Вивезли печі, глину та цілі цехи. Як п’ять керамічних бізнесів зі Слов’янська рятують виробництво

Майстерня Тараса Сніжковського — зі Слов’янська на Черкащину

Майже десять років Тарас Сніжковський розвивав у Слов’янську виробництво сувенірної кераміки. У майстерні виготовляли вази, цукерниці, свічники та декоративні фігури, які продавали в Україні, Молдові, Румунії, Болгарії та США.

Тарас Сніжковський

До повномасштабної війни на підприємстві працювали до 25 людей. Проте наближення фронту, обстріли та проблеми з доступом до сировини змусили власника готувати виробництво до переїзду.

Новим місцем для майстерні стало село Нетеребка на Черкащині. Тарас придбав там приміщення і поступово почав облаштовувати цех. Зі Слов’янська він вивіз піч для випалювання, обладнання та близько 85 тонн донбаської глини. Разом із підприємством переїхали шість родин працівників.

Керамічні сувеніри

Після релокації керамісти почали залишати на виробах напис «Від слов’янських майстрів на Черкащині. 2026». Так вони підкреслюють, що кераміку досі створюють майстри зі Слов’янська і зі слов’янської сировини — лише тепер за сотні кілометрів від рідного міста.

Наразі підприємство виробляє приблизно 20% від колишніх обсягів. Тарас сподівається поступово розширити виробництво, працевлаштувати більше переселенців зі Слов’янська та місцевих жителів.

Сувеніри виробництва майстерні Тараса Сніжковського

«Хотіли б повернутися до українського Слов’янська, відновити виробництво та жити в улюбленому місті. Якби закінчилася війна, то я із задоволенням працював би на два виробництва — на Черкащині та Донеччині», — розповів підприємець Антикризовому медіацентру.

NANA Ceramics — п’ять печей перевезли на Хмельниччину

Історія сімейного виробництва NANA Ceramics почалася наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років. Батьки Артема Маринюка виготовляли у Слов’янську чашки, піали, келихи, вази та квіткові горщики. Згодом Артем продовжив родинну справу і створив сучасний бренд кераміки.

Улітку 2025 року підприємець вирішив перевезти бізнес на Хмельниччину. Нове приміщення знайшли поблизу Кам’янця-Подільського, однак евакуація обладнання перетворилася на складну технічну операцію.

Кераміст Артем Мартинюк

Щоб дістати із цеху всі п’ять печей для випалювання, робітникам довелося розбирати дах і залучати автокран. Загалом для перевезення обладнання знадобилися десять фур, маніпулятори, навантажувачі та інша спецтехніка. За словами Артема, лише переїзд коштував понад 15 тисяч доларів.

Власник намагався врятувати все, що ще можна було використати. До нового цеху привезли навіть демонтовані у Слов’янську вікна, а також запас місцевої білої глини.

«З великим сумом, із розбитим серцем ми почали все вирізати. Релокація тривала близько трьох місяців», — розповів Артем Мартинюк.

На новому місці команда облаштовує цех і готує виробничу лінію до повноцінного запуску. Тут планують продовжити виготовляти вази, горщики, кашпо, скарбнички та інші вироби з білої глини.

Майстерня Попових — понад 20 років роботи та новий початок на Київщині

Подружжя Вікторія та Сергій Попови створює авторську кераміку понад два десятиліття. Їхня майстерня у Слов’янську стала родинною справою та одним із упізнаваних осередків місцевої керамічної традиції.

Навіть після початку повномасштабного вторгнення Попови продовжували працювати у прифронтовому місті. Під час обстрілів доводилося ховатися в підвалі, а проблеми з водою та електроенергією безпосередньо впливали на виробництво. Попри це, майстри створювали посуд і декоративні вироби та намагалися зберегти майстерню.

Вікторія ПоповаФото: facebook.com/profile.php?id=100028835244832

У 2026 році родина вирішила евакуюватися на Київщину й перевезти обладнання. Зібрати за кілька днів майстерню, у якій накопичилися десятиліття роботи, було неможливо. Вікторія Попова розповідала, що мусила спалювати старі альбоми та ескізи, які не могла забрати із собою.

«Там моя піч, там усі мої інструменти. Я виїжджаю, щоб забрати руки. Якщо в мене будуть руки, я все зроблю», — говорила керамістка перед евакуацією.

Тепер родина має відновлювати справу на новому місці — без частини матеріалів, архівів і звичного простору, але зі збереженими знаннями та власним стилем.

«Керамічні маси Донбасу» — частину заводу запустили на Київщині

«Керамічні маси Донбасу» — одне з найбільших профільних підприємств Слов’янська. Завод запрацював у 2005 році й виготовляв суміші для виробництва посуду, сувенірів, керамограніту, технічної, будівельної та вогнетривкої кераміки.

Підприємство не лише постачало стандартні керамічні маси, а й розробляло матеріали під конкретні замовлення. Наприклад, фахівці могли відтворити склад старої цегли або черепиці, необхідної для реставрації історичних будівель.

Завод «Керамічні маси Донбасу»

У ніч проти 3 вересня 2022 року по заводу вдарили дві російські ракети. Частину приміщень та обладнання було зруйновано. Після цього компанія перевезла частину виробничих потужностей на Київщину й відновила там роботу.

Водночас завод тісно пов’язаний зі слов’янськими родовищами сировини, тому повністю відтворити виробничий процес на іншій території непросто. Частину процесів підприємство намагалося відновлювати й у Слов’янську.

«Наразі на Київщині працює релокована частина заводу. Запустити процеси виробництва керамічних мас намагаються також у прифронтовому Слов’янську», — йдеться на сайті компанії.

Zeus Ceramica — обладнання великого заводу вивезли лише частково

Завод Zeus Ceramica у Слов’янську спеціалізувався на виробництві керамограніту та керамічної плитки. Підприємство входить до ПрАТ «Українська керамічна група» і належить до великих промислових виробників, для яких повна релокація практично неможлива.

Генеральний директор АТ «Зевс Кераміка» Олександр Богославський на зруйнованому заводі у Слов’янську

Після російських ударів основний цех зазнав пошкоджень: вибуховою хвилею винесло вікна, постраждала частина обладнання. За державною програмою релокації компанія змогла вивезти найдорожче мобільне устаткування. Водночас основні виробничі лінії залишилися у Слов’янську — демонтаж і перевезення всього заводу потребували б величезних ресурсів.

«Релокація завжди має два боки. З одного боку, ми перевозимо й зберігаємо виробництво. З іншого — що буде після війни? Якщо територія буде порожньою, там не буде робочих місць і звідти поїде молодь», — пояснював директор ПрАТ «Українська керамічна група» Віктор Левіт.

На відміну від невеликої майстерні, великий керамічний завод неможливо завантажити у кілька фур і відновити в орендованому приміщенні. Тому історія Zeus Ceramica — це не повний переїзд, а спроба врятувати обладнання, технології та можливість відновити виробництво в майбутньому.

Слов’янська кераміка змінює географію, але зберігає походження

До повномасштабного вторгнення у Слов’янську, Краматорську та Дружківці працювали сотні невеликих керамічних майстерень і десятки великих підприємств. Війна зруйнувала звичні виробничі ланцюги: частина цехів припинила роботу, інші втратили обладнання, працівників або доступ до родовищ глини.

Релокація допомагає зберегти окремі підприємства, проте не розв’язує всіх проблем. На новому місці потрібно заново облаштовувати цехи, підводити потужні електромережі, шукати працівників і пристосовувати технології до іншої сировини.

Попри це, майстри продовжують називати свою кераміку слов’янською. Адже разом із печами та формами вони перевозять значно більше — професійні знання, родинні традиції та пам’ять про місто, у якому кераміка стала частиною місцевої ідентичності.

Донецькі історії та голоси з фронту. Сім нових книжок про схід, які варто прочитати

Допомагають людям і рятують довкілля. Історії юних винахідників Донеччини

Історія ТЕС, дим якої було видно з Донецька. «Останній Прометей Донбасу» номінували на «Оскар»