого».

Кейс-менеджер замість черги в реєстратурі

Стандарту психологічної допомоги не існує: усі люди різні, і фахівця часто не вдається підібрати з першого разу. Робочою моделлю Оксана Мироненко вважає кейс-менеджмент — коли з людиною працює одна конкретна супровідниця.

«Вона пояснює, що буде далі, і допомагає з кожним пунктом по документах. Вона не кидає тебе з фразою "йдіть у поліклініку і стійте в черзі", де тобі скажуть, що паспорта немає — значить, і послуги не буде. Тебе беруть за руку і домовляються за тебе з усіма бюрократичними інстанціями. В Україні люди до людей у побуті інколи ставляться дуже кепсько — особливо в медицині та соціальному секторі».

Показовий випадок: жінці, яка щойно два тижні пробула в лікарні й лише почала їсти, хтось порадив «терміново» міняти кульшові суглоби.

«Це складна хірургічна процедура, вона виснажує організм і потребує довгої реабілітації. Жінка була на межі, їй не можна було таке робити. У мене був справжній виклик — пояснити це так, щоб вона лишилася задоволена. Бо бахнути операцію з крововтратою в літр людині в такому стані — вона або помре, або збожеволіє».

Звідси її головний «крик душі»: перші три-чотири місяці людину не можна відправляти в державну лікарню. Зразково-показові, можливо, і є, каже лікарка, але за роки поїздок вона їх не бачила. Вести треба за руку в приватні клініки — і навіть у найкрутіших із них у команди Оксани є свої довірені підготовлені спеціалісти.

Вітаміни, стоматологія і «масмаркет» благодійності

Людмила Гусейнова додає речі, які виглядають дрібними лише на перший погляд. Харчування в полоні відсутнє як явище, тож майже всі повертаються з великим дефіцитом ваги. Вітамінів дівчата не мають навіть через півроку після звільнення.

«Стоматологія — це тема болюча в прямому сенсі слова. У всьому світі вона рідко покривається навіть страховками, і в очах донорів теж не обов'язкова. А вся благодійність розрахована на масмаркет — щоб однією копійкою одразу сто людей врятувати. Зі звільненими з полону це не працює».

Її власний досвід трирічної давнини — ілюстрація до всього сказаного.

Людмила Гусейнова

«Перше обстеження було у військовому госпіталі в Дніпрі. Лікарі були настільки непідготовлені, не усвідомлювали, з якими травмами повертаються люди. Я не змогла пройти огляд гінеколога. Будь-який дотик лікаря був для мене тригером. Потім коштом волонтерів нас обстежили в приватній клініці, дали рекомендації — і сказали: все, до побачення, у нас закінчився проєкт».

Дітей, які чекають батьків, не рахує ніхто

Окрема сліпа зона — діти цивільних полонених. Статистики немає взагалі.

«Донька Наталки Власової сім років чекає на маму. Їй було чотири роки, коли маму забрали. Вона з нами на всіх акціях, плакати завжди пише власноруч. Для неї те, що я була в сусідній камері з її мамою, — якийсь символ. Вона просто повисає на кожній нашій жінці, яка повернулася з полону».

У цієї дитини є проблеми зі здоров'ям і зором — і немає відповіді на просте питання, де вона проведе літо.

Коли поверталися перші звільнені, команда Оксани писала для лікарень власну інструкцію — просту до примітивності.

«Я пояснювала медикам: ставтеся до них перші дні як до грудничків. Усе, що вони бачать, їх і бентежить, і тішить. Особливо проблема з їжею — вони хочуть з'їсти все, і ми ховали продукти, бо потім у голодних болить живіт. Ці перші три дні треба просто перепетляти. А за місяць людина доходить до дорослого стану».

Потрібна національна агенція

Головна системна проблема — відсутність відповідального органу.

«Начебто чимось займається офіс омбудсмана, штаб, трохи ГУР і СБУ. Але коли звертаєшся по інформацію, всюди чуєш: це не входить у наші повноваження. Кожен хоче щось зробити і робить на волонтерських засадах. Так не може бути».

Саме тому «Нумо, сестри!» разом з іншими організаціями оголошують про створення коаліції, яка домагатиметься появи національної агенції з питань цивільних полонених. Логіка проста: щойно людина зникла на окупованій території, родина має знати одну адресу. Далі — супровід сім'ї, а після повернення чіткий алгоритм, визначені установи й навчені люди, які розуміють, що таке травма і СНПК.

Що означає «відновитися»

Оксана Мироненко пропонує тверезий критерій.

«Це вам не перелом променевої кістки, тут усе індивідуально. Наслідки, мені здається, залишаться завжди — це треба прийняти і жити далі. Але коли вони вже не заважають людині жити, як живуть усі інші українці — ховатися від обстрілів, працювати, щось робити, — я вважаю, що людина відновилася. Комусь на це треба три місяці, комусь три роки, а хтось не зможе ніколи».

Оксана Мироненко

На самому початку поруч зі звільненими жінками бажано не мати персоналу чоловічої статі — або має бути грамотне попередження й час на звикання. Якщо йдеться про СНПК — сексуальне насильство, пов'язане з полоном, — гінекологічний та інфекційний огляд обов'язково має входити до протоколу.

«Гінекологічний огляд некомфортний для будь-якої жінки. Але він може не травмувати повторно. Для цього має бути лікарка, і жодного "заходьте і роздягайтеся". Спочатку розмова і пояснення, що буде далі. Пацієнтку треба попередити про кожен крок і про кожен дотик, і на все вона має дати згоду».

Паніка через три роки — це нормальна реакція

У «Нумо, сестри!» сьогодні понад 60 жінок, які пережили полон, окупацію, тортури й СНПК. Головне, що намагається донести організація: відкат — не діагноз.

«Панічні атаки можуть початися одразу, а можуть через два-три роки після повернення. Це нормальна реакція організму на тривалий стрес. Це не означає, що з тобою щось не так, і ти в цьому не винна. Якщо один психолог тобі не зайшов — ти маєш право обрати іншого. І лікаря теж».

Гусейнова говорить про це з власного досвіду: два дні тому вона знову була у стоматолога, і тригери спрацювали — просто вже є навичка їх опановувати. Найгірше, за її словами, — мовчати: «Спочатку я думала, що це я ненормальна, що збожеволіла в тій тюрмі і це треба приховати». Наслідком стають безсоння, паніка, страх, коли хтось стоїть за спиною.

Про це — і друге соціальне відео організації «Повернення. Шлях перший», яке дівчата придумують і роблять самі. Воно про те, чого не бачать ззовні: жінка повертається через сім років і не впізнає власних дітей, хоче говорити з п'ятирічною донечкою, а тій уже дванадцять, і вона не пам'ятає маму.

Порада від лікарки про те, як зустрічати людину з полону, звучить майже побутово — і саме тому дієво: «Ти хочеш зробити мільйон рухів навколо людини — обійняти, розпитати, заспокоїти. Але поки ти до неї біжиш, у тебе ж є рот і язик. Спитай: можна обійняти? І все». Для «жовтої» преси та неадекватних родичів у неї є простий інструмент — «карантин», поки ті не приведуть себе до тями.

Капелюшки, дзеркала і право вибору

Найтонша частина відновлення — повернути жінці довіру до себе й до власного тіла. Жінки соромляться того, що з ними було, свого вигляду, самої думки гарно вдягнутися.

«Ми тричі приходили з дівчатами в жіночий клуб сестер Капран на Подолі. Вони запросили стилістку, візажистку, фотографа, принесли біжутерію, взуття, капелюшки. Спершу півгодини ми просто сиділи, як пташечки, і боялися рухатися. Через три години ми не могли звідти вийти. А наприкінці всі просили: можна я ще, можна мені оцей капелюшок?»

Останню таку зйомку зробили сімейною — разом із дітьми Світлани, яка шість років не бачила своїх дітей. Ці фото нікому не показують: їх можна залишити в особистій папці або видалити. У цьому й сенс — право вибору. Що вдягти, що їсти, з ким обійматися, вийти в двері чи залишитися на самоті.

Медичну послідовність Мироненко описує так само чітко: спершу обстежити й вилікувати фізичні наслідки, поставити жирну крапку і показати жінці, що фізично з нею все гаразд. І лише потім — робота з психологами та відновлення стосунків у родині.

Принцип «рівний рівному»

Обидві співрозмовниці сходяться в тому, що жоден сертифікат не замінює спільного досвіду.

«Жодна людина без схожого досвіду не може пояснити людині з таким досвідом, що робити. Це неможливо — хоч який у тебе сертифікат психіатра чи психолога. Такий досвід у плані одужання сприймається тільки від рівного рівному. І при цьому не треба лізти зі своїм "а в мене було не так"».

Приклад працює вже зараз: Юля, яка сама пройшла і полон, і болючий шлях відновлення стосунків із дітьми, сьогодні супроводжує інших звільнених жінок, спираючись на власний досвід, але не переносячи його на інших.

Тут же Людмила говорить про те, чого соромилася сама: після повернення вона втратила будинок, який будувала все життя.

«Мені було страшно неприємно усвідомлювати, що в мене немає ані дому, ані одягу, що я від когось залежу. Я все життя допомагала іншим, а тут мені приносили речі, і було соромно це брати. Але не треба соромитися — це не твоя провина. Люди допомагають щиро. А потім у тебе виробиться ресурс, і ти зможеш допомагати іншим».

«Кожній жінці потрібна жінка»

Наприкінці розмови обидві повертаються до головного: гарантом повернення людей і територій залишаються Збройні сили. Звідси заклик задонатити просто зараз будь-якому підрозділу чи збору, якому ви довіряєте.

Людмила Гусейнова просить про ще одну річ, яка нічого не коштує.

«Зайдіть на сторінки "Нумо, сестри!" у Фейсбуці та Інстаграмі. Там є наше соціальне відео — беріть і використовуйте його у своїй роботі. І подивіться фотографії та історії жінок, які зараз у полоні. Ми збираємо цю інформацію по крупицях і не завжди встигаємо оновлювати — одну з наших жінок буквально днями знову перевели із Сімферополя в Донецьк. Просто поширюйте це».

«Ти така сама зечка, як усі». Що пережила в полоні голова ГО «Нумо, сестри» Людмила Гусейнова