“Пархом” 4 роки тому вийшов з “Азовсталі”. Першу звістку про сина рідні дізнались тільки рік тому

Непопулярне рішення – спілкуватися українською

Родина Пархоменків живе у селі Крюківщина на Київщині. Сюди батьки Ярослава, коли їм було по вісімнадцять, після навчання у 1987 році приїхали як молоді спеціалісти з різних регіонів. Сергій – із Чернігівщини, а Світлана – з Житомирщини. Допомогла їм зустрітися обрана професія, пов’язана із сільським господарством. Працювали у місцевому радгоспі.

«Тут мене призвали на строкову службу. Через два роки після демобілізації повернувся в сільське господарство. Ще через рік одружилися. Ми відразу домовились: у сім’ї спілкуватися українською мовою. У перші роки незалежності це було не дуже популярним. Але ми так вирішили», – розповідає Сергій.

Ярослав – надійний захист для молодшої сестри

26 жовтня 1992 року народився їхній первісток Ярослав.

«Коли моя дружина була при надії, я почав обирати ім’я для майбутньої дитини. Для сина мав на думці ніби трохи незвичне ім’я. Але для такого варіанту була поважна причина. Коли я навчався в сільськогосподарському училищі, там був хлопець – тезка відомого у минулому спортсмена. Мені імпонувало те, що при своїх розвинутих даних цей хлопець був надзвичайно добрим. З ним можна було спокійно поспілкуватися на будь-яку тему, пожартувати. Тому якби мій син мав такий характер – мені було б приємно.

Світлана, Ярослав і СергійАвтор: особистий архів

Після народження малого знайомі запитували, як я хочу назвати сина. Відчувалося, що мій варіант не всім до вподоби. Але кожен розумів: батько є батько, як захоче – так і назве свою дитину. І лише мама моєї дружини змогла тактовно і з мудрістю поговорити зі мною на цю тему. Врешті-решт, я був щиро вдячний цій чудовій жінці, що зробила мені перезавантаження. Я переглянув зовсім інші варіанти й зупинив свій вибір на імені Ярослав. Дякувати Всевишньому, характер сина при цьому був саме таким, як я мріяв», – розповів Сергій.

Через три роки в сім’ї народилася донька.

«Син із нетерпінням чекав її народження, навіть ім’я придумав – Юля. Бувало, сусіди та близькі питали у нього: "Кого тобі мама купить? Хто у тебе буде?". Він твердо відповідав: "Юля!". "Чи, може, Юра?" – уточнювали дорослі. Ярослав говорив: "Ні! Юля!"».

Сім’я тоді жила в гуртожитку, який належав радгоспу. Дитячий садочок знаходився зовсім поруч, але Ярослав та Юля туди не ходили, бо виховувалися вдома. Лише бігали у садочок гратися на дитячих майданчиках. Ярослав дуже любив сестричку та завжди захищав її. Школа теж була поруч – через дорогу від гуртожитку. Під час навчання у першому класі з Ярославом трапилася неприємність.

«Катаючись на льоду на шкільному подвір’ї, він упав та отримав струс мозку. Лікарі порадили мені з дружиною не дуже навантажувати його навчанням і все буде добре. Коли до школи пішла сестра, Ярослав і тут був для неї надійним захистом.

Ярослав і ЮляАвтор: особистий архів

Одного разу він прийшов зі школи і розповів мамі: "Уявляєш, сьогодні два хлопці чіплялися до Юлі. То я їм обом надавав – вони більше не лізтимуть". Дружина подумала, що доньку образили однокласники, і сказала: "Сину, не можна ображати молодших. Треба було просто пояснити їм". А він каже: "Мамо, та вони обоє старші за мене на два роки..."».

“Я хочу служити!”

У старших класах Ярослав почав ходити в тренажерний зал. Одного разу на тренуванні йому запропонували спробувати себе в боксі. Мовляв, має хороші дані для цього виду спорту. Але батьки, пам’ятаючи про травму, отриману у першому класі, не підтримали цю пропозицію. Ярослав закінчив 10 класів і пішов навчатися до транспортно-технологічного коледжу.

«У 2011 році ми втретє стали батьками. Юля і Ярослав чекали на брата й уже вдвох обрали йому ім’я – Тимур. Кажуть, якщо старші діти дають ім’я молодшим, то надалі любитимуть їх. У нашій родині цей принцип спрацював», – зазначив Сергій.

У 2012 році Ярослава призвали на строкову службу. Під час одного з візитів до військкомату його представник зауважив, що дитяча травма дає право не бути призваним на службу.

Однак Ярослав не погодився. Сказав: "Я хочу служити". Далі його чекала військово-лікарська комісія. Коли все було готово, у військкомату не залишилося претензій. Строкову службу терміном 1 рік хлопець проходив у полку спеціального призначення "Тигр", який базувався в кримському селі Краснокам'янка. Після повернення недовго відпочивав, бо через 6 місяців почалася перша хвиля мобілізації і Ярослава відправили на Донеччину.

«Хоча в дитинстві й підлітковому віці ми часто сварилися вдома, особливо до його служби в армії, поза межами дому він завжди залишався для мене захисником. На вулиці я завжди відчувала: поруч з братом я в безпеці. Пригадую одну ситуацію. Я гуляла з подругою, неподалік були Ярослав і його друзі. Коли біля нас зупинилася машина, брат миттєво зреагував – без зайвих слів був готовий підійти й з’ясувати, що відбувається і з якою метою біля нас зупинилися. У такі моменти дуже чітко відчувалося його внутрішнє відчуття відповідальності за мене», – поділилася сестра Юлія.

Юлія і ЯрославАвтор: особистий архів

Після армії вони стали сваритися значно рідше. Ярослав подорослішав, став стриманішим, уважнішим. Їхні стосунки як брата й сестри вийшли на інший, глибший рівень.

«Ще один випадок, який яскраво характеризує Ярослава не лише як брата, а й як людину, стався вже під час його служби. Брат приїхав у відпустку, і ми разом поїхали на день народження до племінника. Це був березень, було холодно. Ми довго гуляли на вулиці, я була на підборах і дуже змерзла. Не вагаючись, Ярослав узяв мене на руки й тримав так довго, щоб я зігрілася. Для мене Ярослав – це приклад тихої, але надійної чоловічої присутності. Не гучні слова, а конкретні вчинки – саме так він завжди проявляв свою турботу й захист», – розповіла сестра Юлія.

Обрав “Азов”, бо тут дбають про людей

Після армії Ярослав повернувся до цивільного життя, працював на складі у сусідньому селі. Родина жила мирним життям, але в країні вже кілька років тривала війна. Ярослав був у мобільному резерві, але розумів: рано чи пізно його знову покличуть у стрій. Перспектива потрапити аби-куди його не приваблювала. Тому він вирішив спробувати себе в підрозділі, де служба відповідала б його уявленням про підхід і ставлення до військових. Почав цікавитися. Познайомився з хлопцями, які служили в «Азові». Вони розповіли Ярославу про службу і всі її особливості. Тож він вирішив долучитися до «Азову».

«З перших днів служби син зрозумів, що не помилився з вибором. Розповідав, що у підрозділі дбають про людей, забезпечення на найвищому рівні. Кандидати на службу проходять жорсткий відбір. І це стосується не лише фізичної підготовки. Тому випадкових людей тут немає. Перша посада сина – інструктор з водіння. Далі він пройшов школу сержантів у кілька етапів і отримав звання старшого сержанта. Я бачив, як він росте в цьому підрозділі, і був упевнений, що син на своєму місці», – зазначив батько.

Мати Світлана каже, що Ярослав – надзвичайно добрий та уважний. Коли приїздив зі служби у відпустку, то завжди старався зробити це сюрпризом.

Буває, сиджу вдома, коли дзвінок у двері. Відкриваю – мій син стоїть, посміхається: “Мамуля, привіт!”

«Він так до мене завжди звертається “мамуля”. У мене, звичайно, вибух емоцій! Коли повертався на службу, ми проводжали його на потяг усі, хто був вдома. Одного разу я проводжала його сама. Вийшли з дому раніше. Син запросив мене до кав’ярні, пригостив кавою з тістечком. Було надзвичайно смачно. Ми сиділи, спілкувалися», – пригадує мати.

Чекаємо, коли почуємо від сина: «Я повернувся!»

Під час захисту Маріуполя Ярослав Пархоменко отримав кілька поранень різного ступеня тяжкості. Наприкінці оборони мав і контузії. Після виходу в полон «Пархом» перебував в Оленівці, потім – у Таганрозі. За офіційною інформацією, яку дізналися рідні, зараз Ярослав знаходиться у Пермському краї.

Ярослав на "Азовсталі"Автор: особистий архів

Сергій Пархоменко у грудні 2025 року написав кілька віршів.

Гарнізону «Маріуполь» присвячується…

Чи ти пам'ятаєш?

Оточене місто...

Коли, вся країна,

Тримала кулак...

І як гвинтокрили

Вивозили "триста".

А рідні молились,

Чекаючи "знак"....

Чи ти уявляєш?

Жахливі світанки,

Що майже щоденно

Збирали життя...

І КАБи, й ракети,

Гармати і танки.

Здавалось, цим сценам,

Не буде кінця.

Можливо, ти знаєш,

Характер героїв...

Як виявив волю,

Увесь гарнізон...

А як вже, не стало

Води та набоїв,

То їх "врятували" -

В "почесний" полон...

«Колись дружині в Координаційному штабі сказали: як тільки Росія поставить “галочку”, що подає вашого сина на обмін, вам одразу повідомлять. Думаю, саме тому багато рідних приїздить на обмін. Але завжди з’являється надія після гучних заяв, що були конструктивні перемовини і ось-ось буде потужний результат. Навіть життя ніби завмирає в очікуванні. На кожен дзвінок реагуєш так, ніби це може телефонувати син», – каже Сергій.

Юля з батьком на одній з акцій "Не мовчи! Полон вбиває!"Автор: особистий архів

«Вся наша сім’я, рідні та знайомі – ми всі чекаємо повернення Ярослава. І щоразу, коли хтось дзвонить у двері, моє серце здригається… Раптом я відкрию, а там знову сюрприз: «Привіт, мамуля! Я повернувся!», – додала Світлана.

"Лист з полону"

Знов день закінчився,

"Отбой!" пролунало...

Хоч дуже втомився,

Та хочу, щоб знала -

Я лину думками,

До тебе, матуся.

Чекай мене, мамо!

І я повернуся.

Як темно, як світло -

Чекай, що є сили.

Твоя ж-бо, молитва,

Дає мені крила.

Проситиму знову:

Молися й надалі.

За наших, з Азову.

За всіх - з Азовсталі!

За всіх, хто ще досі,

В рашистській неволі.

Хто взуті... Хто босі...

Зодягнуті й голі...

Я хочу, щоб чули...

Я хочу, щоб знали...

Роки вже минули,

Та нас - не зламали.

В нас - вірність народу,

Своєї країни.

Козацького роду, -

Сини України.

Тож ти - моя ненька,

Найкраща матуся.

Молися, рідненька!

І я повернуся...

На одній з акцій у підтримку військовополонених «Не мовчи! Полон вбиває!» рік тому, 20 липня 2025 року, рідні Ярослава вперше дізналися новини про сина й брата за незвичних обставин. Журналістка Свої стала випадковим свідком розмови двох військовослужбовців, які боронили Маріуполь. Вони говорили про своїх побратимів. Один з військових тільки-но повернувся з полону і розповів, що був у одній камері з Ярославом. Неподалік на акції стояли батьки і сестра «Пархома».

Рідні "Пархома" з побратимом "Августом" (на милицях)Автор: особистий архів

Журналістка покликала їх, і за кілька хвилин Сергій, Світлана і Юлія вже спілкувалися з побратимом «Августом» і вперше за три роки дізналися новини про Ярослава.

Малюнки «Зорана» народилися після Маріуполя й полону. Мар’ян Білокінь перетворює біль на мистецтво

Сергій Стецюра в пам’ять про сина відкрив у Києві кав’ярню. «Грізлі» загинув біля рідного Бахмута

День і ніч думаю про Маріуполь. Колекціонер зберіг історію життя у книзі “Славік. Музей в підвалі”