Звільнений з полону поліціянт з Маріуполя хоче повернутися на службу. А поки збирає гроші на дрони
До початку повномасштабного вторгнення Олександр Родолєс працював у Маріупольському районному управлінні поліції. Не замислюючись, став на захист рідного міста та жителів. Спочатку виконував поліцейські обов’язки, згодом, коли місто було повністю оточене, приєднався до військових. З ними прорвався на «Азовсталь», звідти потрапив до російського полону. 21 вересня, під час великого обміну, Олександр повернуся в Україну.
Був там, де потрібен
Про те, що Олександр стане поліціянтом та присягне на вірність народові України, він знав з дитинства.
«Мій батько поліціянт. Будучи маленьким, я бачив його роботу зсередини, пишався ним і дуже хотів бути схожим на нього. Тому коли прийшов час, питання вибору професії не стояло».
Після 9-го класу Олександр поїхав навчатися до юридичного ліцею. Потім вступив до Національної академії Міністерства внутрішніх справ у Києві.
«Там навчався два роки, на третій — почав проходити практику. Поїхав до рідного Маріуполя і став помічником оперуповноваженого у Маріупольському районному управлінні поліції».
24 лютого, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, близько 5-ої ранку Олександру зателефонував начальник сектору.
«Нас зібрали по тривозі. Провели інструктаж і ми всі приступили до виконання своїх обов’язків. Про те, що треба евакуйовуватися ніхто не казав. Всі розуміли, що повинні бути в місті і надавати допомогу цивільним».
Вже згодом пропонували виїхати з Маріуполя, проте Олександр твердо вирішив: буде там, де він може стати корисним.
Олександр згадує, якось вони з напарником розвозили гуманітарку, заїхали в один двір. Назустріч вибіг хлопчик, років чотирьох.
«Він спитав: «Дядю, а у вас є що поїсти?». Він був такий нещасний, переляканий, голодний. У мене з собою було декілька батончиків. Я їх віддав хлопчику, а сам пішов в укриття, щоб дізнатися, з ким він. Виявилося, що батьки також голодують. Але поруч в підвалі сиділи дорослі чоловіки з великим запасом їжі. Вони були настільки жадібними, що не могли хоч щось дати дитині поїсти. Тоді у них я обміняв продукти для малечі на цигарки».
Бувало так, ділиться Олександр, що вранці вони їхали вулицею, все було цілим. А за декілька годин, повертаючись тим самим маршрутом, будинки там вже палали.
«Найжахливіше було після влучення авіабомби. Будинки просто складалися. Уламки летіли всюди. Буквально за декілька днів колись квітучий Маріуполь став перетворюватися на місто-примару».
Проривалися в повному оточенні
Коли Центральний район був практично захоплений, поліціянтам надійшла команда евакуйовуватися.
«Але це було дуже небезпечно. Ми повинні були сховати зброю, жетони, посвідчення і вивезти їх. Хтось ризикнув і поїхав. Але я остаточно вирішив залишитися в місті. Тим паче дуже розраховував на деблокаду».
Тоді Олександр перейшов до Головного управління нацполіції області. Три дні він виконував ті ж самі задачі, що і у райвідділі.
«Був обстріл будівлі. Залишатися там фактично було ніде. І я примкнув до зведеного загону ГУНП. До його складу входили поліцейські, які продовжували допомагати населенню — підвозили воду, гуманітарну допомогу».
Олександр Родолєс в Головному управлінні нацполіції Донецької області
Коли обстріли стали ще сильнішими і було неможливо виконувати ці задачі, Олександр з товаришем приєдналися до «Азову».
«Спочатку ми тримали оборону біля більярдного клубу «Успіх». Туди постійно приїздив російський танк, який обстрілював будівлю прямим наводженням. Окупанти гатили, сподіваючись, що все рухне, а ми загинемо під завалами. Вони боялися проводити зачистку. Їм було легше просто все зруйнувати».
Потроху Олександр з побратимами відходили. Коли вони були на крайній позиції, їм повідомили, що буде евакуація на «Азовсталь».
«Але дізналися про це ми занадто пізно. Тому проривалися на територію заводу в повному оточенні 18 квітня. Нас було 70, але, на превеликий жаль, до місця дісталися не всі».
Переправою через річку на територію заводу Олександр отримав уламкове поранення голені.
«Уламок витягнули вже на «Азовсталі». Рану обробили, забинтували. Декілька разів просто міняли бинти. Через чотири дні після поранення я повернувся у стрій і пішов на позицію».
Без води, їжі та медикаментів
На «Азовсталі» було дуже важко. Російські військові скидали надважкі бомби, обстрілювали з усього, що тільки в них було.
«Якось вони кинули бомбу на бункер, де була їжа. Конструкція не витримала. Відтоді, щоб взяти продукти, доводилося просто неба під обстрілами викопувати її».
Військові розуміли — надовго продуктів не вистачить, тому намагалися економити.
Ще був великий дефіцит ліків. Поранення щодня отримували багато бійців, а лікарі просто не встигали надавати їм належну допомогу.
«Мій товариш отримав важке поранення, його забрали до шпиталю. Якось я прийшов до нього провідати. Тоді на той бункер вже багато разів кидали бомби, він був практично розгромлений. Побратим попросив, щоб я забрав його. Бо медичної допомоги практично не було через брак медикаментів, з водою і продуктами також був дефіцит. Так він і повернувся до бійців».
Практично всі захисники отримували контузію.
«Спочатку їм допомагали, капали. Потім просто було нічим лікувати. Закінчилося все — починаючи від знеболювальних, закінчуючи антибіотиками. Залишалися лише бинти».
«Висновки робіть самі»
Коли захисники Маріуполя отримали наказ скласти зброю і виходити з «Азовсталі», Олександр був на позиції.
«Мій старший на позиції прийшов і повідомив, що буде евакуація з території. Нам не казали, що на нас чекає полон. Говорили про подальший обмін, згідно з Женевською конвенцією».
На виході військових зустрічала російська спецслужба. Неподалік стояла вантажівка, куди треба було складати зброю.
«Але до цього ми привели нашу зброю у повну непридатність. Тому складали її всю поламану».
Потім військові підходили до столів, за якими були російські військові. Вони перевіряли особисті речі.
«Якщо просто казати, вони робили шмон. Потім повантажили нас в автобуси і повезли до Оленівки».
За умовами Женевської конвенції, полонені мали право на телефонні розмови з родичами. Хоча, як тільки захисників привезли до колонії, росіяни про це чомусь забули.
«Нам ніхто не давав можливості телефонувати близьким. Рятувало те, що деякі люди могли пронести телефон. Зв'язок був жахливий, але хоч інколи можна було набрати родичів. Хоча це було дуже рідко».
Декілька разів Олександра возили на допити у Донецьк. Слідчі інкримінували йому статтю «Тероризм», за якою поліціянта могли засудити до 15-ти років ув’язнення, або ж до страти.
«Не буду казати, що нам довелося пережити. Думаю, все можна побачити по фото — якими були ми до полону, якими стали після. Висновки робіть самі».
Все заради перемоги
Про те, що відбудеться обмін, захисникам ніхто не казав. Лише, згадує Олександр, повідомили, що буде етап.
«Це означало, що нас перевезуть в інше місце. Нам дали дві хвилини на збори. Спочатку відвели в камеру, там ми простояли близько 10-ти годин. Всіх повантажили у три вантажівки, до цього замотали руки і зав’язали очі. Ми не знали, куди і з ким їдемо».
Спочатку привезли до Ростова, згодом літаком до Москви. Там ще зібрали людей і відправили всіх до Білорусі.
«Нас привезли на кордон з Україною. Коли побачив український прапор — не повірив. Був готовий до чого завгодно, але не до повернення додому. Була нереальна ейфорія. Відчуття, що ти вдома, на рідній землі просто не передати словами».
Під час великого обміну 21 вересня додому повернулися 9 поліцейських
Серед понад 200-от звільнених, дев’ятеро — поліціянти. Їх зустрічали колеги.
«Спочатку нам дали телефони, щоб ми зателефонували рідним. Я одразу набрав сестру і почув, що вона плаче. Сказала, то сльози щастя, бо вже побачила мене на якомусь каналі. Потім колеги нас нагодували, обігріли і повезли на реабілітацію.».
Наразі Олександр відновлює сили і чекає, коли повернеться на службу.
«Я знаю, що мушу продовжувати службу. Реабілітація буде тоді, коли ми переможемо. А поки кожен має робити все, для того, щоб це сталося якомога швидше».
Тому наразі Олександр відкрив збір коштів для закупівлі дронів побратимам.
Підтримати ініціативу маріупольського поліцейського можете і ви, зробивши переказ на картку: 5375 4112 0066 8882.
Свої в Telegram 
