З полону повернувся відомий звукооператор з Маріуполя. Петро Супрун потрапив у неволю з «Азовсталі»
Петра Супруна добре знали в Маріуполі – він працював звукооператором у філармонії. Без нього не обходилося жодне масштабне свято, концерт чи офіційний захід: він організовував фестивалі, офіційні заходи, міські акції за участі «Азову», супроводжував технічно заходи за участі президентів України Петра Порошенка та Володимира Зеленського. Фестивалі «ГогольFest», MRPL City, M-Fest, відкриття «ПортCity», великі концерти на Театральній площі – команда Петра відповідала за сцену, звук, світло та всю технічну реалізацію. З початком повномасштабного вторгнення Петро пішов захищати Маріуполь, приєднавшись до лав «Азову». У російський полон вийшов з «Азовсталі».
Наприкінці травня до журналістки Свої Ганни Курцановської звернулася дружина Петра Анна, щоб розповісти історію чоловіка. Та коли текст вже майже був написаний, дізналися гарну новину – Петро Супрун повернувся з полону під час останнього обміну між Україною та Росією 5 червня 2026 року.
Кохання, що виросло з багаторічної дружби
Історія Петра і Анни почалася ще задовго до того, як вони самі це зрозуміли. Їхні бабусі й дідусі спілкувалися, бо жили поруч. Потім їхні мами бачили одна одну ще вагітними.
«А коли нам було приблизно по три з половиною роки, наші родини отримали квартири в одному будинку: Петро жив на шостому поверсі, а я – на дев’ятому. Я не пам’ятаю, чи гралися ми разом у зовсім ранньому дитинстві, але добре пам’ятаю наше справжнє знайомство. Нам було по дев’ять років. Було літо, і того дня стояла зовсім нетипова для Маріуполя погода – дощ із грозою. Моя подруга запропонувала піти в гості до хлопця з нашого будинку. Так я вперше й опинилася у Петра вдома без запрошення, але ніби зовсім випадково й водночас дуже правильно. Тоді у нього вдома постійно збиралися діти нашого віку. Ми грали в приставку, бігали між квартирами, двері сусідів майже ніколи не зачинялися. А з вересня почали разом ходити до школи й повертатися додому. Ми багато говорили про навчання, життя, але найбільше про музику».
Батько Анни дуже добре розбирався в музиці. У нього були платівки, потім касети й диски з рок-музикою.
«Саме через музику Петро й знайшов спільну мову з моїм татом. Вони ладнали ще з Петрового дитинства. Мій тато навіть учив його голитися, бо батько Петра помер дуже рано, коли йому було лише шість років. З дев’яти років я майже не пам’ятаю свого життя без Петра. Ми були дуже близькими друзями й бачилися майже щодня. Але романтика прийшла значно пізніше. Я вже закінчувала свій перший університет, коли так сталося, що залишилася без компанії друзів. Петро запропонував проводити час із його друзями. І саме тоді один хлопець із тієї компанії почав проявляти до мене симпатію.
До компанії ми вже ходили рідко — він просто не хотів мене ні з ким ділити. Одного разу я не витримала цієї невизначеності, прямо запитала, що між нами відбувається, і сама його поцілувала. Нам було страшно починати стосунки. Ми боялися, що щось не вийде і ми втратимо нашу дружбу, яка тривала стільки років. У нас не було бурхливої романтики чи пристрасті. Наші стосунки просто перейшли на інший, значно глибший рівень».
Його турбота складалася з маленьких вчинків
Через рік Анна і Петро почали готуватися до весілля. Самі відкладали гроші й нічого не говорили батькам. Лише коли подали заяву до РАЦСу, приблизно за місяць до весілля, повідомили родині. Всі були шоковані. Весілля й вінчання відбулися 18 червня 2009 року. На святі були лише близько тридцяти найближчих друзів і родичів.
«Фотограф, оператор, ведучі – усі були нашими знайомими, тому ми не відчували напруги чи офіційності. Але найважливішим для нас було саме вінчання, адже Петро з дитинства віруючий, і для нього це мало особливе значення».
Петро і Анна
Найголовніше, за що Анна любить Петра, це його турбота. Вона завжди проявлялася в дрібницях, які насправді були дуже важливими.
«Коли він уперше запросив мене в похід до Криму, я чесно сказала, що в мене немає нічого необхідного – ні взуття, ні одягу, навіть рюкзака. Через кілька днів усе це вже стояло у мене вдома. Він сам усе вибрав, купив і приніс поки я була на роботі. Коли я писала дипломну роботу й у мене ще не було власного ноутбука, я брала його ноутбук ночами. Писала диплом, а зранку повертала його, щоб він міг працювати. Якщо серед ночі він бачив світло в моїй кімнаті, розумів, що я знову працюю над дипломом. Він часто писав мені: «Ти їла?» І якщо я відповідала: «Ні, забула», — то вже за двадцять хвилин стояв під дверима з піцою чи шаурмою. Завжди знав, наскільки для мене важлива освіта, тому ніколи не заважав моєму навчанню. Уже після весілля я продовжила вчитися й отримала другу вищу освіту».
Донька Поліна народилася через сім років після весілля. Вона була дуже довгоочікуваною. І вона справжня копія Петра. Така ж талановита, з ідеальним музичним слухом. Зараз навчається грати на віолончелі та самостійно опановує гітару.
Анна, Петро і Поліна
«Вона вперта, цілеспрямована, чесна до болю. Як і її батько, не визнає напівтонів: для неї є тільки правда або брехня, біле або чорне».
Від весіль і випускних до найбільших сцен Маріуполя
Ще під час навчання у школі Петро обрав свою майбутню професію – хотів стати звукорежисером. Після закінчення 11 класу поїхав до столиці, де вступив до Києво-Могилянської академії. Однак через високу вартість навчання та життя в Києві завершити освіту не вдалося.
«Він не мав легкого шляху до професії, але завдяки наполегливості та постійному розвитку став одним із найвідоміших звукооператорів Маріуполя. Починав із роботи у невеликих кафе та ресторанах міста. Спостерігав за колегами, переймав досвід і постійно навчався. Крок за кроком купував власне обладнання. Спочатку його вистачало лише для весіль, випускних і невеликих заходів. З роками розвивався, займався самоосвітою, проходив онлайн-курси зі звуку, світла, роботи з професійними пультами та концертним обладнанням. Його професіоналізм і відданість справі помічали люди».
У Маріуполі Петра знали й поважали в багатьох будинках культури, а згодом саме завдяки рекомендаціям він отримав можливість працювати у Маріупольській філармонії. Робота в цьому закладі культури відкрила для нього світ класичної музики, великих колективів, живого звучання та справжнього мистецтва. За роки роботи Петро співпрацював із десятками творчих колективів, артистів і музикантів.
Петро був частиною наймасштабніших подій Маріуполя: фестивалів «ГогольFest» та MRPL City, великих міських свят, концертів, державних і офіційних заходів. Працював на відкритті льодової арени, торговельного центру «ПортCity», знаменитого фонтану, через який під час візиту до Маріуполя пробіг Володимир Зеленський. Співпрацював із «Метінвестом», забезпечував технічний супровід зустрічей президентів та подій державного рівня.
ГогольFest у Маріуполі
«Усе це стало не просто роботою – це було його життя. У цій атмосфері росла наша донька Поліна. Вона з дитинства бачила сцени, репетиції, артистів, світло софітів і великі концерти. Я досі тепло згадую один із концертів на площі Свободи. Тоді виступали Христина Соловій та ТНМК. Ми з Поліною були за лаштунками, і музиканти ТНМК, вийшовши зі своєї гримерки, почали бавитися з нею. Тепер, коли чую їхні пісні, завжди усміхаюся і кажу: «А Поліну колись бавили ці артисти». Були й кумедні моменти. Якось під час виступу Монатіка у навушник передали: «Дайте гітару Дмитру». А Петро розгубився, бо не відразу зрозумів, що Дмитро це і є Монатік».
«Азов» у міському просторі Маріуполя: події, що формували нову реальність
2014 рік назавжди змінив їхнє життя і рідний Маріуполь. Вони вирішили залишитися вдома.
«Ми жили у селищі Моряків, у районі, який був трохи віддалений від центру міста, де відбувалися найстрашніші події – захоплення будівель, озброєні люди, стрілянина, блокпости, тривога й невідомість. А ми вдома майже безперервно дивилися місцеві новини, телефонували рідним, хвилювалися за друзів і близьких. Ми часто забирали до себе батьків, бо дуже переживали за них. Тоді всі жили в постійній напрузі й не розуміли, що буде далі з містом, чи залишиться Маріуполь українським і чи взагалі буде безпечно завтра виходити на вулицю. У той час до Петра приходили люди з так званої «днр». Якимось чином вони дізналися про нього як про хорошого спеціаліста — можливо, хтось із місцевих порадив чи передав контакти. Йому пропонували співпрацю. Звісно, чоловік відмовився».
Після 2014 року його робота стала частиною нової історії Маріуполя. Саме тоді Петро познайомився з військовими полку «Азов», які для міста стали символом боротьби за український Маріуполь. Він працював на багатьох заходах за участі азовців – від великих міських свят до пам’ятних і патріотичних подій.
«Мій чоловік забезпечував технічну частину військових парадів, маршів українських сил, заходів до річниць визволення Широкиного, спортивних турнірів, молодіжних і ветеранських подій. Разом зі своєю командою працював на патріотичних фестивалях, благодійних акціях та дитячих святах для родин військовослужбовців. За ці роки він не просто працював поруч із військовими. Петро став частиною міста, яке після 2014 року навчилося жити поруч із війною, підтримувати своїх захисників і зберігати українську ідентичність.
І вся наша сім’я жила всередині цієї атмосфери: між сценою, музикою, містом біля моря та постійним відчуттям близької війни».
Анна ніколи не ставила зайвих запитань чоловікові про його роботу. Вона знала головне – Петро завжди був на боці України й свого міста.
«У нас було багато можливостей виїхати, змінити місто, змінити країну, почати інше життя деінде. Але ми залишалися в Маріуполі, бо любили це місто й вважали його своїм домом. Ми були й залишаємося патріотами України. Для нас це ніколи не були просто слова чи красиві фрази – це було наше життя, наш вибір і наша позиція».
Готувався до вторгнення і робив «чоловічі запаси»
Початок 2022 року родина зустріла з тривогою. Хоча тоді ще до кінця Анна з Петром не вірили, що повномасштабна війна справді можлива. У січні та лютому в Маріуполі проходили мітинги на підтримку України, і родина Супрунів брала в них участь.
«Місто жило звичним життям, але водночас у повітрі вже відчувалася напруга. Після Нового року почали ходити чутки про можливий наступ Росії, але я до останнього не могла повірити, що це станеться. Навіть у перші дні вторгнення мені здавалося, що це якийсь страшний сон. Петро, навпаки, сприймав усе дуже серйозно. Він постійно говорив про війну, обговорював різні сценарії, думав, що ми будемо робити в разі небезпеки».
24 лютого Петро мав їхати у відрядження, але повернувся додому, бо стало зрозуміло – почалася повномасштабна війна. Чоловік дав дружині з донькою 30 хвилин на збори.
«Я тоді взагалі не розуміла, що брати й що робити. Зібрала лише кілька речей. Спочатку ми поїхали за друзями, завантажили повну машину людей і вивезли їх до Запоріжжя. Але я тоді ще не усвідомлювала, наскільки страшними стануть події далі, і попросила Петра відвезти нас із Поліною до мого батька в село Дем’янівка».
Довгий шлях з Маріуполя до Цюріха
У перший день вторгнення Петро долучився до лав «Азову», де мав багато друзів і знайомих. Анна довго не знала його позивного. Спочатку думала, що чоловік взяв псевдо «Камінь» через біблійне значення імені Петро. Але пізніше дізналася, що він — «Дяк», бо багато років служив дияконом у церкві. 28 лютого він зміг приїхати до рідних, то була їхня остання зустріч перед розлукою довжиною понад чотири роки.
«Наступ на Маріуполь ми відчули одними з перших. У нас ще був зв’язок і світло, але селище Дем’янівка уже обстрілювали. Більшість часу ми проводили у підвалі. З кожним днем ставало страшніше, зв’язок і електрика зникли. Щоб зловити мобільний зв’язок, мені доводилося йти через поле ближче до Запорізької області. Там я читала новини, повідомлення від друзів і Петра. Саме тоді він сказав мені головне, що я повинна зробити перший і найважчий крок: евакуюватися на підконтрольну Україні територію. Я знайшла волонтерів і домовилася про виїзд. 27 березня зловила попутну машину, яка їхала в бік Мангуша, і вирушила в повну невідомість».
Те, що Анна побачила в Мангуші, було страшним. Уже працювали фільтраційні пости, було багато озброєних людей. На одному з блокпостів військові перевіряли речі людей. Вона пам’ятає літню жінку, у якої всі речі були зав’язані в хустку. Коли цю хустку розв’язали, по полю розлетілися старі фотографії. Жінка почала плакати й кричати, що це все, що залишилося від її родини, бо всі загинули. Цей момент Анна пам’ятає так, ніби це було вчора.
«Пізніше мені вдалося зробити короткий дзвінок волонтерці, яка сказала, де на неї чекати. Після цього зв’язок зник на дуже довгий час. Ту ніч нам довелося провести в лісі, бо волонтери пізно повернулися з Маріуполя. Місто вже було майже повністю зруйноване, і вони не могли знайти людей. Я досі вдячна Петру за те, що він колись привіз нам спальні мішки, а батькові за те, що в останню хвилину сказав обов’язково взяти один із них із собою. Я не знаю, як би ми пережили ту ніч».
О шостій ранку колона автівок вирушила в бік Запоріжжя. Дорога була дуже важкою — навколо стояли розстріляні й спалені машини. Анна постійно боялася за доньку. Ще коли вони сиділи у підвалі, жінка думала лише про одне: що буде з Поліною, якщо дорослі загинуть. Дівчинці тоді було лише шість років.
Петро і Анна
«Ми пройшли безліч блокпостів і зрештою дісталися Запоріжжя. Саме там я змогла написати чоловікові. Він уже був на «Азовсталі». Петро трохи розповів, що відбувалося в місті. Сказав, що допомагав військовим як водій, розвозив їжу по бомбосховищах, але тепер вони всі опинилися на металургійному заводі. Через кілька днів почалися постійні бомбардування. Потім він написав, що його мобілізували. Лише через рік я дізналася від його командира, що це було вимушене рішення. Вони були впевнені, що майже всі загинуть, і вирішили, що для мене та доньки буде краще, якщо офіційно я залишуся вдовою військового й зможу отримати допомогу та пільги. Це було їхнє чоловіче рішення».
Коли Анна вже була у Запоріжжі, їй почали писати й телефонувати незнайомі люди. Це були друзі Петра. Він усе організував заздалегідь: в Анни були контакти й місця, де вона з донькою могла зупинитися майже в будь-якому куточку України. Але найголовніше – Петро проклав для найрідніших шлях до Швейцарії, де на них чекали друзі.
«Дорога була важкою. Поки їхали із Запоріжжя до Львова Поліна захворіла на ротавірус, їй було дуже погано. Я написала одному з друзів Петра, і він сказав не їхати до Львова, а вийти раніше, у Тернополі. Там нас уже чекали з ліками. Добу ми провели у церкві разом з іншими людьми з Маріуполя. Саме там я почула страшні новини про загибель наших друзів, знайомих і людей із нашої церкви. Потім ми продовжили шлях до Швейцарії, переважно евакуаційними потягами. У той час підтримка людей була неймовірною. Нас годували, допомагали з речами, документами, транспортом. Я досі пам’ятаю цю людяність».
У полоні віддав хлопцям свій хліб, щоб вони «відсвяткували» день народження доньки
1 квітня 2022 року Анна і Поліна дісталися до Цюриха. Зв’язок із Петром ставав усе рідшим. Дружина писала йому про все, що відбувалося з ними, і лише іноді отримувала короткі відповіді. Вранці 20 травня чоловік попросив, щоб Анна надіслала спільне фото з донькою. У відповідь Петро прислав своє. Написав, що разом із побратимами з «Азовсталі» виходить у полон.
«Мені здавалося, що це рішення забрало в нас нормальне життя, забрало його в нас із Поліною. Але з часом почалися перші обміни полоненими. Хлопці, які поверталися з полону, виходили на зв’язок і починали розповідати про Петра. Про те, як він допомагав іншим, підтримував, доглядав хворих, молився разом із хлопцями, не давав людям морально зламатися».
Повністю прийняти його рішення Анна змогла лише після одного телефонного дзвінка. Їй зателефонував військовий, якого повернули з полону, і сказав: «Я живий завдяки вашому чоловікові». Він був поранений, і Петро доглядав за ним. Носив його на собі в душ — хоча можливість помитися там випадала дуже рідко, і кожен беріг ці хвилини для себе. Робив перев’язки, допомагав їжею, підтримував морально. Після того дзвінка були й інші. Історії повторювалися: Петро допоміг, підтримав, врятував, поділився останнім.
«Тоді я вперше по-справжньому зрозуміла, ким він є. Я дуже пишаюся своїм чоловіком. Пишаюся тим, що навіть у полоні, у нелюдських умовах, він залишався людиною. Залишався чоловіком, батьком, тим самим Петром, якого я знаю все життя. Він постійно думав про нас. Коли Поліні виповнилося десять років, він віддав хлопцям свій хліб, щоб вони могли в полоні «відсвяткувати» її день народження».
Після звістки про звільнення плакала і сміялась
Після «Азовсталі» Петра відвезли в Оленівську колонію, а потім до Таганрога. Там він провів майже два роки. На обмін Петра везли вже з Пермського краю. «Дяк» був єдиним азовцем у своїй групі, тому до останнього не вірив, що це справді обмін. Навпаки, був переконаний, що їх знову перевозять до іншої колонії. Лише згодом почав розуміти, що відбувається щось інше.
В Оленівці
«5 червня я отримала повідомлення, що мого чоловіка звільнили з полону і потрібно чекати на його дзвінок. Я не можу описати словами, що тоді зі мною відбувалося. Одночасно плакала і сміялася.
Повідомлення про звільнення з полону
Навіть погода того дня ніби відображала мій стан — водночас світило сонце й падав дощ. Перші хвилини я взагалі не могла зібратися з думками. Почала телефонувати мамі Петра та його братові, але зв’язку з ними не було. Тому просто залишила повідомлення й поїхала за Поліною до школи. Донька зовсім не очікувала побачити мене так рано. Зазвичай, коли я приходжу її забирати, вона біжить мені назустріч. А того дня просто завмерла й запитала: «Мамо, чому ти так рано?». Я відповіла: «У мене для тебе дуже хороша новина. Тата повернули. Скоро він нам подзвонить». Поліна одразу почервоніла, її очі наповнилися сльозами, але вона стрималася. Потім міцно мене обійняла й почала розповідати всім навколо, що її тато повернувся з полону. Ми майже бігом повернулися додому і чекали на дзвінок».
«Ласкаво просимо додому»
На стіні кімнати у Цюриху майже рік висів плакат із написом: «Ласкаво просимо додому». Анна і Поліна зробили його давно й увесь цей час берегли для того дня, коли він нарешті знадобиться. Коли Петро зателефонував, мати з донькою плакали, сміялися й стрибали від щастя. Попросили його увімкнути камеру та показали їхній плакат. У Петра на очах з’явилися сльози.
Поліна з плакатом для тата
«Він сказав лише найголовніше: що вільний, що живий і що скоро ми зможемо нормально поговорити. Пояснив, що зараз багато хлопців чекають своєї черги на перший дзвінок додому. Тоді я попросила чоловіка записувати все, що він пам’ятає про полон. За роки очікування я прочитала багато спеціальної літератури, спілкувалася з психологами й знала, що пам’ять поступово стирає деталі пережитого. Мені хотілося, щоб він зберіг свої спогади такими, якими вони є зараз. Потім був ще один короткий дзвінок із першої зупинки після обміну. А по-справжньому поговорити ми змогли вже тоді, коли Петро налаштував телефон, який йому подарували після повернення. Того вечора ми разом дивилися на зоряне небо. Сказав, що не бачив зірок два роки. Ми говорили про все й ні про що водночас. Про доньку, про друзів, про Швейцарію, про дрібниці, які раніше здавалися зовсім неважливими. Коли їх привезли до реабілітаційного центру, ми побажали одне одному доброї ночі й нібито пішли спати. Але я не могла заснути».
Петро у день обміну
Анна написала чоловікові: «Не знаю, як ти, але я точно не засну». Петро відповів, що теж не спить. Вони знову зателефонували одне одному й разом зустріли перший вільний світанок після його повернення з полону.
«З донькою Поліною залишаємося у Швейцарії, а Петро проходить реабілітацію, медичні обстеження та відновлює документи. Тому вирішили, що поки немає сенсу їхати до України. Зараз найважливіше, щоб він відновив здоров’я і сили. Ми намагаємося спілкуватися весь вільний час. А Поліна в перший день після повернення батька боялася заснути. Кілька разів перепитувала, чи це точно не сон. Їй здавалося, що якщо вона заплющить очі, то прокинеться і все знову стане таким, як було раніше. Але цього разу це був не сон. Цього разу її тато справді повернувся».
Свої в Telegram 
