Я добивалася звільнення чоловіка з Оленівки. Його забрали на фільтрації як поліцейського
Валентина Чурікова — журналістка з Маріуполя, її чоловік Віталій — місцевий поліцейський. Разом вони пережили блокаду, а коли російські окупанти захопили їхній район, Віталія арештували. Жінка поїхала в окупований Донецьк, аби врятувати його. Тепер вони разом. Здолавши тисячі кілометрів, вони вибралися на вільну територію України.
Не вірили до останнього
Валентина Чурікова працювала журналісткою на місцевому каналі. Більшість свого часу присвячувала роботі і дуже сильно любила свій Маріуполь.
«Море, пірс, парки. Наше місто стрімко змінювалося, розвивалося. Я бачила інші міста України. І жодне з них не можна порівняти з Маріуполем».
Про те, що улюблене місто зруйнують росіяни, Валя і не замислювалася. Вірила в силу та незламність воїнів. І, головне, людей. Але 24 лютого о 5-ій ранку їй зателефонував чоловік Віталій, який повідомив, що на Східному мікрорайоні вибухи. Тоді він був там на чергуванні.
«Він сказав, щоб про всяк випадок я зібрала сумки. Але в перші дні так і не наважилися виїхати. Чоловік ніс службу, я працювала. Декілька днів ще ходила на роботу, потім збирала інформацію по ситуації в Маріуполі і з дому передавала її редакторці».
Така робота тривала до 2 березня. Саме в той день пропав зв'язок та всі комунікації.
«Але і тоді ми не вірили, що все зайде так далеко. До цього також пропадало електропостачання. Ремонтні бригади все лагодили. Так ми прочекали до 5 березня. Ось тоді лише усвідомили, що все дуже серйозно».
Запасів їжі практично не було, вода також закінчилася. А найстрашніше, що обстріли було чутно вже дуже близько. Тоді гатили по околицях Центрального району, а Валя з чоловіком жили неподалік.
«Ми розуміли, що далі буде ще страшніше. Тому того ж дня рушили до моїх батьків в Кальміуський район. У них були запаси їжі, було де взяти воду. Та і рятувало, що вони жили у приватному будинку, де був погріб».
Валентина ділиться, якось вони з чоловіком пішли за водою і потрапили під обстріл.
«Буквально поруч працювала артилерія. Це було дуже страшно. Ми перечекали і побігли додому в укриття».
Так вони прожили до 30 березня.
«Наш будинок неподалік Стану 3000 (цех металургійного комбінату Ілліча — Свої). Там були наші військові. Росіяни гатили дуже близько. Ситуація мінялася постійно. Залишатися в будинку буде дуже небезпечно. Орки били з усього, а літак постійно кружляв над нами. Того дня він скинув бомбу через дорогу від нас».
Всю ніч родина Валі ховалася в погребі. А зранку вони вирішили укритися на заводі.
«Там було сховище. Ми знали, що там ховаються люди. Їх було дуже багато. В укритті була вода, електроенергія. Навіть обігрівач стояв, який працював на генераторі».
У сховищі був встановлений людьми порядок. Чоловіки шукали солярку, жінки — готували.
«Не скажу, що всі ділилися їжею. Зазвичай всі їли те, що принесли з собою».
Десять днів Валя з родиною ховалися на заводі. За цей період російські війська окупували її район. Під українським прапором залишався лише завод.
У невідомому напрямку
Вони розуміли, що їжа майже скінчилася, тому в укритті залишатися вже не можна. Вийшли і пішли у свій будинок.
«Одразу побачили, що у нас хтось побував. Двері були відкриті, речі перекинуті. Але нас ніхто не зустрічав. Мабуть, дали час, щоб оговталися».
Саме тоді росіяни активно почали гатити по заводу. Стріляли із всього, чого лише можна.
«Це тривало три дні. Потім українські військові здалися в полон. Ми бачили, як їх вели нашою вулицею. Але деякі змогли прорватися на «Азовсталь».
В середині квітня окупанти перекинули всі сили на «Азовсталь». І у районі, де жила родина Валі, знову почалася зачистка.
«Тоді до нас прийшли військові і забрали мого батька та чоловіка на фільтрацію. У чоловіка одразу спитали, де він працює. Ми розуміли, що краще не брехати і сказали правду. Так, 14 квітня моїх рідних та чоловіків з вулиці увезли у невідомому напрямку».
Валя ділиться, дуже переживала за них. Не знала, коли додому повернеться чоловік і батько. Через декілька днів на зв'язок вийшов батько і повідомив, що знаходиться у Безіменному, а Віталіка повезли в інше місто.
«В той момент в мене земля пішла з-під ніг. Я не знала, що робити, постійно плакала. Але все-таки взяла себе в руки і почала пошуки. Підходила до російських військових, питала, де може бути мій чоловік. Хтось посилав, лаявся, а один потім сказав, що мені треба їхати в Донецьк і шукати його там».
Чоловік Валі сам родом з окупованої території. Там, неподалік Донецька, жила його мати. Тоді дівчина вирішила, що поїде до неї.
«Зі мною був ще 17-річний брат Віталіка. Разом ми шукали, як виїхати. Дізналася, що рятувальники вивозили людей на фільтрацію у Донецьк. Ми записалися на виїзд, але коли прийшли у назначений день вже з речами, дізналися, що вони їдуть у Старобешеве. Назад дороги в мене не було, ми рушили туди».
В Старобешевому Валя з братом чоловіка пройшли фільтрацію. Там зняли відбитки пальців, ставили питання.
Зранку мав бути автобус на Донецьк. Але він був настільки старий, що водій просто не взяв пасажирів, деяких навіть висадив.
«Поруч були таксисти. І до нас підійшла жінка, яка їхала в Донецьк. Запропонувала разом взяти автівку. За дві тисячі рублів нас повезли. Так я дісталася батьківського будинку чоловіка».
Валя зізнається: коли зайшла, дуже плакала. Часто від чоловіка чула історії про великий будинок. Вони сподівалися, що колись обов’язково приїдуть туди, але явно не за таких обставин.
«Попри те, що місто давно в окупації, мене дуже здивувало, що є люди з проукраїнською позицією. Вони мовчать, бо дуже залякані. Але вірять, що їх звільнять».
Тривалі пошуки
В один з перших днів, як Валя приїхала до свекрухи, зателефонував чоловік, який був з Віталіком. Той повідомив, що сидів з Віталіком в Оленівській колонії. Щойно вийшов і розповів про Валіного чоловіка.
«Він сказав, що з Віталіком все відносно добре. Він в Оленівці і ми можемо привезти йому передачу».
Валя зі свекрухою рушили в Оленівку. Але їм сказали, що Віталіка там немає.
«Вже зараз зрозуміла, що він хотів, аби ми дали грошей. Проте тоді я і не думала про це. Обрала складний шлях і почала ходити по всім інстанціям окупантів. Там мене переконали, що мій чоловік все-таки в Оленівці. І сказали, що за два тижні його відпустять».
Того ж дня Валя все одно повернулася до колонії до того ж чоловіка, який переконував її, що Віталіка там немає. Але і це не допомогло. Він стояв на своєму. Сумку, в якій була записка для чоловіка, Валі повернули.
«Коли Віталік вийшов з колонії, нікому не телефонував. Одразу поїхав в Маріуполь. Думав, що я там. Його зустріла моя мама. Вона і повідомила, що я поїхала його шукати. Тому за декілька днів поїхав к нам».
Зустрілося подружжя в Амвросіївці.
«Я його одразу не впізнала. Він дуже схуднув, під очима темні кола. І це ясно. В камері на шістьох сиділи по сорок людей. Їх майже не годували. Вже згодом Віталік розповів, що в перші дні його били. А коли відпускали — запропонували роботу. Віталік, звичайно, відмовився».
Перша зустріч після тривалих пошуків
Нове життя
Віталій та Валентина прийняли рішення виїжджати з окупації.
«Мама Віталіка теж вирішила їхати з нами. Після всього, що пережила, вона не схотіла бути так далеко від нас. І дуже втомилася від життя в постійному страху».
Дуже довго вони шукали варіанти евакуації. Прямої дороги в Україну не було.
«На дорогу треба було багато грошей. А їх у нас не було. Нам пощастило, що знайшли волонтерів. Вони допомогли нам вибратися. Ми самі добралися до Ростова, а звідти поїхали у Варшаву. Спочатку навіть думали залишитися там. Але нас тягнуло в Україну».
Шість діб родина Валі добиралася до вільної України. З собою везли і кота.
Дорогою в Україну. Поруч - кіт з Маріуполя
«Я дуже була здивована людям, які нам допомагали в росії та білорусі. Вони заселяли нас у себе, годували. Навіть з собою в дорогу збирали їжу. Але всі вони дуже просили не розголошувати їхні ім’я, бо бояться. Але на той момент вже змогли допомогти з евакуацією більше ніж 800 людям».
Спочатку приїхали в Чернігів. Там чоловіку пропонували роботу. З поліції Донеччини його звільнили за статтею.
«Але не зрослося. В мене також. Була на співбесіді, але на каналі мені запропонували дуже низьку зарплату. На неї ми б просто не вижили».
Згодом Валі запропонували роботу в центрі «Я Маріуполь» у Хмельницькому. Тому вони вирішили перебиратися туди.
«У нас практично не було грошей. Тоді моя маріупольська колега Наталя Дєдова відкрила збір. За добу нам зібрали 15 тисяч гривень. Цієї суми вистачило, аби дістатися Хмельницького і знайти квартиру».
Тепер подружжя будує нове життя в новому місті.
Свої в Telegram 
