Змушували здирати каменем татуювання з тризубом. Мар’ян Касприк потрапив у полон під Попасною
Військовослужбовець 80-ї десантно-штурмової бригади Мар'ян Касприк провів у російському полоні понад три роки. Його змушували каменем здирати татуювання з Гербом України, годували хлібом і водою, а на двох давали пів тарілки гарячої води й один листок капусти. Історію захисника записало "Суспільне Львів".
Ми знали, за що стоїмо
Коли 24 лютого оголосили війну, командир роти зібрав бійців і повідомив: Росія пішла в наступ, а вони повинні обороняти Херсон. Люди евакуйовувалися, а військові йшли вперед — у саме місто.
«Мирні люди виходили, всім нам допомагали. Ми знали, за що ми стоїмо, за що ми воюємо», — згадує Мар'ян Касприк.
Мар'яна зустрічають після полону вдома, на Львівщині
Найприємнішим спогадом про Херсон залишилася допомога місцевих жителів. Навіть коли бригада опинилася в оточенні, а над містом уже висів російський прапор, вони не здавалися.
«Було прийнято рішення всіма, що виходимо по-бойовому. Ми виходили з заводу Херсона з прапорами. Уся техніка була завішена прапорами 80-ї бригади, прапорами України. І ми пішли на прорив у місто Миколаїв», — розповідає військовослужбовець.
Прорив крізь танки
На трасі бригаду очікували російські танки. Двигуни заведені, екіпажі готові до бою. Але несподіваний прорив застав окупантів зненацька.
«Вони нас не те що очікували — вони були в паніці. Командир роти кричить у рацію: не збавляйте швидкість! Ми їхали першою машиною. І я бачу, що ствол танка просто супроводжує мою машину», — пригадує Мар'ян.
Російська авіація вдарила по їхній позиції вже після прориву. Військовослужбовці дісталися до Миколаєва і якийсь час виконували там бойові завдання.
Останній бій під Попасною
Згодом бригаду відправили на Луганщину — у місто Попасна. Підрозділ Мар'яна тримав дорогу, щоб не дати ворогу прорватися.
«На другу добу ми чекали штурму. Натомість нас зі всього, чого тільки можливо було, обстрілювали. Розбили. Дуже багато загинуло пацанів, товаришів моїх. Коли все було зрівняно із землею, вони просто піхотою пішли на штурм», — каже військовий.
Обстріли були настільки інтенсивними, що бійці не могли підняти голови. Але в якийсь момент все стало байдуже.
«Ми встали в повний ріст і просто пішли. Змирилися, що "200", то "200". В повний ріст піднялися, пішли», — згадує той день Касприк.
18 травня 2022 року Мар'ян із побратимами потрапив у полон.
Каменем по тризубу
Упродовж трьох років хлопець був у Луганському СІЗО та двох колоніях. Під час перебування в колонії в Сибіру його змушували здирати татуювання Герба України зі шкіри каменем.
«Я сам здирав каменем, за наказом. Розумів, що не тільки я можу постраждати від відмови — крім мене ще люди постраждають, якщо відмовлюся», — розповідає Мар'ян.
Психологічний тиск був постійним. Охоронці постійно повторювали, що їх ніхто не чекає, вони нікому не потрібні. Довгий період без телевізора, телефону, без нічого. Ніяких посилок чи листів.
Особливо запам'ятався один епізод, коли Мар'яну з товаришем дали пів тарілки гарячої води й один листок капусти на двох.
«Завжди було триразове харчування. Просто це харчуванням тяжко назвати. Хліб та вода. Дуже багато людей туберкульозом захворіли. Ми в столову бігали голодні, а вибігали, напевно, ще голодніші — більше енергії витратили, щоб забігти в ту столову», — згадує Мар'ян.
Давай ще місяць почекаємо
Попри все, Мар'ян вірив, що рано чи пізно повернеться додому. Цю віру підтримував і в товаришів.
«Був момент, коли минув місяць. Товариш каже: "Ну, коли вже?". Кажу: "Ще давай чекаємо місяць, думаю, поміняють, два місяці максимум"», — пригадує військовий.
Минав рік — не міняли. Товариш говорив: «Думаю, ми вже хоч половину відсиділи». Мар'ян відповідав: «Ми зараз, із дня на день, а може, й скоріше — поїдемо додому».
Минув ще рік — уже два роки в полоні.
«А тепер я сам думаю, чи ми хоч половину відсиділи», — зізнається Касприк.
Але обмін усе ж таки відбувся. 24 серпня 2025 року Мар'яна обміняли. А в середині вересня він приїхав додому на Львівщину — туди, де його чекали рідні та односельці.
Свої в Telegram 
