«Я досі не розумію, як вижив». Ян Данилко через вибух в Оленівській колонії втратив ногу і око

Свої зустрілися з оборонцем Маріуполя та задокументували його свідчення, які допомагають відновити події тієї страшної ночі.

Патріотичне виховання і служба в “Правому секторі” на Донеччині

Ян народився в Запоріжжі. Закінчив бакалаврат за спеціальністю «Міжнародні відносини» у Запорізькому національному університеті та продовжив навчання в магістратурі на юридичному факультеті. Повномасштабне вторгнення застало його студентом магістратури.

Паралельно займався громадською діяльністю. Із 2016 року був у Цивільному корпусі «Азов», а після його переформатування — у «Національному корпусі». Фактично весь цей час присвячував себе розбудові націоналістичного руху в Україні.

Влітку 2019-го Ян долучився до добровольчого українського корпусу «Правий сектор», йому було 20 років. До цього віку брати участь у бойових діях там не дозволяли. Командири дуже обережно ставилися до молодих добровольців і ретельно їх відбирали.

На фронті я був у районах Павлополя, Авдіївки та Нижнього Торецького. Спочатку не казав рідним, що їжджу на бойові. Говорив, що їду на вишколи чи навчання, поступово готував їх до цього

«Уже коли опинився на фронті, повідомив, де перебуваю і чим займаюся. Думаю, для моїх батьків це не стало несподіванкою. Я багато років займався патріотичною діяльністю, тому вони розуміли, що рано чи пізно до цього дійде. Це було логічним продовженням мого шляху».

У родині Яна не було кадрових військових, проте його предки воювали через обставини. Досліджуючи свій родовід, він дізнався, що пращури брали участь і в Першій, і в Другій світових війнах. Зокрема, прапрадід працював судовим приставом, але з початком Першої світової війни пішов на фронт. Прадід був бухгалтером, однак під час Другої світової також став до війська. Ян вважає, що служба Батьківщині у його родині передається з покоління в покоління.

Ян з побратимами у МаріуполіАвтор: особистий архів

«З 2019 до 2022 року я був у "Правому секторі". Їздив на ротації: виконував бойові завдання, а потім повертався додому, щоб вирішити справи, які накопичилися, зокрема пов'язані з навчанням в університеті. Так сталося, що повномасштабне вторгнення застало мене вдома. Узимку я повернувся з фронту, під час відпустки ще встиг поїхати до Австрії, а до Запоріжжя повернувся за чотири дні до початку повномасштабної війни».

Долучився до «Азову» й вирушив до Маріуполя — наступного дня місто опинилося в оточені

Підрозділ, у якому служив Ян, реорганізували, а звичний формат роботи змінився. Щодо вибору підрозділу, за словами Яна, на його рішення вплинуло те, що він був частиною азовського руху. Крім того, розумів, що рідне Запоріжжя опинилося під безпосередньою загрозою, адже вже 24 лютого 2022 року російські війська наблизилися до Василівки. Тому разом із друзями з азовського руху та «Національного корпусу» Запоріжжя він долучився до «Азову».

«24 лютого ми ще залишалися в Запоріжжі. Там працював координаційний штаб оборони, і тоді всі вирішували, що робити: отримувати зброю й залишатися захищати місто чи їхати на інші напрямки. Перед нами також стояв вибір — обороняти Запоріжжя чи прориватися до Маріуполя. Ми розуміли, що можливість потрапити до Маріуполя дуже швидко може зникнути. Тому ще добу спостерігали за ситуацією. Побачили, що коридор поки залишається відкритим, а фронт більш-менш стабілізувався — російські війська зупинили на підступах до міста. Стало зрозуміло, що вирішальна битва за південь України відбуватиметься саме в Маріуполі. Тому ми вирушили туди».

Далі Ян зв’язався з командирами і сказав, що хоче приєднатися до «Азову». Отримавши згоду, разом із друзями проклав маршрут до Маріуполя. Тоді ще залишався шлях через неокуповані території — через Оріхів, Пологи та Розівку. Саме цим маршрутом вони й добралися до Маріуполя.

До речі, в “Азові” вже був боєць з псевдо “Август”, росіяни вбили його в Оленівській колонії. Свій позивний Ян отримав ще під час служби в «Правому секторі». Він походить не від місяця народження, а від імені давньоримського імператора Августа. Щоб не плутати його з іншим бійцем із таким самим позивним, Яна називали «Август-2».

На "Азовсталі" поруч з побратимом на псевдо "Хаба". Ян подаліАвтор: Дмитро Козацький

«Уже наступного дня командир сказав: “Вітаю, хлопці, ми в оточенні”. Тоді ми зрозуміли, що фактично встигли потрапити до Маріуполя в останній момент. Ще трохи і дістатися до міста було б уже неможливо. Із чотирьох людей, які тоді їхали разом зі мною, двоє і досі у полоні. Мій найкращий друг із позивним “Мажор” повернувся в Україну. Він дістав важке поранення, тому його евакуювали гелікоптером».

Був поранений після танкового удару, але залишався в строю до виходу у полон

Під час боїв Ян дістав важке поранення. Це сталося 24 березня 2022 року, коли російські війська розпочали масштабний штурм Маріуполя по всій лінії оборони. Ворог наступав із різних напрямків, застосовуючи важку техніку — танки та БТРи.

«Нам катастрофічно бракувало техніки. На позиції нас було лише восьмеро. Протистояти танкам із тим озброєнням, яке ми мали, було майже неможливо. Чотири російські танки почали обстрілювати будівлю на вулиці Таганрозькій, де був наш командно-спостережний пункт. У цей момент я був усередині. Один із танкових снарядів влучив у будівлю, і вона почала руйнуватися. Верхні поверхи разом із цеглою обвалилися просто на мене. Мені дуже пощастило, що поруч були сталеві двері — вони спрацювали, як щит, прикрили мене, а уламки відлітали від них. Але коли на тебе падає цілий поверх, це величезна сила й вага. Мене буквально втиснуло в стіну. У результаті я отримав важкий вивих лівого плеча з переломом. Ми не могли чекати на евакуаційний транспорт. Його вже не було, та й під’їхати він не зміг би, бо росіяни почали нас оточувати. Тому всі поранені, які могли рухатися, йшли своїм ходом».

Ян поранений у МаріуполіАвтор: особистий архів

Ян вийшов з «Азовсталі» у полон 17 травня. Спочатку із заводу евакуювали найважчих поранених — так звані «червоні» та «жовті» групи, які потребували невідкладної медичної допомоги. Він належав до «зелених» — поранених, чий стан уже був стабілізований: плече вправили, наклали бандаж, і потреби в терміновій допомозі не було.

Переведення лише «азовців», дивні пояснення адміністрації та поспіхом облаштований барак

Вже в Оленівці, коли Ян дізнався, що їх переводять до іншого бараку, сподівався, що це підготовка до обміну. Але чому одразу відчув, що щось не так. Найбільше його насторожило те, що переводили лише бійців «Азову». За словами Яна, під час підготовки до обміну зазвичай усіх військовополонених — прикордонників, поліцейських і військових ЗСУ — утримують разом. Тому окреме переміщення лише “азовців” викликало підозру.

«Друге, що мене насторожило, сам список. Я тоді навіть почав рахувати. Якщо брати алфавітний список людей у бараку, виходило, що забирали приблизно кожного четвертого чи п’ятого.

Мені це дуже нагадало принцип римської децимації, коли в легіоні карали кожного десятого або обирали певних воїнів незалежно від того, хто вони. Це було символічне покарання, щоб залякати інших

Коли вже після трагедії я почав складати все докупи, зрозумів, що ця аналогія була дуже схожою».

Окупанти оголосили прізвища і вишикували полонених. Тих, чиї прізвища прозвучали, вивели на плац перед бараками. Там вони стояли так званими «коробочками» — по десять людей у шерензі та по десять у глибину, як на параді. Після цього колону повели у бік промислової зони.

Після переведення до нового приміщення всі намагалися заспокоїти себе. Полонені жартували, ніби це термінал в аеропорту, звідки їх зараз повезуть на обмін. Однак, коли вони прийшли на місце, побачили промислову будівлю. Ян пригадує, вона схожа на ту, яку використовують як столярну майстерню чи виробничий цех. Було видно, що приміщення поспіхом переобладнали для утримання людей: нашвидкуруч облаштували туалети, поставили двоярусні ліжка, а вже згодом привезли матраци й подушки.

«Потім прийшов начальник колонії. Було видно, що він буквально на ходу вигадує пояснення. Казав приблизно так: “Ми вас сюди перевели, щоб розвантажити бараки, покращити житлові умови. Зараз зробимо ремонт, а потім повернемо вас назад”. Але це звучало абсолютно нелогічно. Якщо справді хочеш зробити ремонт, то звільняєш один барак, ремонтуєш його, повертаєш людей, а потім переходиш до наступного. А тут забрали лише частину людей. Так, у бараках стало трохи менше людей, але цього явно недостатньо, щоб починати якийсь серйозний ремонт. Це виглядало як повна нісенітниця».

Дивна поведінка охорони та незрозумілі роботи навколо барака

За словами Яна, відбувалося дедалі більше дивних речей. Зокрема, різко змінилася поведінка охоронців: якщо раніше вони постійно перебували поруч із полоненими та патрулювали біля них, то згодом почали триматися на відстані приблизно ста метрів і майже не підходили ближче. Це викликало додаткові підозри.

Також на роботи привели інших полонених. «Азовців» до таких завдань майже не залучали, оскільки росіяни постійно звинувачували їх у тому, що вони нібито є «спецназом» і можуть напасти або втекти. Тому працювали переважно морські піхотинці, військовослужбовці 74-ї бригади та прикордонники. Їх поставили приблизно за 100-150 метрів від місця утримання «азовців» копати капонір. Згодом його обклали ящиками з-під боєприпасів, засипали землею та облаштували імпровізоване укриття. За словами Яна, саме там майже весь час перебували російські спецпризначенці. Вони практично не виходили назовні, що також було дивним.

Згодом полонених почали надовго зачиняти всередині ангара. Їм пояснювали це необхідністю проведення робіт – нібито потрібно було натягнути колючий дріт і встановити освітлення. Однак, коли вони виходили, бачили, що за кілька годин фактично нічого не змінилося: лише натягнули невелику ділянку колючого дроту, закріпили його абияк і встановили одну лампу.

За словами Яна, жодних реальних робіт не проводили, тому ставало зрозуміло, що всі ці пояснення були лише вигадкою. З кожною годиною посилювалося відчуття, що насправді відбувається щось зовсім інше, ніж їм намагалися пояснити.

9 годин з турникетом на нозі

«День 28 липня нічим не відрізнявся від інших. Звичайний підйом, звичайний відбій — усе як завжди. Того дня весь наш барак масово водили на допити. Це також відбувалося дуже швидко — одного за одним. Увечері був відбій о десятій годині. Я вже дрімав, коли стався вибух. Досі не розумію, як взагалі вижив. Найбільше пощастило хлопцям, які лежали за великим промисловим пресом у кутку будівлі. Цей прес разом із цегляною стіною став для них своєрідним щитом і прийняв на себе уламки. Були й ті, кому не пощастило через те, що вони спали, випрямивши ноги. Вони виступали за прес, і саме туди влучили уламки. А тих, хто лежав на боці або підігнув ноги під себе, уламки оминули».

Ян отримав контузію та численні уламкові поранення. Уламки потрапили в голову, тулуб, руки й ноги. Частина з них досі залишається в його тілі — близько пів сотні уламків лікарі вирішили не видаляти.

Постраждало ліве око. Спочатку його вдалося врятувати в Донецьку, але зір відновити вже не було можливості. Після обміну та операції в Україні почалося запалення. Лікарі боролися за те, щоб зберегти саме око як орган, однак через відшарування сітківки й критичне падіння внутрішньоочного тиску повернути зір було неможливо.

Також у Яна було важке поранення правої ноги. Уламок пройшов крізь неї, перебивши кістку між коліном і стопою. Після вибуху через нестачу медичних засобів поранені самостійно робили турнікети з підручних матеріалів — простирадл і палиць, допомагаючи один одному.

Наші медики зробили все, що могли. У них були знеболювальні уколи, вони мене оглянули, зробили імпровізовану шину з двох дощок і бинтів. Я лежав на траві біля барака

«Потім поранених завантажили у вантажівку. Пам’ятаю, як один із представників “ДНР” сказав: “О, а ці двоє вже не доїхали”. Ступню мені ампутували в лікарні Калініна в Донецьку. Через те, що майже дев’ять годин нога була перетягнута турнікетом, лікар прямо сказав: “Або тебе рятувати, або ногу”. Він пояснив, що я перебуваю в полоні, тому ніхто не буде ризикувати, намагаючись зберегти кінцівку. Ніхто не знав, чи приживеться вона після операції, чи не почнеться зараження і чи не доведеться постійно вводити ліки. Лікар сказав, що шанс урятувати моє життя значно вищий, якщо ампутувати ногу. Я думаю, якби мене одразу доставили до нормальної лікарні, де могли встановити апарат зовнішньої фіксації, провести повноцінну операцію й правильно лікувати, ногу, можливо, вдалося б зберегти».

З лікарні після ампутації назад у полон на 3 роки

У Донецьку Ян перебував з 29 липня до 2 вересня.

«Після операції мене перевели до 15-го шпиталю на виїзді з Донецька, у бік Пісків і Ясинуватої. Наскільки я зрозумів, раніше це був якийсь санаторій чи профілакторій, який просто переобладнали під військовий шпиталь. Перші десять днів я провів у реанімації, потім ще близько двадцяти днів лікувався у звичайному відділенні. Саме в цьому шпиталі утримували військовополонених. Потім росіяни почали активно наступати на цій ділянці фронту. До шпиталю приїхали лікарі з Москви. Вони поводилися так, ніби місцеві медики не вміють лікувати українських полонених, мовляв: “Зараз ми покажемо, як треба”. Найважчих поранених залишили, а більшість із нас почали повертати до Оленівки. Ми навіть бачили з вікон, як до шпиталю масово завозили медичне обладнання, носилки й апаратуру. Було зрозуміло, що звільняють місця для великої кількості російських поранених».

Журналістка Свої Ганна Курцановська подарувала Яну книгу про злочин в Оленівці, співавторкою якої вона єАвтор: Свої

Коли у вересні Яна знову привезли до Оленівки, він побачив, що колонія вже суттєво змінилася. Частину полонених вивезли в інші місця, а умови утримання стали значно жорсткішими. За його словами, різниця порівняно з періодом до вибуху була величезною. Уже тоді почав діяти так званий «таганрозький» режим: полоненим забороняли піднімати очі, змушували сидіти навпочіпки, не дозволяли дивитися по сторонах, а за найменші порушення відправляли до дисциплінарного ізолятора. Режим утримання максимально посилили.

Наприкінці вересня Яна перевезли до Таганрога, де він пробув майже до кінця серпня 2024 року. Після цього його етапували до Кизила, а звідти — до Пермського краю. Саме з Пермського краю його у червні 2025 року обміняли.

Мене катував син охоронця Януковича. Як Олена Ягупова після полону домагається покарання ката з ФСБ

З дня виходу у полон із сином немає зв’язку. Маріуполець Олександр Куранов п’ятий рік у неволі

«Азовець» вирощує квіти і розсаду на Тернопільщині. Сергій Янзюк три роки мріяв про це у полоні