Бахмут оживає у малюнках. Як мистикиня Машика Вишедська документує спогади про дім, війну та пам’ять

Машика досліджує міста, тему дому, родини та архетипи в особистих історіях людей. Основні медіа, які вона використовує, — малюнок, фотографія, колаж, текст і музика.

Свої поспілкувалися з Машикою Вишедською і дізналися, що вона у 2022 році написала автобіографічний комікс «The Walking Artist with Children from Ukraine» про досвід вимушеної міграції, а також комікс-рефлексію про життя і становлення художниці у період між двома війнами — «Ці 8 років». Тоді ж почала документувати своє життя в телеграм-щоденнику «Житія Маші». Також вона започаткувала дві нові серії робіт: «Люди» — серію повнозростових портретів людей із різних спільнот та їхніх історій, і «Приборкуючи ентропію». 2023-го написала комікс-мемуари про свого батька «Пока, пап». Наступного року створила комікс-роздум про втрату дому та пошук відчуття дому — «Мій Дом».

Публікуємо розмову Машики у форматі монологу.

«Я ніби пережила все своє дитинство заново»: історія коміксу про батька, який мав алкогольну залежність

Проєкт про батька я робила у 2023–2024 роках. Почала з власного ентузіазму, а завершити мені допомогла участь у літературній лабораторії від «Мистецького Арсеналу». Там потрібно було представити завершений проєкт. І я подумала, що це гарна нагода взяти себе в руки й дописати есе та комікс до кінця.

Машика з батьками на фоні картин тата

Мій батько — Вишедський Дмитро Львович, 1969 року народження. Він був художником-аматором і мав алкогольну залежність. Усе життя нам доводилося жити поруч із цим його діагнозом. У нас були доволі складні стосунки через його алкоголізм, а ще через те, що родина через це ставала дедалі більш релігійною і намагалася знайти в цьому якусь самопідтримку, надію на зцілення. Проте з батьком у мене були більш щирі стосунки. Він не так сильно піддавався релігійній пропаганді й зберігав у собі якусь людяність, на відміну від мами.

Ми, напевно, трохи впливали одне на одного у творчому плані, хоча працювали в різних техніках. Він був живописцем, а мене завжди приваблювала графіка. Ми брали одне в одного образи, сенси. Папа часто запозичував мої ескізи й доробляв їх на свій лад. Напевно, це єдине, що він дав мені як художник художнику.

Машика з батьком

З роками ситуація погіршувалася, особливо після того, як мама пішла й стало зрозуміло, що вона не повернеться і не бачить із ним спільного майбутнього. Це його підкосило, а потім почалося повномасштабне вторгнення. Алкоголь поступово забирав його людські якості. Я не ризикнула взятися за його евакуацію, бо розуміла, що після цього доведеться або вмовляти його на реабілітацію, або повністю влаштовувати його життя. У мене двоє дітей, про яких треба дбати, і ми з чоловіком не могли взяти на себе ще одну людину, яка потребувала б постійної допомоги. Тому він залишався в Бахмуті до самого кінця, аж поки туди не почали заходити групи вагнерівців і вивозити тих, хто залишився.

Мого батька вагнерівці вивезли на непідконтрольну територію, здається, недалеко від Єнакієвого. Він прожив там кілька місяців без документів і майна, чекаючи, коли вирішиться його доля. З молодшим братом думали, що робити далі. Він хотів забрати тата до себе й вірив, що його ще можна повернути до нормального життя. Брат жив у Нижньому Новгороді, працював і збирався разом із другом машиною їхати на непідконтрольну територію. Я подумала: «Ну все, прапор йому в руки, хай тепер це буде його проблема». Але тато не дочекався.

Туди поїхала мама, вона займалася його похованням. Потім я прочитала її лист до моєї бабусі в Telegram. Вона розповідала, як з’їздила і як усе відбулося. Я навела ці цитати у своєму коміксі. На цьому все й закінчується. Остання глава — мамин лист про поховання. У мене день народження 13 червня, і молодша сестра написала: «З днем народження, Маша. Щастя, здоров’я. Папу відспівали, похоронили. І ще раз з днем народження».

«Комікс — це мої спогади. Ще в день, коли сестра написала мені, що батька поховали, я зрозуміла, що хочу щось зробити в пам’ять про нього. Тоді почала складати перелік різних історій, які з ним пов’язані. Переважно це були мої особисті спогади і те, що я про нього знала.

Коли склала цей перелік, почала детальніше записувати кожну історію. І вже в процесі зрозуміла, що, здавалося б, знала батька все життя, але насправді дуже мало знаю про його біографію — переважно якісь родинні анекдоти, перекази тощо. Я вирішила спочатку записати все, що пам’ятаю і знаю, ті історії, які мені подобаються. А потім, можливо, провести ґрунтовнішу документальну роботу: розпитати знайомих, бабусю та інших людей.

Текст я писала досить довго, а комікс намалювала буквально за кілька днів. Мені здавалося, що я ніби в пришвидшеному темпі пережила все своє дитинство заново. Комікс назвала «Пока, пап». Його видали тиражем усього 30 примірників. Частину забрали мої друзі, частину я подарувала друзям батьків. Один я відвезла в музей коміксів у Кракові. Ще один, під номером 29, подарувала бабусі, бо в неї 29 травня день народження.

Комікс вийшов, мені здається, дуже простим, хоч і про складні теми — про те, як рости із залежним батьком. Там не тільки погані спогади. Я намагалася зосередитися на якихось милих, позитивних моментах. Сподіваюся, що в мене це вийшло. Також я писала про процес роботи над коміксом, про свій прогрес у Telegram-каналі за хештегом «Пока, пап». Мені самій іноді цікаво перечитувати свої старі думки, бо я не тримаю все це в голові. Це ніби поговорити зі своєю молодшою версією.

Я отримувала відгуки від інших дорослих дітей алкоголіків. Вони писали, що їм дуже відгукується цей текст, що багато в чому впізнають у ньому своїх батьків. Тому, мені здається, це і є одна з аудиторій коміксу — своєрідна легітимізація досвіду, про який часто соромно говорити й навіть згадувати.

Мені також здається, що якби цей комікс був виданий, він міг би стати непоганим початком для дискусії про те, як жити в сім’ї з такими проблемами і як ефективно допомагати людям з алкогольною залежністю, а не так, як це відбувається у нас. Мій батько за все життя не отримав адекватного лікування. Та й загалом така допомога в Україні недостатньо розвинена і доступна.

Відвідала свою няню, яка була подругою моїх батьків, і привезла їй примірник. На неї нахлинули спогади про юність, про те, як вони дорослішали. Її історії сильно відрізнялися від того, що я знала в дитинстві. Виявилося, що все було набагато темніше — багато смертей, наркотиків. Це були 90-ті, коли почали з’являтися саморобні наркотики. У тусовці молодих митців і хіпарів багато хто був також наркозалежним. І я насправді рада, що не провела це дослідження раніше. Так мій комікс зберіг світлий настрій і теплі спогади. Бо справжня історія виявилася набагато темнішою і складнішою.

Майже рік роботи: Машика перетворила комікс про дім на 20-хвилинну анімацію

Анімацією я займаюся ще з 2020 року, коли ця функція з’явилася у Procreate — програмі, в якій я постійно малюю. Відтоді час від часу пробувала працювати з цим інструментом. Зазвичай це були короткі жарти на 3-4 секунди.

А першою повноцінною роботою стала анімація для Хмельницького обласного драматичного театру. Моя подруга попросила зробити відео, яке проєктувалося б на декорацію і з яким мали взаємодіяти актори. Саме на цьому проєкті я більш-менш розібралася, як працює покадрова анімація.

Машика Вишедська

Перший великий мультфільм називається «Мій дом». Він триває 19 хвилин 20 секунд, тобто приблизно 20 хвилин. На початку повномасштабного вторгнення «Суспільне Культура» попросило мене написати авторську колонку про моє місто, мої стосунки з ним і те, що для мене означає дім. Тоді я зробила короткий комікс, у кількох фреймах спробувавши відповісти, чим для мене був Бахмут і що я вкладаю в поняття «дім». Він став першою чернеткою майбутнього мультфільму. А вже у 2024 році я взяла участь у другій літературній лабораторії «Мистецького Арсеналу» і підготувала для неї есе «Мій дом».

Ремарка, чому саме «Дом», а не «Дім». Це така гра з графікою. Для мене літера «і» з крапочкою схожа на вогник у вікні — ніби в будинку хтось є, там живуть люди. А «О» — це вже порожнеча, дірка. Тому «Дом» для мене може означати втрачений дім, який уже не має того самого значення.

Тема лабораторії, для якої я писала це есе, була «Життя на межі». Я довго не могла визначитися, про що писати, робила різні нариси. Але завдяки роботі з кураторкою Анфісою Дорошенко мені все ж вдалося сформулювати з них основну лінію есе. Вона якраз стосувалася дому і моїх межових стосунків із цим поняттям.

У тексті я розділила поняття «дім» на кілька категорій і спробувала подивитися на нього з семи чи приблизно семи позицій, описати кожен його аспект. Есе вийшло дуже довгим. Я вирішила зробити за ним комікс, думаючи, що там текст органічно скоротиться, бо у фреймах для нього небагато місця. Але не так сталося, як гадалося: комікс вийшов ще довшим за оригінал. Якщо есе займало шість чи сім сторінок, то комікс складається з 60 фреймів.

Комікс лежав і чекав свого часу. Одного дня Ярослав Мінкін (поет з Луганська з 2014 живе в Івано-Франківську, голова неурядової молодіжної громадської організації «СТАН/Stan») запропонував мені взяти участь у проєкті «Під окупацією», над яким він працював і для якого почав шукати фінансування ще в перший рік повномасштабного вторгнення. Я подумала, що есе «Мій дм» добре лягає в цю тему, бо зараз це окупована територія, фактично недоступна для життя. Тому вирішила, що робота обов’язково має бути представлена в якійсь формі.

Основною роботою для виставки став мій інший комікс — «Ці 8 років». Я подумала, що два комікси на одній виставці буде вже забагато, тим більше що разом з іншою мисткинею представляли спільну роботу, яка також була виконана у форматі коміксу. Тож вирішила, що настав час спробувати зробити повнометражний мультфільм за мотивами «Мого дому».

Над мультфільмом я працювала майже рік, паралельно шукаючи найкращі підходи до анімації. Використовувала два методи. Перший — покадрова анімація, коли кожен рух малюється окремо. Другий — таймлапс, який автоматично записує процес малювання. Деякі сцени я заздалегідь розкладала на етапи, а програма сама фіксувала їх появу.

Найскладнішою виявилася робота зі звуком. Раніше я не займалася озвучуванням і не дуже добре знала музичні програми. Спочатку сподівалася на допомогу друзів, але через відсутність бюджету не могла вимагати від них швидкої роботи. Зрештою довелося все освоювати самій. У цьому мені допоміг більший iPad, який придбала за підтримки організації «СТАН/Stan». Встановила GarageBand (програма для створення музики від компанії Apple, яка перетворює ваш пристрій на колекцію віртуальних інструментів), розібралася з основами, записала всі тексти й зробила прості біти для атмосфери мультфільму. З музики я залишила фактично лише ритм. Коли писала есе й малювала комікс, уявляла метроном, який відстукує секунди. Тому замість нього використала електронні барабани — з ними вдалося точніше передати ритм моїх слів.

Окремим викликом стала англійська версія. Я вільно спілкуюся англійською, але виявилося, що читати підготовлений текст набагато складніше. Мені було важко відтворити природний ритм цієї мови, який легко виникає у звичайній розмові. Я себе втішала: якщо індуси чи азійці не переймаються своїм акцентом, то чому я маю вдавати з себе американку чи англійку? Ну окей, буде в мене мультфільм із сильним слов’янським акцентом. Я українка — який маю, такий маю. Це моя історія, і мені нема чого цього соромитися.

Я показувала мультфільм в Німеччині та Хорватії, і ніхто не казав, що щось незрозуміло. Так, не всі слова я вимовляю правильно, але це частина історії. Навіть якщо згодом краще говоритиму англійською, навряд чи стану щось переробляти. Нехай залишиться як етап мого прогресу.

Прем’єра відбулася у Вуковарі — невеликому хорватському місті, зруйнованому під час Югославської війни. За своєю долею воно багато в чому нагадує Бахмут, тому саме його ми обрали для першої презентації виставки. Пізніше були камерні покази в Івано-Франківську, Дніпрі, а також у Гамбурзі та Берліні.

«Ці 8 років»: від студентки медуніверситету до мисткин

Другий мультфільм, над яким я працюю і продовжую працювати зараз, — «Ці 8 років». В його основі — комікс, який я намалювала у 2022 році під час резиденції у Швейцарії. Він теж називається «Ці 8 років».

Ідея коміксу з’явилася з одного питання. На початку повномасштабного вторгнення куратор і митець Віталій Матухно створив гугл-форму для митців, з якими працював. І поставив їм питання: «Ну і де ви були ці 8 років?» Це було своєрідне переосмислення питання, яким російські пропагандисти з телебачення закидали одне одного. Бо насправді за ці вісім років, паралельно з війною, у нас відбувався культурний розквіт. Багато сучасних митців за цей час виросли, сформувалися як художники — від дитинства до професійного становлення. За мотивами їхніх відповідей і розповідей потім створили книгу «14.8.22». Я ілюструвала деякі історії з цієї книги, але моєї власної відповіді там не було, бо вона виявилася занадто об’ємною.

У коміксі, як і в гугл-формі, є три питання. Перше — про 2014 рік, початок окупації Донеччини та Луганщини. Я розповідаю, як була студенткою медичного університету, ще рік прожила в Луганську, не знаючи, що робити далі, а потім вирішила повернутися додому.

Друга частина — про вісім років, які я з 2016-го провела в Бахмуті. Там я розповідаю, як зі студентки стала мисткинею, і коротко згадую теми, з якими працювала, та людей, які мене оточували. Я намагалася якомога лаконічніше вмістити в комікс вісім років свого життя.

Комікс представили на кількох виставках, зокрема на першій виставці «Під окупацією» у Вуковарі. Один примірник є в музеї коміксів у Кракові. Він має три мовні версії — українську, англійську та хорватську. Для другої виставки в Сараєво я вирішила зробити за цим коміксом анімацію. Він динамічний і насичений подіями, тому добре для цього підходив. За кілька місяців встигла зробити лише першу частину, але й вона триває близько 20 хвилин. Це знову покадрова анімація.

Учасники виставки «Під окупацією» у Вуковарі

У цьому мультфільмі я вже використовую набагато менше прискорених фрагментів процесу малювання і набагато більше дії. Мені довелося добре попрацювати з текстом, бо оригінальний не всюди підходив. Десь не вистачало дії, щось довелося прибрати, бо воно не вписувалося. А ще я дописала вступ, щоб ввести себе як героїню в цей мультфільм.

Мені здається, цей мультфільм добре показує мій прогрес порівняно з попереднім — те, як змінилися мої підходи. Робота зайняла багато часу: я майже пів року практично нічим не займалася, крім цього фільму. Почала одразу після Нового року, а закінчила десь у середині квітня. Прем’єра відбулася в Сараєво, на виставці.

Мультфільм є українською та англійською мовами. Власне, англійською його і показували в Сараєво, тому там звук уже більш-менш готовий. Українську версію я ще не доробила.

Зараз я продовжую працювати над другою частиною — про життя в Бахмуті. Вона має бути більш мажорною, бо коли я повернулася у своє місто, моє життя почало покращуватися. Малюю розділи про те, як познайомилася з чоловіком і як розвивалися наші стосунки. Це дуже приємно згадувати й малювати. Я навіть трохи розтягую цей процес, бо це дуже зворушливі моменти.

Як і роботу над «Пока, пап» та іншими проєктами, я документую цей процес у своєму телеграм-каналі. Показую технічні нюанси, ділюся своїми роздумами. А коли доробляю якийсь фрагмент мультфільму, викладаю його в сторіс в Instagram — додаю контекст, показую оригінальний комікс і те, як змінилася картинка.

Бо якщо «Мій дім» майже повністю відтворював комікс, ніби оживляв його сторінки, то тут усе набагато більше змінюється. Оригінальний комікс майже весь чорно-білий, а мультфільм у мене кольоровий. Стиль загалом той самий, але наповнення вже зовсім інше. Я навіть робила окремі листівки зі скріншотів мультфільму.

В Україні прем’єри цього мультфільму поки не було. Я хочу спочатку повністю його доробити, бо мені здається, це має бути цілісна історія. У виставковому просторі нормально показати одну частину як незавершену роботу, але як завершений фільм я хочу показувати його вже тоді, коли дороблю другу і третю частини.

«Під окупацією»: українські історії війни, які побачили у Вуковарі та Сараєві

Я брала участь у спільному проєкті громадської організації «СТАН/Stan» та хорватської Documenta — організації, яка після Югославської війни займається документуванням воєнних злочинів, свідченнями жертв і збереженням пам’яті про війну. Проєкт триває з кінця 2024 року до 2026-го. Уже відбулися виставки в Хорватії та Боснії і Герцеговині, а фінальну виставку в Україні плануємо провести в листопаді.

Виставка у Вуковарі

Куратором проєкту був Ярослав Мінкін, який відібрав п’ятьох українських митців із різних міст, пов’язаних з окупацією або прифронтовими територіями. Виставка називається «Під окупацією». Уже відбулося дві виставки — у Вуковарі та Сараєво. Наступну плануємо в Україні, у місті Володимирі на Волині.

Ярослав Мінкін

На виставці були роботи Яни Малиги з Нової Каховки, яка вела щоденник під час окупації, В’ячеслава Бондаренка з Луганська, Ксенії Янко з Полтавщини та Вікторії Максимової, яка працює під псевдонімом Вікторія Сарьожавна. Я представляла свої роботи — мультфільм «Мій дом», комікс «Ці 8 років» і спільний проєкт із Яною Малигой.

З Яною ми працювали над історіями з її щоденника. Я робила до них цифрові ілюстрації в дитячій стилістиці, але самі тексти були дуже важкими. Здалеку ці роботи виглядали як милі дитячі малюнки, а коли люди підходили ближче й починали читати, бачили зовсім іншу історію. На відкриттях я бачила, як люди читали й плакали.

У Вуковарі я також показувала мультфільм «Мій дом» і комікс «Ці 8 років». У Сараєво залишився мультфільм, а замість повного коміксу я показувала першу частину його анімації, а другу і третю частини можна було прочитати у великому друкованому форматі.

Для мене було важливо показати ці роботи саме в таких містах. Вуковар, як і Бахмут, пережив війну й окупацію. А в Сараєво виставка проходила в історичному музеї на Алеї снайперів — місці, яке безпосередньо пов’язане з війною в Боснії.

У Вуковарі виставку побачили місцеві школярі й студенти, а також українська спільнота. Ми проводили живу бібліотеку та діалоги миру. У Сараєво теж спілкувалися зі студентами мистецького вишу та місцевими школярами. Для мене це був не просто показ робіт, а можливість поговорити про досвід війни двох країн і про те, як його зберігати в пам’яті.

Ця вишиванка стала оберегом родини Гетьманських. Її дизайн намалював їхній шестирічний син Марк

«Щоб ми не зникали з радарів». Художниця Ірина Серебреннікова створила листівки про рідний Донецьк

Тут були Левко Лук’яненко і Емма Андієвська. Яким було арткафе «Аратта» у Горлівці і що з ним зараз?