Донецьк очима хлопця, який прожив 11 років в окупації. 365 днів він живе у вільній Україні

У місті посилювався російський вплив

Події 2014 року я вже сприймав як людина, яка розуміла базові принципи війни. Так склалося, що я з дитинства цікавився політикою. Я стежив за війною в Грузії у 2008 році, за подіями в Сирії у 2012-му. Хоча мені тоді було небагато років, я все одно намагався розібратися в тому, що відбувається.

Для мене було незрозуміло, чому Донецьк залишався відносно спокійним. Я бачив, що відбувалося в Києві, бачив загальну ситуацію в країні. На той момент Донецьк виглядав як таке провладне середовище. Зрештою, так воно і було.

Але вже із січня-лютого 2014 року ситуація в місті почала стрімко змінюватися в гірший бік. Російські агенти впливу почали активно працювати в Донецьку, переманювати на свій бік співробітників СБУ, МВС та інших силових структур. Паралельно почали діяти тітушки, які виконували свою роль у цих процесах.

Я не брав участі ні в Євромайдані, ні в Автомайдані, бо я був дуже малий. Але я уважно стежив за всім, що відбувалося, і намагався зрозуміти, куди все рухається.

Не хотів жити в путінській Росії

Для мене ця історія була цілком зрозумілою. Янукович ніколи не викликав симпатії ні в мене, ні в моїй родині. Ми сприймали його як бандита і людину, повністю залежну від Москви.

ДонецькАвтор: особистий архів

До 2014 року я один раз був у Росії. Не можу сказати, що тоді був якимось русофобом. Просто мені не сподобалася сама країна. Я бачив, що там люди живуть за іншими принципами, і це було мені чужим. Така модель держави мені не подобалася.

Уже тоді, дивлячись на те, що відбувалося в Криму, я думав: «Боже, невже це дійде й до нас?». Я чітко розумів, що не хочу жити в путінській Росії. Ми бачили, що відбувалося після протестів на Болотній площі, і навіть в Україні про це багато говорили.

Я розумів, що таке Росія і яку політику вона проводить. Мені не подобалося те, що вона робила ні в Чечні, ні під час війни з Грузією у 2008 році. Уже тоді було зрозуміло, якими методами діє ця держава.

Як у Донецьку починалася війна

У березні 2014 року почалися напади на українських активістів. Загинув Дмитро Чернявський, почалися переслідування проукраїнських людей. Усе це вже добре відомо з історії. Я тоді теж не брав у цьому участі, бо був ще занадто молодим.

"Донбас-Арена" в окупованому ДонецькуАвтор: особистий архів

Стало зрозуміло, що мирний протест уже не працює. У квітні почалася відкрита інфільтрація російських агентів і військових на територію Донецької області, зокрема у Слов’янську, Краматорську, Донецьку та інших містах.

Потім був бій за Донецький аеропорт. А вже з липня почалася повноцінна окупація. 5 липня Гіркін відступив зі Слов'янська до Донецька, і після цього почався вже справді страшний період. Всім відома катівня на колишньому заводі “Ізоляція”. Почали працювати так звані «МВС ДНР» і «МДБ ДНР» – фактично структури, які діяли за російськими методами. Почалися напади на людей, незалежно від їхніх політичних поглядів. Це був відвертий бандитизм: відбирали автомобілі, грабували, викрадали людей.

Я й сам потрапив під обстріл, коли накривали район торгового центру «Грін Плаза» в центрі Донецька. Тоді прилітали 152-міліметрові снаряди, повилітали вікна. Це був один із моментів, коли я на власні очі побачив, що таке справжня війна.

Окупація не буде короткою, а місто надовго залишиться заручником війни та пропаганди

2015 рік уже не давав мені жодного оптимізму. Після Іловайська, після подій 24 серпня 2014 року, коли росіяни влаштували в Донецьку так званий парад українських військовополонених, стало зрозуміло, що нас готують до довгої конфронтації. Це було відверте знущання над полоненими і водночас сигнал, що ця війна буде затяжною та дуже жорстокою.

Взимку 2015 року тривали бої за Донецький аеропорт. Для нас це був справжній жах. Донецьк постійно обстрілювали з мінометів. Це робили не українські військові. Наскільки я тоді розумів, це були різні незаконні збройні формування, так звані «козаки», бойовики «ЛНР» і «ДНР».

Звісно, були й прильоти з українського боку, адже це була війна. Але дуже багато обстрілів були саме для того, щоб налаштувати місцевих жителів проти України. І це, на жаль, спрацювало. Було багато жертв серед цивільних, обстрілювали тролейбуси, трамваї, автобуси, особливо в Ленінському та Куйбишевському районах Донецька. Для мене було очевидно, що значна частина цих обстрілів була елементом російської пропаганди та військової тактики. Але далеко не всі люди тоді це розуміли й багато хто був переконаний, що за всім стоїть Україна.

Обстріли припинилися, але відчуття майбутньої небезпеки залишалося

Після 2015 року життя в Донецьку трохи стабілізувалося. Війна ніби відійшла на другий, а то й на третій план. Обстрілів у самому місті майже не було. Починаючи з 2016–2017 років вони фактично припинилися. Бої тривали лише на лінії фронту – у Пісках, біля Донецького аеропорту, в Мар'їнці. Там було гаряче, але якщо знаходитися в центрі Донецька або ще далі від фронту, то війна вже майже не відчувалася.

ДонецькАвтор: особистий архів

У 2016-2018 роках навіть здавалося, що є якась надія на реінтеграцію окупованих територій. Але згодом ці сподівання зникли. Наприкінці 2018 року в Україні почалася президентська виборча кампанія, а вже на початку 2019-го Росія почала масово видавати свої паспорти жителям окупованих частин Донецької та Луганської областей. Для мене це був дуже показовий крок. Стало зрозуміло, що Росія не збирається відмовлятися від окупації, а навпаки – намагається ще сильніше прив'язати ці території до себе.

У ті роки я нікуди не виїжджав. Постійно жив у Донецьку. Загалом почувався нормально, тому що мав доступ до української інформації: дивився ICTV, «Антизомбі» та інші українські програми. Це дозволяло мені розуміти, що насправді відбувається, і не жити лише в російському інформаційному просторі.

Окупований ДонецькАвтор: особистий архів

Тоді українська мова ще залишалася в школах, у вишах, але розмовляти українською в Донецьку вже було небезпечно. Хоча, якщо чесно, і до окупації приблизно 90% мешканців міста спілкувалися російською.

Велася підготовка до нової фази війни

Життя в окупації було дуже специфічним. Постійно доводилося думати, якими вулицями можна ходити, а яких краще уникати, бо там розташовувалися російські військові об'єкти. Це формувало дуже вузьке, обмежене відчуття свободи. Складно пояснити людині, яка цього не пережила, що означає жити в таких умовах. Мені здається, це чимось нагадувало життя у Східній Німеччині за часів, коли все перебувало під жорстким контролем радянської влади.

Окупований ДонецькАвтор: особистий архів

Уже у 2020-2021 роках було зрозуміло, що ситуація розвивається в небезпечному напрямку. Інформаційна кампанія, яку Росія розгорнула у 2021 році, фактично стала підготовкою до подій 2022-го. Ми розуміли, що потрібно готуватися до великої війни, хоча до кінця все одно не вірили, що вона почнеться.

Чому? Бо ми знали, у якому стані перебували так звані армії «ДНР» і «ЛНР». Вони не справляли враження серйозної сили. Я думав: невже вони справді підуть проти української армії? Тим більше, що у 2021 році Збройні сили України були вже зовсім іншими, ніж у 2014-му. Але приблизно за місяць до повномасштабного вторгнення стало очевидно, що щось готується. Ми ще не розуміли масштабів, але бачили, що ситуація різко змінюється.

Примусова мобілізація і псевдореферендуми

18 лютого 2022 року на окупованих територіях оголосили примусову мобілізацію. Забирали практично всіх чоловіків — від 18 до 60 років, а подекуди навіть 17-річних і людей старших за 60. Дуже багато першокурсників і студентів буквально одразу відправили на фронт. Багато з них загинули вже в березні-квітні 2022 року під Маріуполем, Харковом та на інших напрямках.

Уже влітку 2022 року мобілізаційний ресурс на окупованих територіях так званих «ДНР» і «ЛНР» фактично вичерпався. Просто закінчилися працездатні чоловіки, яких можна було мобілізувати. А вже восени 2022 року Росія оголосила мобілізацію на своїй території, і про нас, по суті, забули.

Восени 2022 року вони провели так звані референдуми. До мене навіть ніхто не прийшов, хоча ходили по квартирах і будинках, змушували людей голосувати. Я цього не бачив, до мене вони так і не дійшли. Наскільки пам'ятаю, усе це тривало кілька днів наприкінці вересня.

Коли вони оголосили, що приєднали окуповані території до Росії, це виглядало досить абсурдно. Саме тоді тривала українська осіння контрнаступальна операція – звільняли Куп'янськ, Ізюм, Лиман. Потім Росія ще й втратила Херсон. Тому всі ці заяви про «приєднання» не сприймалися серйозно.

У 2023 році ситуація в Донецьку погіршилася. Найбільшою проблемою стала вода. Якщо у 2022 році її подавали раз на три, шість, дев'ять або навіть дванадцять днів, то у 2023-му стало ще гірше.

Лінія фронту тоді майже не змінювалася. Основні бої точилися біля Авдіївки. Лише у 2024 році росіяни змогли її захопити. Обстріли там були настільки сильними, що їх відчували навіть у Донецьку – вібрація від вибухів авіабомб доходила до міста.

Пройшов складний шлях, щоб виїхати з окупації

У 2024 році я звернувся до Державної міграційної служби. Написав їм: "У мене така ситуація: я не маю українського паспорта, є лише свідоцтво про народження. Я не хочу жити в окупації". До 2017 року ще якось можна було терпіти, але у 2020–2024 роках життя там стало настільки важким, що залишатися більше не хотілося.

ДонецькАвтор: особистий архів

У міграційній службі мені пояснили: "Щоб отримати український паспорт, тобі потрібно приїхати на підконтрольну Україні територію. Оскільки на момент окупації тобі було лише 11 років і ти жодного разу не оформлював паспорт, перший документ потрібно отримувати саме в Україні".

Наприкінці 2024 року я дізнався, що можна оформити підтвердження громадянства через українське посольство в Мінську. Воно працювало, хоча особливо не афішувало свою діяльність.

Спочатку я звернувся до Офісу омбудсмена Дмитра Лубінця, а вже звідти мене переадресували до українського посольства в Мінську. Я подав усі необхідні документи для перевірки належності до громадянства України.

Потрапив через гуманітарний коридор Брест – Доманове. Для цього потрібно було мати внутрішній російський паспорт, щоб виїхати з окупованої території через Росію й Білорусь, а також український документ – закордонний паспорт або посвідчення на повернення в Україну, яке видає українське посольство.

Частина людей все ще готова повернутися до України

Чи можна деокупувати Донецьк? Це вже питання військове. Якщо чесно, я думаю, що там є люди, які чекатимуть на Україну і нормально її сприймуть. Тому що багатьом уже просто набридло жити так, як зараз живе Донецьк.

Чи хоче молодь виїжджати на підконтрольну Україні територію? Ні, не всі хочуть. Частина людей залишається в російському інформаційному та суспільно-політичному просторі. Це сумно, але це реальність.

Окупований ДонецькАвтор: особистий архів

Я ж завжди перебував в українському медіапросторі. І тому добре розумію, як він працює, тому що постійно читав українські новини. Російські джерела я не споживав так активно. Фактично з самого початку стежив за українським порядком денним.

Якщо говорити про життя на окупованій території, то там складно і дорого жити. Вартість життя вища, ніж багато хто думає.

Щодо виїзду до Європейського Союзу – як біженець я міг поїхати ще у 2022 році навіть без документів. Але я не вважаю себе біженцем. Я просто людина, яка жила поруч із цими страшними подіями. Я не отримую і не планував отримувати жодних виплат від інших держав.

За першi 23 роки незалежності Україна багато чого не допрацювала. Через це залишилися проблеми в Криму, на Донеччині, Луганщині. Не були належним чином подолані проросійські впливи. Подібні процеси були не лише там, а й у Києві, Одесі та інших містах.

«Я була готова тікати через вікно». Як Вероніка з Харківщини 14 місяців не могла повернутися з Росії

Дмитро Кучинський мріяв стати «азовцем». У Маріуполі одна куля вбила побратима і поранила його

«Луганськ не зникає, навіть коли ти їдеш». Анастасія Овчарова — про дебютний роман і втрату дому