«Я була готова тікати через вікно». Як Вероніка з Харківщини 14 місяців не могла повернутися з Росії

Як Вероніка опинилася в Росії

Свої: Пропоную почати з початку — до повномасштабного вторгнення. Ви з мамою жили в селі Пильна на Харківщині. Як ви взагалі опинилися на території Росії на початок вторгнення?

На початок вторгнення, 23 лютого, я поїхала в гості до своєї тітки. Мама збиралася відкривати свою власну справу в Харкові, поїхала туди займатися документацією. І вже коли почалося повномасштабне вторгнення — це село, де жила моя тітка, було за 300 метрів від кордону. Ми миттєво потрапили під окупацію.

Під окупацією ми провели днів 9-10. Потім до нас, до моєї тітки, приїхали російські військові й сказали, що нам потрібно евакуюватися. Дали на це години чотири. Ми зібрали речі в кожен рюкзак і поїхали до Росії.

Наш шлях був: Бєлгород, Старий Оскол, а зупинилися ми в Липецьку. Там ми провели приблизно рік.

Я навчалася в російських школах. У першій школі нам зробили окрему зміну для українців. І виходить так, що нас намагалися навчити бути проросійськими.

Перевиховання було: російська мова, російська література, історія — це було важливо. Іншим предметами нас майже не навчали.

Була така кумедна історія: на уроці російської літератури вчителька задала вивчити вірш напам'ять. Я прийшла й розказала вірш Лесі Українки "Щоб не плакать я сміялась". Вона спочатку замислилася над словами, бо не розуміла перекладу, а потім розчарувалася — вона була такою старою людиною, ще з часів СРСР.

Для мене це, мабуть, був виклик — вона почала приділяти мені більше часу, більше навчати російською. А потім, коли я перейшла у восьмий клас, мене відправили в школу з російськими дітьми. Там було ще більше пропаганди: щопонеділка — підняття прапора, гімн та уроки, які називалися «Розговори о важном». Нам пояснювали, що Крим — це Росія, Маріуполь, Луганськ, Донецьк — теж Росія, що це «ісконно русские территории», і що українці не мають права на свою думку.

Так тривало десь до лютого, коли з'явилася можливість зв'язатися з мамою, і ми домовилися, що я поїду додому.

Свої: Тобто на початок вторгнення ваша мама була в Харкові, і через стрімкий розвиток бойових дій не могла приїхати вас забрати?

На кордоні росіяни зробили свій кордон між областю та містом і вибірково розстрілювали людей.

Свої: Чому мама не могла приїхати забрати вас уже на територію Російської Федерації?

А вона була військовослужбовицею ще з 13-го року. Тобто для неї це було небезпечно.

«Або ти співпрацюєш із нами, або будеш страждати»

Свої: А вашою опікункою на території Російської Федерації була ваша родичка, правильно? Яка займалася вашим навчанням, вас супроводжувала.

Так. І виходить так, що далі за нас взялося ФСБ. Вони прийшли і забрали в нас телефони. Уночі прийшли двоє поліцейських і жінка-капітан поліції. Сказали, що на мене написана заява, ніби мене гвалтували.

Двоє чоловіків вийшли, і жінка каже: «Вероніко, або ти погоджуєшся на наші умови й співпрацюєш із нами, кажеш те, що нам потрібно, або ти будеш страждати».

Свої: Вероніко, ви розумієте, чому взагалі вони так узялися за вас із цією історією про зґвалтування?

Частково розуміла, бо в мене мама військовослужбовиця, і вони хотіли ніби обміняти мене на неї, або одразу її заманити, щоб вона приїхала, і ми обидві там опинилися. Це така версія. І кримінальну справу зробили на тій підставі, що коли в людини є кримінальна справа, вона не може виїхати з країни. Тій жінці я відмовила.

Потім упродовж двох місяців почалися різні допити. Свій день народження я провела в психіатричній лікарні — там теж були допити. Потім у слідчому відділку.

У психіатричній лікарні на допитах мені розповідали всю мою біографію: у якому дитячому садочку я була, в яких школах навчалася — біографію моїх родичів, навіть далеких. Я була в шоці.

Потім мене відвели до психіатра. Ми сиділи, дивилися одне на одного, сміялися — я сміялася від нервів. Він запитав: «Чому мама не може тебе забрати?» Я кажу: «Тому що ви не дали моїй бабусі мене забрати — на це були витрачені гроші, і тому що ви викрали в мене два телефони, а вона зараз в Україні заробляє мені гроші». Після цього він мене з криком вигнав.

Потім сказали, що в тітки закінчилася тимчасова опіка, і мене відправили в дитячий будинок, де два тижні я перебувала сама в кімнаті. Домовилася з однією дівчинкою: коли вона вийде до інших дітей, зателефонує моїй мамі й розповість, що зі мною відбувається, куди мене везуть.

Після виходу з цього ізолятора я вже могла брати в дівчат телефон і дзвонити мамі. Вона сказала: «Ти що, Вероніко, скоро ми тебе заберемо. Я вже звернулася до ООН».

«Коли я поверталася в клас, усі кричали: “Бандера”»

Свої: Як складалися стосунки з іншими дітьми, коли ви навчалися в російській школі? Вас же фактично вивезли на територію країни, яка бомбить ваше рідне місто.

Коли вони були колективом, вони мене травили, типу «Бандера». Намагалися вкрасти в мене речі, кажучи: «Трофей з України». У мене був брелок на пеналі — вони його відчіпляли й казали: «Дивіться, який у мене трофей з України».

Свої: Ви могли комусь поскаржитися?

Ні, тому що вчителям я теж не подобалася, бо я українка. Були випадки, коли вчителька сказала, що нам потрібно написати лист російському військовому в підтримку «СВО», яке нібито «бореться з нацистами». Я відмовилася, на що вона сказала мені «валити з Росії». Ще були випадки, коли потрібно було плести сітки для військових — я теж відмовилася. Вчителі не хотіли мене захищати.

Коли я виходила в туалет і поверталася в клас, усі стукали по партах і кричали: «Бандера».

Вчителі ніяк не реагували, продовжували урок. Колективом вони мене травили, хоча поодинці всім було просто цікаво. Але діти дуже злі й дуже русифіковані — транслюють те, що чують удома.

Свої: А що вони питали наодинці, коли можна було не прикидатися?

Питали: «Це правда, що Україна напала сама на себе?» Або: «Це правда, що в Харкові їдять собак?» Це транслювалося в їхніх новинах, і я сама це бачила. Тоді я подзвонила бабусі, щоб дізнатися, чи все добре з моєю собакою.

Свої: Як ви підтримували зв'язок із мамою і бабусею?

З мамою я дуже рідко спілкувалася, тільки через чат в інтернет-грі, бо вона багато працювала, багато куди виїжджала, і в неї часто не було зв'язку. З бабусею — через WhatsApp, теж рідко: спитати, чи все добре, чи всі живі-здорові, — і на цьому закінчувалося. Я не хотіла заглиблюватися в деталі, розуміючи, що вони й так дуже переймаються за мене. Нас, мабуть, постійно прослуховували.

За зеленим парканом і під наглядом поліції

Свої: А в місцях тимчасового розміщення, куди вас депортували, яка була обстановка? За вами постійно наглядали?

Це було схоже на готель або санаторій, де в кожного був номер: душ, ліжко, стіл. Територія була обгороджена зеленим забором, і дітям не можна було виходити за нього — тільки дорослим, якщо вони йшли на роботу чи в лікарню. Годували, не можу сказати, що гарно, але годували.

Унизу, біля виходу, завжди стояли двоє-троє поліцейських, і навколо території завжди їздила поліцейська машина.

Свої: Чого вам найбільше не вистачало на території Росії?

У школі для мене особисто це були дрібниці — мене більше турбувало те, що я не можу повернутися додому. Мені було все одно, що там цькують.

Свої: На час вашого викрадення скільки вам було років?

Мені було 12 років. Коли повернулася в Україну — вже 14.

«Єдині думки були — як звідти втекти»

Свої: Вам не було страшно? Ви ж розуміли, що вас не “перевиховати”, а потім дізналися, що у вас мама військовослужбовиця...

Мені здається, це дуже страшно. Я дуже принципова людина, і якщо для себе так вирішила, то так і діятиму. Єдині думки, які в мене були, — як звідти втекти. Я вже була готова тікати через вікно. Одного разу взяла в незнайомої людини телефон, подзвонила мамі, сказала: «Мам, я жива-здорова». Вона просила почекати, і я чекала — просто вбивала час. Але думок стати на бік Росії в мене не було, бо я прекрасно розуміла, що вони роблять з нашою країною, з нашою нацією. Такий фашизм я не підтримую.

Свої: А ваша родичка, з якою ви їхали до Росії, — вона підтримувала ваше бажання повернутися?

Насправді ми з нею не дуже багато на цю тему розмовляли. Вона теж не мала якоїсь чіткої позиції, дивилася російські новини, була ніби в депресії, закрилася в собі. Вона залишилася на одному місці і за своє майбутнє не сильно переймалася.

Бабуся приїхала забрати Вероніку, але повернутися не вдалося

Свої: Єдиним способом для вашої мами повернути вас додому було особисто приїхати на територію Росії. Оскільки вона не могла, треба було оформити довіреність?

Так. Вона наділила цими повноваженнями мою бабусю, і та приїхала. Коли вона вже збиралася мене забирати, сиділа в машині біля пункту тимчасового розміщення, відправила мого друга, щоб він пішов за мною й забрав перекладені документи для тітки, щоб не було враження, що дитина втекла.

Він пішов і не повернувся. Як я дізналася згодом: до нього підійшов чоловік, запитав, чи це Кирило, він відповів «так» — йому одягнули мішок на голову й запхали в мікроавтобус. Це було на очах моєї бабусі. Вона злякалася, сказала таксисту їхати, і вони поїхали до кордону з Україною — там уже кілька кілометрів ішла пішки.

Допити про маму та вигадана кримінальна справа

Свої: Ця історія із зґвалтуванням, пов'язана з вашим другом, якого викрали, — це був елемент тиску на вас і спосіб заманити вашу маму на територію РФ?

Так, бо коли його посадили в СІЗО, у новинах на телеканалах показали його ім'я, прізвище, одяг такий самий, як у нього. Біля нашого пункту тимчасового розміщення був аеропорт, і була новина, що ця людина намагалася скоїти теракт. Думаю, це було зроблено спеціально.

Свої: А з приводу історії з експертизами, з психіатром — це все була вигадана історія, і дорослі люди чинили тиск на дитину, щоб змусити зізнатися в тому, чого не було?

Вони мене рідко допитували безпосередньо про справу про зґвалтування — більше розпитували, ким працює моя мама, де вона, чим займається. Я часто відповідала «не знаю» або вигадувала: то мама кухар, то масажистка. Їм це не подобалося, і іноді вже набридало — тоді відпускали. Іноді казали чекати в кімнаті годину-чотири-п'ять, щоб я втомилася, і починали допит наново.

Також були нічні допити, рано-вранці забирали зі школи. Методи були різні: бліцопитування — швидке питання, швидка відповідь, щоб не було часу подумати. Знімали допити на відео.

Допитували чоловіка моєї тітки, тітку забирали на день, дядька взагалі вивозили в ліс — він повернувся весь побитий.

Свої: Завдяки чому вдалося повернути вас на територію України?

Коли не було способу зв'язатися з мамою, я знайшла записаний номер її телефону в блокноті й попросила незнайому людину подзвонити. Сказала мамі, що жива-здорова, де я перебуваю, щоб їй було легше мене знайти, і що мене хочуть забрати в дитячий будинок — щоб знала, де шукати.

Свої: То у вас була перспектива п'ять років бути в дитячому будинку до самостійного повернення?

Так. Або мене б віддали в іншу сім'ю, яка мене б кудись вивезла.

Як вдалося повернути Вероніку додому

Про те, як вдалося домогтися повернення Вероніки з Росії, в інтерв’ю Свої розповіла Олександра Дворецька — керівниця напрямку політик ініціативи Bring Kids Back UA.

За її словами, універсального алгоритму повернення українських дітей не існує: кожна історія потребує окремих переговорів, залучення державних органів, міжнародних партнерів і публічного тиску. Російська сторона часто не підтверджує і не спростовує інформацію про дітей, які перебувають під її контролем. Публічно росіяни називають їхнє вивезення «евакуацією», але коли йдеться про конкретну дитину, можуть припинити надавати будь-яку інформацію.

Олександра ДворецькаАвтор: Свої

Мама Вероніки звернулася до українських органів влади, зокрема до уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця. Проте певний час справа не просувалася.

Тоді жінка вирішила говорити про викрадення доньки на міжнародному рівні. Вона виступила на неформальному засіданні Ради Безпеки ООН за «формулою Аррії», під час якого сторонні експерти та постраждалі можуть напряму звернутися до представників держав-членів ООН.

Мама Вероніки публічно розповіла історію доньки та звернулася до російської сторони: «Якщо ви кажете, що ніхто нікого не викрадає й не утримує, то поверніть мені мою доньку».

За словами Олександри Дворецької, саме після цього виступу ситуація почала змінюватися: російська сторона сама вийшла на зв’язок, і процес повернення дівчини зрушив із місця.

Водночас Дворецька наголошує, що провести окреме засідання Ради Безпеки ООН щодо кожної викраденої дитини неможливо. Дані про дітей передають через українські державні органи, міжнародні організації та країни-посередниці, однак навіть наявність документів і законного представника не гарантує швидкого повернення. Росіяни можуть затягувати процес, заперечувати місцеперебування дитини або вигадувати причини, чому її не можна віддати родині.

«Немає одного алгоритму чи юридичного механізму, що просто треба надати документи, і дитину повернуть. Росіяни шукають різні способи відмовити. З Веронікою це спрацювало — це класна, позитивна історія, яка закінчилася добре», — пояснила Олександра Дворецька.

Після міжнародного розголосу Вероніку разом із бабусею запросили до Москви на зустріч із російською дитячою омбудсменкою Марією Львовою-Бєловою. Саме після цієї короткої зустрічі їм повідомили, що вони можуть виїхати з Росії.

«Вас тут ніхто не тримав. Запам’ятайте це»

Свої: Ти зустрічалася особисто з Марією Львовою-Бєловою. Як це було?

Ми приїхали до неї в Москву. Сиділи з бабусею, вона стояла й казала: «Вас тут ніхто не тримав, ви самі хотіли тут залишитися. Запам'ятайте це». Потім подарувала мені плюшевого зайця й телефон, бо на допитах я часто казала, що в мене вкрали телефон. І сказала, що ми можемо повертатися. Зустріч була дуже коротка, але фраза про те, що «нас тут ніхто не тримав», трохи зачепила.

Свої: А ви знали, хто вона така? У вас був доступ до інтернету?

Доступу не було, я не знала, хто це.

Свої: Як відбувався подальший процес повернення з бабусею? Вас довезли до кордону, супроводжували?

Нас довезли до кордону Росія–Литва, за кілометр висадили й сказали: «Ідіть». Ми пішли пішки, і на кордоні нас уже зустрічали помічники Лубінця — їх було двоє. Ми поїхали прямо до Києва.

Розслаблення я відчула тільки, коли ми перетнули кордон Польща–Україна і побачила заправку ОККО. Тоді вже було відчуття, що я вдома. До цього боялася, що ще щось може статися, бо це росіяни, і вони не дуже чесні.

Свої: А зустріч із мамою — де це було?

У Києві. Мама на мене дуже чекала, але через службу її відправили у відрядження. Була ситуація, що бабуся терміново поїхала до Харкова, і я залишилася сама вдома, спілкувалася зі старими друзями по телефону. І тут почула, що хтось відчиняє двері, а там мама.

Я не очікувала. Побачила, що з нашої останньої зустрічі я справді подорослішала — тоді була їй по плече, а зараз ми майже одного зросту. Була трохи в ступорі, не знала, як реагувати. Ми привіталися й почали розмовляти.

Життя Вероніки після повернення

Свої: Ви вже закінчили школу, живете в Києві. Чим займаєтеся зараз?

Такого, щоб я щось відкладала, не було — я це зробила одразу. Зараз почала більше часу проводити наодинці із собою. Раніше боялася залишатися сама зі своїми думками, а зараз почала це робити й зрозуміла, що мені це подобається. Гуляю із собакою, читаю, навчаюся чомусь новому.

Хочу вступити до Шевченка на факультет міжнародного права. Сьогодні їдемо туди на консультацію. Інші університети теж розглядаю про всяк випадок.

Свої: Як вдалося надолужити прогалини після майже трьох років навчання за російською системою?

У Росії я навчалася 14 місяців. Надолужувала на канікулах, коли був час і ресурс — не намагалася все зубрити одразу, робила це в комфортній для себе атмосфері, щоб не вигоріти. Зараз читаю різні книжки, вивчаю мови — цікавить французька, хоча в школі вчила німецьку.

Свої: Як ви взагалі проживаєте цей досвід — три роки дитинства, які у вас вирвали?

Раніше мені було важко це осмислити — чому зі мною так сталося, чому в мене не було нормального дитинства. Але зараз подорослішала і зрозуміла: те, що нас не ламає, робить сильнішими. Перестала дивитися на це негативно, сприймаю як минулий досвід.

З дитинства мама вчила мене, що я вільна людина і маю право на власну думку, і якщо хтось каже, що ні — можу її відстоювати.

Коли я опинилася там і власними очима бачила, що вони зробили під час окупації — у перший день вбили чотирьох людей, було багато поранених і контужених, — я не могла це ігнорувати й підтримувати Росію. Мені дуже прикро, коли люди все це знають і все одно підтримують Росію — я не розумію такої позиції.

«Луганськ не зникає, навіть коли ти їдеш». Анастасія Овчарова — про дебютний роман і втрату дому

Мене катував син охоронця Януковича. Як Олена Ягупова після полону домагається покарання ката з ФСБ

Тут все нагадує про Донеччину. Олександра Колягіна з Бахмута відкрила у Києві кав’ярню “Моя точка Б”