«Ти така сама зечка, як усі». Що пережила в полоні голова ГО «Нумо, сестри» Людмила Гусейнова

Про дитячі листи, прапор, схований у Новоазовську, клопів, «глибинний шмон» і чорний гумор, що рятував від відчаю, — у розмові з журналісткою Альоною Савіною на каналі «Свої сіті».

Діти, яких забула держава

Війна для Людмили Гусейнової почалася не в лютому 2022-го, а ще у 2014 році — так само, як і для мільйонів мешканців Донецької та Луганської областей. Тоді, за її словами, від держави ще довго не було жодних пояснень: що відбувається, куди рухатися, кому вірити. У ці перші тривожні місяці вона дізналася, що з окупованих територій вивезли не всіх дітей з інтернатів — один із закладів просто розформували через брак фінансування, а дітей повернули родинам, які самі часто не могли їх утримувати.

Коли жінка вперше приїхала до цих дітей, побачене її шокувало: була зима, а діти були погано вдягнені й очевидно голодували. Разом із подругою — журналісткою «Нової газети Європа» Ольгою Мусафіровою, яка дивом дісталася з Києва на окуповану територію з новорічними подарунками, — Гусейнова почала возити дітям одяг, солодощі та книжки. Радості на дитячих обличчях тоді не було: вони стояли худі й виснажені, тримаючись за пакунки з печивом. Але сьогодні, переглядаючи ті фотографії, Гусейнова каже, що не шкодує про жоден день, проведений на окупованій території.

«Мені дуже дякую всій Україні за ті листівки, котрі писалися для тих дітей», — говорить вона.

Часто написані українською, вони ставали для дітей справжнім відкриттям: вони заново читали й пригадували рідну мову, а незнайомі бабусі й дідусі з усієї країни писали прості слова підтримки. Для Гусейнової це було спробою — можливо, наївною — поєднати окуповані території з рештою країни, показати дітям, що про них пам'ятають і в Києві, і в Полтаві, і в Харкові.

Прапор, який шукали окупанти

Роз'їжджаючи окупованим Маріуполем, Гусейнова зустрічалася не лише з дітьми з інтернатів, а й із українськими військовими, які тоді ще утримували місто, та з волонтерами. Одного разу бійці передали їй прапор України, підписаний власноруч, із написом великими літерами «Патріот Новоазовська». Гусейнова таємно провезла його до свого міста й показала друзям, розуміючи, що не одна залишається українкою на окупованій території.

Прапор і досі захований у таємному місці в Новоазовську — окупанти шукали його під час обшуку, коли прийшли за Гусейновою, але не знайшли. За словами жінки, це знак того, що навіть за роки окупації частина людей не втратила ідентичності й чекає повернення України.

Чотири доноси й звинувачення у шпигунстві

За роки, що передували затриманню, окупаційна адміністрація збирала спеціальні досьє на активних мешканців, які не приховували своєї позиції. Наприкінці полону Гусейновій вдалося побіжно переглянути власну «папочку» — там виявилося чотири доноси на неї та підтвердження того, що за нею стежили ще під час поїздок до Маріуполя.

Формальні звинувачення були максимально абсурдними й водночас типовими для окупаційної системи — шпигунство, екстремізм, невизнання «влади» та заклики до її повалення. Ймовірно, останньою краплею стала саме історія з підписаним українським прапором, про який окупанти якимось чином дізналися.

«Ізоляція»: жах, який неможливо уявити

Перед затриманням Гусейнова встигла прочитати книжку журналіста Станіслава Асєєва «Ізоляція», який пройшов через це саме місце. Тоді, за її словами, від прочитаного йшли мурашки шкірою — здавалося неможливим, що люди здатні пережити щось подібне. Та невдовзі вона й сама опинилася в цих стінах — з мішком на голові, не розуміючи, куди її привезли.

Перші дні жінка майже не пам'ятає — лише постійний холод і відчуття, ніби серце заморожене. Найстрашнішими були навіть не власні страждання, а крики за залізними дверима: тих, кого катували. Гусейнова зізнається, що напружено вслухалася в них — боялася почути голоси рідних, адже знала, що окупанти часто забирають цілими родинами, аби тиснути на людину психологічно.

«Це чотири дні неймовірного жаху, я досі не знаю, як змогла це подолати», — розповідає жінка.

У перший вечір вона плакала й ридала на підлозі від страху, болю й сорому. Проте одна з ув'язнених попередила її, що камеру стежать через відеонагляд, і якщо помітять, що вона лежить, а не стоїть, буде ще гірше. Саме це усвідомлення змусило Гусейнову зібратися й не дати катам побачити її зламаною.

Умови були виснажливими фізично й психологічно: з дев'ятої ранку до десятої вечора людей примушували просто стояти, на верхні нари можна було підніматися лише за сигналом — і лежати чітко на спині, не повертаючись і не закриваючи обличчя, під сліпучим світлом незакритої лампи. На старих шпалерах поруч зі своєю нарою Гусейнова знайшла крихітний напис олівцем — «Все буде добре», залишений кимось із попередніх в'язнів. Саме ці слова вона вважає одним з небагатьох джерел сили в найважчі моменти.

Найжахливішим у самій «Ізоляції», за словами жінки, було те, що туди періодично, приблизно раз на десять днів, на «відпочинок» приїжджали окупаційні військові: пиячили, влаштовували бійки, а потім піднімали до себе полонених — і чоловіків, і жінок.

Донецьке СІЗО: клопи, вбивці та «глибинний шмон»

Після переведення з «Ізоляції» до Донецького слідчого ізолятора Гусейнова отримала можливість писати — сестра передавала їй тоненькі зошити та ручку, з яких почався перший щоденник. Про подробиці перебування в «Ізоляції» вона тоді не писала свідомо, знаючи, що записи можуть перевірити.

Порівнювати два місця ув'язнення жінка вважає майже неможливим — кожне мало власний, по-своєму нестерпний жах. Плюсом СІЗО стало те, що вже не примушували носити мішок на голові. Але сама камера, розрахована на двадцять людей, із залізними нарами, ставала домом на довгі місяці разом із засудженими за тяжкі злочини — за вбивство власних маленьких дітей, за вбивство й канібалізм щодо чоловіка, за вбивство чотирирічного брата й батьків. Троє сусідок мали офіційний психіатричний діагноз, проте до вироку суду перебували в загальній камері разом з усіма.

У камері не було унітаза — лише діра в підлозі, а митися майже не давали: спочатку зрідка водили до підвального душу, згодом і це припинили. На прогулянку не виводили взагалі, іноді дозволяли підніматися на дах — таку саму задушливу «камеру», тільки без даху, зі смородом і без вентиляції. Спати доводилося на одній нарі із сусідкою — часто хворою на туберкульоз, ВІЛ чи наркозалежністю. Гусейнова згадує перший ранок після того, як її поклали поруч із жінкою з ознаками вживання наркотиків: прокинувшись почервонілою і свербючою, вона вирішила, що вже заразилася — і лише сміх усієї камери пояснив, що це були звичайні клопи. Ще кілька років після звільнення жінка щоранку неусвідомлено перевіряла постіль, перш ніж повірити, що клопів більше немає.

Окремим випробуванням стали так звані «глибинні шмони» — масові перевірки в'язнів на заховані в тілі наркотики чи телефони після бійок або випадків передозування. Жінок виводили під конвоєм охоронців-чоловіків з вівчарками, саджали на дерев'яне крісло й перевіряли по черзі однією нестерильною рукавичкою на всіх. Коли Гусейнова спробувала пояснити наглядачці, що до неї це не стосується, у відповідь почула лише, що вона така сама ув'язнена, як і всі.

За її словами, це приниження було одним із найважчих випробувань — окрім болю, доводилося жити з думкою про можливе зараження, адже серед в'язнів були жінки з відкритими формами інфекційних хвороб.

Ярлик «укропки» і чорний гумор як порятунок

Перші місяці в Донецькому СІЗО були особливо ворожими: до Гусейнової ставилися як до «укропки», звинувачуючи в найабсурдніших речах — навіть у вбивстві дітей. Час від часу спалахували бійки. В одному з епізодів на неї рушила «смотряща за камерою» — авторитетна засуджена, — і лише те, що Гусейнова через поганий зір (він різко погіршився ще в «Ізоляції») не бачила деталей і не злякалася, змусило нападницю зупинитися: вона сприйняла спокій жінки як ознаку внутрішньої сили.

Попри все, саме в цій камері з'явився один із небагатьох світлих спогадів — дружба з іншою політв'язнею Олею, яку теж перекинули туди «за покарання». Коли проти Олі почалася бійка, Гусейновій вдалося домовитися з наглядачками — за сигарети й чай із передач — щоб дівчину хоча б фізично не чіпали. Утім бійка все одно сталася, і після неї подруги, вкриті синцями, замість сліз почали сміятися одна з одною — жарти про завтрашній вихід «у такому вигляді» розрядили атмосферу в усій камері.

Чорний гумор супроводжував їх і під час обстрілів, коли над тюрмою пролітали винищувачі, а по території й огорожі кілька разів прилітало по-справжньому. У ці моменти жінки жартома «планували втечу» — рахували, скільки простирадл знадобиться, аби спуститися зі стіни, і навіть прокладали уявний маршрут до лінії розмежування. Хтось із камери доніс про ці розмови адміністрації — після цього стався позаплановий обшук, під час якого навмисне зіпсували всі продукти з передач, а жінкам пригрозили: спробуєте втекти — стрілятимемо на ураження.

Передачі від родини теж не були сталою підтримкою: адміністрація періодично забороняла їх — одній людині чи всій камері, часто без пояснення причин. Гусейнова згадує пакетик львівської кави від рідних, який розтягувала якнайдовше, а коли передачі знову заборонили, просто відкривала й вдихала запах, аби пригадати щось живе. Зрештою навіть цей пакетик вилучили під час перевірки — лише через напис «З любов'ю» зі Львова.

«Все ще переживаємо»

Дванадцять років війни з Росією, п'ятий рік повномасштабного вторгнення — і Україна, за словами журналістки Альони Савіної, продовжує щодня платити страшну ціну. Історія Людмили Гусейнової — лише одна з тисяч, які досі чекають розповіді. Її громадська організація «Нумо, сестри» сьогодні продовжує говорити про досвід жінок, які пройшли через російський полон, — категорію жертв воєнних злочинів, яка залишається однією з найбільш вразливих і водночас найменш видимих.

Четверте покоління пекарів — як морпіх із Макіївки Федір Самбурський відкрив кафе в Ірпені

«Я досі не розумію, як вижив». Ян Данилко через вибух в Оленівській колонії втратив ногу і око