«Луганськ не зникає, навіть коли ти їдеш». Анастасія Овчарова — про дебютний роман і втрату дому

Працювала медсестрою і бачила перші наслідки війни на власні очі

Анастасія Овчарова родом з Луганська. За освітою медична сестра. Закінчила Луганське медучилище. У 2014 році, коли в місті тільки починалися події, пов’язані з російською агресією, зокрема після захоплення будівлі СБУ, вона поїхала до мами в село на Луганщині.

«На той момент я працювала медсестрою в хірургічному відділенні у Станиці Луганській і деякий час їздила туди на роботу із села. До нас привозили поранених бойовиків. Вони напивалися і стріляли один в одного. Навіть у лікарні постійно знаходили чим «дозаправитися», тобто напитися. Коли бойові дії стали інтенсивнішими й почалися штурми українських застав, до лікарні почали доправляти й поранених наших військових. Вони намагалися якомога швидше залишити лікарню.

Анастасія ОвчароваАвтор: особистий архів

Також постійно надходили поранені цивільні. Найсильніше запам’яталося відчуття повної нереальності того, що відбувається. Наче все це було не насправді, а в якомусь фільмі».

Згодом бойові дії стали настільки інтенсивними, що транспортне сполучення припинилося, і Анастасія більше не могла діставатися на роботу. Восени 2014 року вона звільнилася, оскільки сполучення так і не відновили. Наприкінці того ж року разом із тодішнім хлопцем, а нині чоловіком, переїхала до Дніпра, де влаштувалася медсестрою в приватну клініку.

Талант важливий, але письменництву можна навчитися навіть без спеціальної освіти

Сьогодні Анастасія Овчарова позиціонує себе насамперед як письменниця. Розповідає, що писати почала у 2021 році, а точніше тоді почала цьому навчатися. До того вона була переконана, що письменником можна стати лише маючи філологічну освіту, однак випадково потрапила на свій перший літературний курс, після чого вже не полишила письменництво.

Анастасія підписує свою першу книгу про рідний ЛуганськАвтор: особистий архів

Анастасія вважає, що писати може навчитися майже кожен, хто справді цього хоче й готовий багато працювати. Водночас, на її думку, існують люди з особливим талантом до письменництва, однак навіть він без постійної практики не зробить людину письменником.

«Я навчалася на різних літературних курсах: у Таїс Золотковської, на курсах «Літосвіти», а також проходила американські курси, зокрема навчалася за письменницьким методом Джека Грейпса. Усі вони були по-своєму цінними й дали мені різні інструменти. На таких курсах можна отримати дуже міцну базу: навчитися будувати сюжет, працювати з персонажами й драматургією, зрозуміти принцип «показуй, а не розповідай», створювати напругу, писати живі сцени та використовувати різні художні прийоми. І це лише частина інструментів, які допомагають писати сильніші тексти».

За словами Анастасії, найбільшими вчителями для неї завжди були книжки й практика. Вона багато читає, аналізує тексти інших авторів і постійно пише. На її думку, саме так формується письменницька майстерність: через читання, роботу над текстами, помилки й постійне вдосконалення.

«Жоден курс не зробить людину письменником без її власної роботи. Але хороший курс може дати інструменти, які допоможуть пройти цей шлях набагато швидше й усвідомленіше».

Про що книга і кому вона буде цікава?

Анастасія вже має кілька опублікованих оповідань, переважно про Луганщину. Одне з них переклали англійською мовою, а оповідання «Батько», яке публікувало видання Свої, – болгарською.

«Моя дебютна книжка «Ми з тобою ще зустрінемось» – це автофікшн, у якому поєднані реальні події з мого життя та художній вимисел. Головна героїня, Кіра, двічі втрачає дім: уперше – у 2014 році, коли через війну на Донбасі змушена залишити Луганщину, вдруге – у 2023 році, коли через повномасштабне вторгнення переїжджає до Лос-Анджелеса. Але, попри такий сюжет, я вважаю, що ця книжка насамперед не про втрату, а про життя після неї. Про те, як людина вчиться жити далі, знаходити опору й будувати новий дім, не зраджуючи пам'яті про старий».

Автор: особистий архів

Анастасія розповідає, її роман сповнений тепла, надії, любові й повсякденних історій. За її словами, це книжка про різні прояви любові: до дому, родини, традицій, природи, тварин і людей. У ній поєднані рецепти, спогади, гумор і моменти болю, з яких складається життя.

Вона зазначає, що книжка насамперед може відгукнутися людям, які пережили втрату дому не лише через війну, а й через переїзд, еміграцію чи необхідність починати життя в новому місці.

«Водночас мені здається, що вона буде цікавою й тим, хто не мав такого досвіду. Насамперед тому, що допомагає краще зрозуміти людей, які були змушені залишити свої домівки у 2014 році. Про цей досвід дуже мало говорили в медіа, літературі та кіно».

Читачі вже неодноразово казали мені, що після книжки вони по-іншому подивилися на людей із Луганщини та Донеччини й побачили Луганськ не крізь призму стереотипів, а як живе місто зі своєю культурою, історією та людьми, які його любили

Письменниця вважає, що її книжка може бути важливою для різних читачів. Для тих, хто пережив втрату дому, переїзд чи еміграцію, книжка може стати нагадуванням, що вони не самі у своєму досвіді. Також роман показує, що всі почуття, які людина переживає в таких обставинах, є нормальними.

Сумувати за домом і водночас закохуватися в нове місто. Радіти новому життю й одночасно оплакувати те, що залишилося позаду. Хотіти повернутися, або, навпаки, зрозуміти, що вже не хочеться. Усі ці почуття можуть співіснувати, і вони не роблять людину менш щирою чи менш відданою своєму дому.

«Мені хотілося показати, що немає «правильного» способу переживати втрату. Кожен проходить цей шлях по-своєму, і всі ці емоції мають право на існування. А для тих, хто ніколи цього не переживав, це може стати можливістю трохи краще зрозуміти людей, яким довелося починати життя заново».

Переїзд до нової країни став випробуванням і водночас частиною історії створення роману

Анастасія розповідає, що робота над романом тривала приблизно рік і три місяці. Водночас цей період не був безперервним написанням тексту, адже початок роботи над книжкою збігся з її еміграцією. Через адаптацію до нового життя Анастасії доводилося відкладати рукопис, але вона щоразу поверталася до нього.

«Якщо чесно, я не дуже люблю слово «натхнення». Мені ближча думка, що книжки народжуються не лише завдяки натхненню, а насамперед завдяки дисципліні. Я просто сідала й писала навіть тоді, коли не було відчуття, що сьогодні «ідеальний день» для творчості. Але якщо говорити про те, що мене підтримувало й давало сили працювати, то це, безумовно, люди: українці, з якими я познайомилася вже в еміграції, мої друзі, колеги, подруги-письменниці. Велике значення мало й навчання. Саме тоді я багато вчилася писати, читала сучасну літературу, спілкувалася з іншими авторами. І, звісно, сам досвід переїзду теж став важливою частиною цієї книжки. Багато емоцій, які переживає Кіра, народилися з мого власного досвіду пошуку нового дому та нового життя».

Анастасія зазначає, що окреме місце в романі займає тема психотерапії. Головна героїня Кіра проходить терапію, а в книжці є епізоди її розмов із психотерапевткою. За словами авторки, їй було важливо чесно показати цей процес не як швидке вирішення проблем, а як шлях до кращого розуміння себе.

«Судячи з відгуків читачів, саме ці розмови часто найбільше відгукуються. Люди кажуть, що починають ставити собі ті самі запитання, які терапевтка ставить Кірі, або знаходять власні відповіді. Мені дуже цінно це чути. Я не думаю, що книжки можуть замінити психотерапію, але вони точно можуть стати приводом для внутрішнього діалогу й допомогти подивитися на свій досвід трохи інакше».

Мрію про традиційні хати на Луганщині та Львівщині

Особиста мрія Анастасії значно ширша за одну книжку. Вона хоче, щоб люди в Україні краще розуміли одне одного. Письменниця зазначає, що народилася на Луганщині, багато років прожила у Львові й любить обидва ці місця, адже знає, скільки тепла, культури та прекрасних людей є і на Сході, і на Заході України.

«Мені б дуже хотілося, щоб між нами було менше стереотипів і більше цікавості одне до одного. Я навіть мрію, що колись матиму дві старі хати поруч: одну відновлену в традиційному стилі Луганщини, іншу – у традиційному стилі Львівщини. В одній житиму сама, а іншу перетворю на письменницьку резиденцію. Для мене це був би дуже символічний простір зустрічі двох частин України. Можливо, моя книжка – це теж маленький крок у цьому напрямку. Мені хочеться, щоб після неї люди не просто краще зрозуміли досвід вимушеного переїзду, а й трохи краще зрозуміли одне одного».

Уривок з книги:

«Можливо, в Луганську й справді не було нічого, що хтось інший назвав би красивим. У нас не було старих кам’яниць, як у Львові, і центр міста складався з однакових п’ятиповерхівок, як і в сотнях інших пострадянських міст. Але я любила це місто. Я любила наш парк на «третьому» і річку де, казали, через забрудненість точно водяться русалки, а я в ній училася плавати. Я любила крихітні, але затишні кінотеатри, де по студентському квитки коштували 10 гривень. Любила естакаду біля залізничного вокзалу. Любила наш центральний ринок, на якому їла найсмачніші у світі хот-доги з капустою та морквою, а ще пила найсмачнішу каву з термоса. Я любила своє місто. Про Луганськ ще кажуть, що там немає культури. Але культура — це не тільки театри й музеї. Культура — це коли їдеш після нічної зміни в лікарні, а бабця в маршрутці каже: «Дитино, ти така втомлена, сідай». Це коли пацієнт, якого ти приймала, коли він потрапив до лікарні, під час виписки приносить тобі квіти з власної клумби й сумку баклажанів з власного городу, бо «що ти така худа? Щоб їла мені!».

Це коли продавчиня в кіоску біля дому дозволяє купити булочку «в борг», бо знає, що завтра ти принесеш ті дві гривні. Це коли ти повертаєшся додому влітку, а твій двір пахне абрикосами, травою і дитинством.

Я не ідеалізую Луганськ. Я знаю більше його недоліків, ніж будь-хто. Але він був моїм. Моїм містом, моїм домом

Там мої абрикоси, мій степ, мої вулиці, які я знала наосліп. Коли я читаю «Абрикоси Донбасу», я читаю не тільки про війну, а й про любов. Про ту любов, яку важко пояснити тому, хто ніколи не виростав у місті, яке весь світ уже викреслив із карти».

Реальне подвійне вбивство на батьківщині стало основою для нової книги

Зараз Анастасія працює над новим романом. Це трагікомедійний детектив, події якого розгортаються на Луганщині у 2016 році. В основі сюжету реальна кримінальна історія.

«Свого часу там сталося подвійне вбивство, яке, наскільки мені відомо, так і не було розкрите. Саме ця історія стала відправною точкою для роману. Звісно, це не документальна реконструкція: я використовую реальну подію як основу для художнього твору й вигадую власне розслідування. Розплутувати справу будуть не лише слідчий, а й дві бабусі – поштарка та її подруга. Мені дуже подобається поєднувати драматичні теми з гумором і теплими людськими взаєминами, тому, сподіваюся, вийде детектив, у якому буде місце і для інтриги, і для сміху, і для розмови про людей та місце, у якому вони живуть».

Анна ОвчароваАвтор: особистий архів

За останні 12 років письменниця жила в Дніпрі, Одесі, а найдовше – у Львові, згодом переїхала до Лос-Анджелеса. За її словами, більшість переїздів були пов’язані з роботою чоловіка, однак кожне місто залишило свій слід у її житті та творчості.

«Саме у Львові я почала свій шлях як письменниця. Там уперше повірила, що можу писати, почала навчатися, опублікувала свої перші оповідання й почала працювати над дебютною книжкою. Мені пощастило пожити в дуже різних куточках України, і, мабуть, саме тому я так гостро відчуваю, наскільки всі вони різні й водночас скільки між ними спільного. Мені хотілося б, щоб ми більше цікавилися одне одним, більше слухали одне одного й менше жили стереотипами. Я вірю, що література може цьому допомогти: не змінити світ миттєво, але хоча б стати початком розмови».

Тут все нагадує про Донеччину. Олександра Колягіна з Бахмута відкрила у Києві кав’ярню “Моя точка Б”

«Азовець» вирощує квіти і розсаду на Тернопільщині. Сергій Янзюк три роки мріяв про це у полоні

Мене катував син охоронця Януковича. Як Олена Ягупова після полону домагається покарання ката з ФСБ