«Взяла із собою лише дві валізи». Історія бахмутської родини, яка 15 років виготовляла соляні лампи

Більшість обладнання залишилася в Бахмуті, тому тепер у невеликій майстерні вони виготовляють лише близько 40 видів ламп. Переважно працюють з гімалайською сіллю, яку привозять з Пакистану.

Напередодні вторгнення пакувала замовлення, які так і не вдалося відправити

Альона Букрей народилася в Бахмуті й до повномасштабного вторгнення не уявляла себе в іншому місті. Разом із родиною Альона облаштувала тут дім, розвивала власну справу, мала великий будинок і виробниче приміщення. Для неї Бахмут був рідним місцем, з яким вони пов’язувала не тільки своє, а і майбутнє дітей.

23 лютого 2022 року Альона востаннє була на виробництві — на складі пакувала численні замовлення, які наступного дня вже не вдалося відправити. Після 24 лютого Альона більше не потрапила до цеху, обладнання зупинилося, а працівників довелося звільнити.

Продукція на полицях оптових клієнтів до 24 лютого 2022 року

«Обстрілів у Бахмуті на той момент не було, але 8 березня я з двома дітьми виїхала евакуаційним автобусом до Краматорська, а звідти потягом до Львова. Взяла із собою лише дві валізи. Чоловік і батьки тоді залишилися в Бахмуті, бо ми ще не усвідомлювали масштабу біди й не знали, що робити та куди їхати. Ми місяць прожили в селі на Львівщині, потім стільки ж на Закарпатті. А 1 травня переїхали до Дніпра. Хотілося бути ближче до дому».

У травні, коли обстріли почалися вже в самому Бахмуті, до Дніпра переїхали батьки Альони. Чоловік залишався в місті до кінця жовтня — виїхав лише тоді, коли там уже не було води, газу та світла. Родина також вивезла всіх домашніх тварин — мопса і шістьох котів.

Ідея виникла на святі міста, коли на виставці побачили соляний світильник

Ідея виготовляти соляні лампи належала Антону, чоловікові Альони. Він запропонував її ще у 2007 році. Альона добре пам’ятає той період: у першу суботу вересня в Бахмуті традиційно відзначали День міста, а в нижньому парку підприємства презентували свою продукцію. Серед учасників була й «Артемсіль».

«Ми ще тоді зустрічалися. В той день гуляли в парку. Коли підійшли до виставкової палатки “Артемсолі”, побачили соляні світильники, які виробляло підприємство. Взяли рекламку, і Антон у той момент сказав: “Соляні світильники будуть дуже добре продаватися, вони подобаються людям. Я хочу цим займатися”. І з того часу все почалося».

Антон самостійно почав створювати сайт для продажу соляних світильників. Робота тривала із вересня до кінця грудня 2007 року, а в січні сайт запустили. Першим і єдиним замовленням того місяця став світильник. Тоді вони продавали продукцію «Артемсолі», купуючи її та перепродаючи через сайт. Згодом кількість замовлень почала стрімко зростати, і подружжя вирішило започаткувати власне виробництво.

Від ручної роботи до промислових верстатів

За освітою Альона економіст. До народження дітей працювала бухгалтеркою на заводі ЗАТ «Керамік», а згодом — у компанії «Лафарж Гіпс». Після декрету на роботу вже не повернулася. Антон за освітою фахівець із автоматизованих систем управління, працював у Пенсійному фонді. Після запуску власного бізнесу він також звільнився, і відтоді подружжя працює на себе.

Спочатку вони орендували невелике приміщення площею 100 квадратних метрів на виїзді з міста. Працювали самостійно, але згодом кількість замовлень зросла, тому Альона і Антон придбали нове обладнання, розширили асортимент і почали наймати працівників. У 2017 році подружжя Букрей придбало власне двоповерхове виробниче приміщення.

«Усі форми, які ми додавали до асортименту, спочатку робив Антон. Він багато чого вміє, тому сам виготовляв тестові форми, а потім навчав людей. Спочатку все робили ручним інструментом, згодом почали купувати великі промислові верстати, щоб автоматизувати та пришвидшити виробництво. У різні періоди в нас працювала різна кількість людей. Перед початком повномасштабної війни — троє працівників, не рахуючи нас. Раніше їх було більше, але наша основна мета полягала в тому, щоб завдяки автоматизації та пришвидшенню виробництва зменшувати кількість працівників».

Наприклад, раніше вручну болгаркою виготовляли близько 20 виробів на день. А після придбання двох верстатів, на яких могла працювати одна людина, цей показник зріс до 150 одиниць.

«Ми ніколи не робили індивідуальних замовлень. У нас був стандартний асортимент — понад 200 видів соляних світильників, розрахований на великі й масові продажі. Нашою метою було виробляти понад 150 світильників на день. З індивідуальними замовленнями такого обсягу не досягнеш — можна виготовляти один-два світильники на день. Тому ми не йшли цим шляхом».

З якою сіллю краще працювати?

Для виробництва вони купували сіль у сьомому руднику «Артемсолі» в Соледарі. Її продавали блоками вагою 30 кг і розміром 20×20×40 см. Працювати з сіллю було складно: вона погано взаємодіяла з металом, тому обладнання постійно іржавіло й потребувало догляду. Крім того, під час обробки утворювалося багато браку, адже сіль була дуже крихкою і могла просто розламатися навпіл.

«Коли ми частково перевозили виробництво у травні 2022 року, то вивезли й сіль, яку купили ще в лютому, але не встигли з неї нічого зробити. Вона довго лежала, бо ми повністю перейшли на гімалайську сіль. Ще у 2018 році ми закупили партію гімалайської солі, спробували з нею працювати й додали світильники з неї до асортименту. Але тоді вона була дуже дорогою, тому такі вироби не мали великого попиту, і ми більше її не купували. Зараз потроху розпродаємо лампи із залишків нашої солі».

За словами Альони, з гімалайською сіллю працювати легше, ніж із тією, яку вони раніше купували в «Артемсолі». Вона має іншу структуру, менш крихка, тому під час обробки утворюється менше браку. Гімалайську сіль закуповують у Пакистані, де її добувають, а продають за вагою. Водночас її суттєвим недоліком залишається висока ціна, оскільки сіль потрібно доставляти з-за кордону. Частина матеріалу також може пошкоджуватися під час транспортування — блоки іноді тріскаються, і використовувати їх для виробництва вже неможливо.

«Зараз асортимент значно менший, ніж був раніше — понад 40 видів. Це навіть не порівняти з тим різноманіттям, яке ми виготовляли до повномасштабної війни. Майже все наше обладнання залишилося в Бахмуті, а купувати його заново ми не будемо, бо нині немає таких обсягів замовлень і це невигідно. У Дніпрі ми орендуємо приміщення, облаштували невелику майстерню: щось привезли з Бахмута, щось докупили тут і так працюємо».

Четверте покоління пекарів — як морпіх із Макіївки Федір Самбурський відкрив кафе в Ірпені

«Я досі не розумію, як вижив». Ян Данилко через вибух в Оленівській колонії втратив ногу і око