Батько. Есей Анастасії Овчарової про втрачений Луганськ, надію та смерть
Сім років тому Анастасії Овчаровій довелось поїхати з малої батьківщини через війну, як і мільйонам жителів Донбасу. Її рідні залишились в Луганську й області. Зараз Настя живе у Львові, працює копірайтеркою, пише літературу і мріє про день, коли війна скінчиться - і вона зможе вільно поїхати в рідний, український Луганськ.
Есей «Батько» Настя написала на основі подій, які трапилися в її родині. Він про зв'язки, втрати і переживання, які відчувають рідні, опившись по різні сторони лінії зіткнення і разом переживаючи одне велике горе.
Текст - Анастасія Овчарова
Ілюстрації - картини художника Сергія Захарова
Батько
– Привіт, доця. Ну що ви там, не збираєтеся в гості?
– Пап, ну ти ж знаєш, ми не можемо.
– Та знаю, — зітхнув він важко. – Ну хоча б надіятись можна?
– Пап...
Сергій знав, що донька не зможе приїхати. “Влада ЛНР” заборонила в’їзд тим, хто не має місцевої прописки. “Влада ЛНР” узагалі робила все, щоб перекрити кисень своєму населенню.
Не на це він сподівався навесні 2014 року, коли підтримував приєднання до Росії. Ні, він не ходив на референдум. Був переконаний, що там усе й без нього вирішать. Як завжди.
– А з Артьомкою давно говорила?
– Та давно. Я зараз стараюся менше дзвонити, щоб малу не розбудити.
– Добре, ви там кіно дивитесь, не заважатиму. Дзвонитимеш Тьомі – передавай вітання.
Він завжди боявся заважати дітям, бути тягарем. Боявся, що дав їм замало, тому не має права просити багато.
– Ти не заважаєш, пап.
– Добре, та буду відпочивати. Доць, давай.
Сергій не любив скаржитися на погане самопочуття, навіть сам собі. Коли серце боліло, він розсмоктував таблетки нітрогліцерину, як льодяники. Сердився на серце. За те, що зрадницьки не хотіло працювати. Пам'ятав слова лікаря, який казав йому ще років двадцять тому: буде лише один інфаркт, і він його не переживе.
Але лікар помилився. Тепер Сергій лежав у кардіологічному відділенні з діагнозом “обширний інфаркт міокарда”.
– А нащо? Приїхати не приїде, тільки переживатиме.
Подзвонивши доньці наступного дня, перше що почув:
– Пап, ти що, в лікарні?
– О, а хто тобі вже доніс?
– Та ніхто, просто чую відлуння, таке тільки в лікарнях буває.
– А, ну ти-то знаєш, – він дуже пишався тим, що донька – медсестра. Завжди хвалився цим за першої ж можливості. – Сиджу тут у холі.
Донька строго зауважила:
– Пап, а тобі взагалі не можна ходити. Ти в курсі?
– О, ну ти точно як головний лікар! – сміючись, відповів він. – Та я ледь-ледь, доць. Утомився вже лежати.
І почалося. Підняла всіх родичів на вуха, знайшла можливість передати гроші.
Розказала братові. Той і собі подзвонив і почав умовляти робити документи та їхати до нього.
– Пап, полікуємо тебе, будеш із онукою бавитися.
Через місяць Сергій поговорив із донькою востаннє – перед тим, як вона з чоловіком полетіла у відпустку.
– А, так ви вже купалися в Середземному морі? Доця, так це несерйозно! Треба ж тоді щось нове.
– Та блін, пап. Полетимо ще на Карибське, на острови. Або в Індонезію. Пам’ятаєш, ти казав, що там 14 тисяч островів?
– 17 тисяч, доця. Уявляєш, який архіпелаг? О так, туди б я й сам полетів. Більше половини тих островів навіть не названі.
– О, ну тоді домовилися, ти летиш обживатися, а там і ми приєднаємося.
– Йомайо, оце буде класно! Я б із задоволенням, і Тьому з Катею й онуками!..
– Та звісно, на острові всім місця вистачить.
– Добре, гарно вам відпочити, доць!
Коли швидка везла його в лікарню, він думав: як шкода, що діти так далеко. Навіть почути востаннє їхні голоси він не може.
– Ви тільки не дуже поспішайте на острів, діти. Дайте мені час усе підготувати.
Донька
– А мені Оксана принесла сливи, я хотів варення зварити, але потім скуштував їх і випадково з’їв – одну за одною!
– Блін, а що ж ти тепер узимку їстимеш?
– Та отож, не знаю тепер, що й робити.
Марія поклала слухавку з важким серцем. Батько знав, що вона не має змоги приїхати, і рідко говорив про це. Вони просто вдвох іноді фантазували про те, як колись нарешті зустрінуться. Марія зможе приїхати в рідний Луганськ, а батько приїде до неї у Львів – і вони разом відвідають усі Львівські замки. Марія знала про батькову любов до замків із дитинства. Коли їй було п’ять, він їздив на заробітки в Чехію й розповідав багато історій про стародавні фортеці, про принців і принцес, які ніби досі там жили, про дивовижних тварин, які допомагають добрим людям і карають злих.
Сьогодні в його голосі звучало благання.
“А чи не в лікарні тато?” – спитала сама себе.
“Але ж він говорив про ті сливи й варення... Та ні, він би сказав.”
– Пап, ну що за дитячий садок! Чому ти одразу не подзвонив?
– Та доця, ну а що б ти зробила?
У неї не було сил сердитися на нього, та насправді й не хотілося. Вона його розуміла. Цю рису – не терпіти надмірної опіки – вона успадкувала від батька. Ненавиділа скаржитися, ненавиділа, коли її жаліли. Терпіти не могла, коли близькі починали переживати за неї, нарікати на долю. Ще доводиться їх заспокоювати, замість спокійно собі хворіти. Вона не говорила з татом про те, яка це прикра ситуація, не дорікала, що він себе не береже, не плакала. Одразу подзвонила подрузі, яка жила в Луганську, і домовилася, щоб та віднесла батькові гроші. Тоді ж повідомила братові й попросила, щоб той хоча б спробував додзвонитися до батька.
Спочатку тітка сказала, що він зник. П’ятий день не виходить на зв’язок. Раніше в подорожах Марія завжди дзвонила татові. Він обожнював слухати про їхні пригоди. Цього року в нього не було Інтернету. Український оператор перестав обслуговувати Луганську область, а місцевого він усе не міг під'єднати, бо дорого. Вони домовилися, що Марія розповість про все, щойно повернеться. І про море, і про старовинні монастирі Греції...
Тітці повідомили, що з його телефону, знайденого вдома поряд із документами, останні два виклики – у швидку.
– Значить, він у лікарні, Маша, не переживай! – заспокоювала тітка тремтячим голосом і сама не вірила в те, що каже. – Зараз я попрошу Таню дізнатися, у якій саме, і піти до нього.
Серце Марії пропустило, здається, навіть не один удар. Вона знала, що все не добре. Ні, не було в неї якогось таємничого відчуття, як показують у кіно – ніби тато доторкнувся до її душі, ніби він поряд... Ні. Просто всередині утворилася глибока чорна порожнеча, якої – вона знала – вже не заповнити.
Картина "Краєвид" Сергія Захарова
Уперше таке сталося ще сім років тому, на початку війни. З ним не було зв’язку місяць. Удруге – не відповідав на дзвінки добу. Кожен раз втрачала шматочок серця. Але вірила, що все добре. Цього разу не вірила. Одразу ж почала збирати валізу.
Оформила запит на пропуск в окуповані території, хоч і знала – його не зроблять менше, ніж за 10 днів. Одразу ж купила квиток на потяг, хоч і знала – навіть якщо станеться диво і її пропустять на українському КПП, її ніколи не пропустить “ЛНР”. Без свідоцтва про смерть, яке могли видати тільки їй або братові, що був за тисячі кілометрів від Луганська.
Коли тітка подзвонила й мовчала, вона не здивувалася. Серце вже не могло впасти під ноги, замість нього залишилася пустота. Тільки спитала:
– Коли?
– 23 числа його забрала швидка, і в лікарні він…
Провина підповзла холодною змією. Стискала все тіло.
“Майже весь цей час, поки я тут насолоджувалася відпочинком, він був уже …не тут? Був там сам і не зміг навіть подзвонити”.
– Сьогодні 27. Його ще не поховали як невідомого?
–Ні, ні. Збиралися завтра, але тепер, коли родичі знайшлися, вони почекають. Лише…
Голос жінки перервало ридання. Подумки Марія дякувала тітці за те, що та стримувалася. Сама вона не плакала. Сказала собі, що спершу треба подбати про тата.
– Лише… вони сказали, що не поклали його в холодильник...
– Як? – спитала пошепки.
Сидячи на гарному ліжку в готелі, де на пляж відпочивальників возили на гольф-карах, щоб їм не доводилося далеко йти, де для розв'язання будь-якого питання їй достатньо було підняти слухавку й набрати 09, вона не могла повірити, що так буває. Що лікарі, медики, які давали ту горезвісну клятву Гіппократа, які вчилися з нею в одному університеті, можуть кинути людське тіло просто так. Не бойовики. Медики.
Такі ж, як вона сама.
– Чому ж вони нікому не повідомили?
Час сповільнився. Марія бачила лише образ батька, який лежав 5 днів у задушливому морзі у спеку. Голий і нікому не потрібний. Змія міцно обвила її шию й душила.
– Ви можете попросити сестру зайнятися похованням? Я зараз перекажу гроші. Не можна, щоб він і далі чекав.
Вона знала, що в тата в Луганську жила двоюрідна сестра, з якою він мав ніби непогані стосунки. Нещодавно він копав у неї вдома яму для туалету. Марія сварилася з ним через це. Такі фізичні вправи – не для тих, хто постійно скаржиться на серце.
Ця сестра приходила до нього в лікарню, позичала гроші на ліки. Він дуже переживав через це. Ненавидів брати в борг. Коли донька переказала йому гроші, передусім повернув борг сестрі. Сказав: одразу на серці легше.
– Я вже подзвонила Ірин, – тітка передзвонила через якихось п’ять хвилин, говорила з довгими паузами, хоча й перестала схлипувати. – Вона сказала, щоб не втягували її в це.
– Що?..
– Сказала, що, по-перше, він їй грошей не повернув, – пауза. — 6000 рублів. – Знову пауза і звук, ніби вона вдавилася. Ніби спробувала перетравити ті слова. – А по-друге, судочки для їжі. І це вона ще не рахувала туалетного паперу, станка для гоління й рушника. Так вона сказала.
Марія пролетіла півтори тисячі кілометрів за годину, але не зменшила відстані між собою й батьком ані на сантиметр... Раніше, до 2014 року, від Львова до Луганська була відстань 1367 км. Тепер це була відстань – 1367 км і безодня.
Марія не змогла поховати тата через тих, хто у травні 2014 пішов на референдум і проголосував за від’єднання Луганської області від України. По телефону організовуючи похорон, воліла б краще лежати поряд із ним або руками копати яму.
Але не змогла.
Син
Коли сестра подзвонила й повідомила, що в тата був інфаркт, Артем розізлився. Розізлився на батька. Скільки разів він казав йому, щоб приїздив до нього. Але дужче злився на себе. Чому не наполіг?
– Привіт, пап.
– Привіт, синок. Як справи?
– Ти мені зуби не заговорюй тут! Чому не подзвонив?
– Та я пробував, правда... Але ж цей зв’язок у нас, “Лугаком”. Задушити нас намагаються.
– Пап, що там із документами? Коли їдеш до нас?
– Синок, та вийду з лікарні й робитиму. Точно! Я ж онуку хочу побачити.
Тато завжди був найсильнішим. Носив дітей на плечах від зупинки тролейбуса й до самого дому. Через парк і дві вулиці. Якщо він сказав, що приїде, значить приїде.
– Катя! – звернувся Артем до дружини. Вона колисала двомісячну Ксенію, – коли у вересні поїдеш у Луганськ, зустрінешся з татом? Покажеш йому Ксюшу?
– Звісно! Ти ще питаєш, він же так її чекав! Здається, більше, ніж ми.
Поки дружина була вагітна, Артем переживав про те, яким батьком стане. Саме тато заспокоював його, як ніхто.
Артем саме бавився з донькою. Сестра подзвонила. Він якраз устиг подумати, що останні сім років життя їхньої сім’ї складається не з зустрічей, а з дзвінків. Тато й сестра стали для нього голосами в телефоні.
“Як я втомився від цього. Хай би це все завершилось – і ми могли б стати одне для одного реальними людьми”, – устиг подумати до того, як натиснув на зелену кнопку. Голос спитав:
– Як справи? – не чекаючи відповіді. – Ти вдома?
– Так, удома, з малою сиджу.
– А Катя поряд?
– Так, а що таке? – занервував Артем.
– Тьома, тато помер.
Серце на мить зупинилось, потім спробувало втекти через п’яти, але зрозумівши, що нічого не вийде, повернулося.
– Коли?
– Ох, Тьом, ще в понеділок.
– А ти коли дізналася?
– П’ять хвилин тому.
– Як?
– По дорозі в лікарню.
– Добре, я передзвоню, – ледве зміг вимовити.
Дружина почула – щось не так. Одразу забрала в нього дитину.
– Що сталося? – спитала, хоча насправді вже знала.
– Тато...
– Треба їхати.
– А мала?
– З нами.
– Тоді зранку виїжджаємо.
Знову подзвонив сестрі, сказав, що їхатиме з дружиною в Луганськ.
– Тьом, я так рада. Сумніваюся, що сама доберусь… хоча б ти його провів. Я спробую зробити все можливе, щоб поки ви доїхали, усе було готове.
– Я б хотів, щоб ти приїхала.
– А я ніколи так не хотіла бути в Луганську, як зараз.
– Йобана Лугандонія це! Це вже не Луганськ!
Картина Сергія Захарова "Мандрівка Сна"
Шлях
...Їхати чотири тисячі кілометрів було не складно. Артему не звикати – він часто долав такі відстані по роботі. Складно було зупинятися для відпочинку й думати про те, що тато там лежить один і чекає. Складно було уявляти його на металевому столі в якомусь холодному морзі. Складно було усвідомлювати, що тата вже нема.
Ремонт машини. Відсутність деталей. Спека, з якою не міг упоратися їхній звиклий до вічної мерзлоти кондиціонер. Недосипання за 54 години дороги. Постійний образ мертвого батька перед очима – усе це так виснажило мозок Артема, що коли його не пропустили на митниці, він просто сів назад у машину й дивився перед собою.
– Не випускають.
– Чому?
– Через те, що в їбучій Лугандонії ніхто не вакцинується, там загострення пандемії.
Катя взяла дитину на руки й пішла сама до прикордонників. Подумала, як добре, що чоловік утомлений і не почав сам з’ясовувати. Через три хвилини повернулася з пропуском.
– Поїхали.
– Ти їм гроші дала?
– Ні, громадян України з місцевою пропискою пускають. Сказали лише, що не впевнені, що ті нас пропустять. Ну поїхали, перевіримо.
На “КПП ЛНР” їх таки пропустили швидко. Спитали, щоправда, перед тим, чому не служить. Катя встигла раніше за Артема поставити зустрічне запитання – чи збирається той Ахмед утримувати замість чоловіка трьох їхніх дітей? На тому й роз’їхалися.
Дорога від митниці до Луганська в кращі часи зайняла б годину. Зараз Артему здалося, що цей відрізок забрав у нього найбільше сил. Одразу після КПП дорога розбита, на узбіччі сміття й худі голодні пси. У звичайний час вони б зупинилися й нагодували їх, та зараз усе, чого вони хотіли, це щодуху тікати. Але доведеться спочатку зробити те, для чого приїхали.
Зустрілися з татовою невісткою Танею. Потім Артем завіз Катю з дитиною до її родичів і поїхав у морг. Таня поїхала з ним.
Так він і уявляв цю будівлю: цегляна, сіра, вікон не міняли з 70-х років, коричнева облізла фарба на фундаменті. На вході стояла огрядна невисока жіночка в брудному халаті. Тримала жовтими пальцями цигарку, що тліла вже біля самого фільтру, курила й говорила по телефону.
Коли Артем із Танею спробували пройти, перегородила їм ногою вхід і спитала:
– Куда?
Чоловік давно відвик від такого ставлення, навіть трохи розгубився. Показавши рукою всередину, сказав:
– Туда!
– Наташа, я тебе перезвоню. Тут какие-то скорбящие, наверно, – сказала в телефон. – Вы к кому?
– У меня отец здесь. Нужны документы для похоронного бюро.
– А, ну пойдемте, – пройшла всередину, не притримавши двері. – А как фамилия? – спитала, сідаючи за письмовий дерев’яний стіл посередині коридору.
– Скворцов.
– У вас что-то человеческое есть? – втрутилася Таня. – Это его сын. Как у вас язык повернулся такое ребёнку сказать, у которого отец умер?
– Что ж он к отцу так долго ехал?
– Издалека потому что, он тысячи километров проехал, а вы тут его отчитываете!
– Женщина, буду я тут еще для каждого слова подбирать. Будете на тело смотреть или нет?
Артем повільно взявся за жирне волосся, фарбоване вишневим, потягнув голову жінки до підлоги й повільно почав бити нею об стару бетонну плитку. Вицвілий зелений колір поступово став бурим. Артем відчував насолоду від теплої крові на пальцях...
– Тьом, – Таня торкнулася його плеча, висмикнула Артема з фантазії. – Идём.
Вишнева, як подумки прозвав її Артем, провела їх далі коридором. Відчинила двері й завела в задушливе сіре приміщення. Здавалося, запах смерті був тут від зародження світу – і буде до самого кінця. Чоловік одразу побачив батькове тіло. Усі його уявлення про те, що він лежить на холодному столі, виявилися хибними. Той лежав на целофані. Таким зазвичай криють теплиці. Просто на підлозі.
Картина Сергія Захарова
За сім днів на тридцятиградусній спеці тіло перетворилося на невпізнану масу. Понівечене, напіврозкладене щось… що колись було батьком Артема.
– Какого хуя вы, мрази, не положили тело в холодильник?!
– За холодильник платить надо! У нас тут таких знаете сколько? На всех холодильников не хватит.
– Вот я здесь и готов платить. Но за что, блять?
– Мужчина, эмоции при себе держите. Вы откуда ехали? У вас там, наверное, нет войны, а у нас война. Так что скажите спасибо, что вообще его забрать может.
На вулиці намагався видихнути, але навіть міцні червоні Marlboro не допомагали.
– Тепер у бюро. Марія казала, це ви, Тань, домовлялися про похорон і обід, – звернувся до єдиної родички, яка зголосилася допомогти.
– Так, ця жінка, це її похоронне агентство, вона живе зі мною в одному будинку. Сама запропонувала допомогу, по-сусідськи. До речі, вона з Якутії, вже після 2014 переїхала.
– В Луганськ? Після початку війни? Дивно...
– Ну в неї ніби якісь родичі тут, не знаю. Ми не надто близько спілкувалися.
– Добре, їдемо. Просто сподіваюся, що там люди приємніші, ніж тут.
Після бюро Артем завіз Таню додому й поїхав до дружини та доньки. Розповів, як усе пройшло, і заснув. А прокинувшись зранку, довго лежав із заплющеними очима. Сподівався, що все це лише сон.
– Тьома, Тьом, Марія дзвонила. Просила, щоб подзвонили, як закінчимо. Не забудь. І поїхали раніше в похоронку, я проконтролюю, щоб там усе правильно зробили.
– Та я ж учора все сказав їм, як має бути. Та і власниця ж – Танина знайома. Що контролювати?
– Тьом, ти забув, де ти? З тілом уже все, що могли, зробили. Потурбуймось, щоб хоча б поховали нормально.
– Встаю.
Останній шлях
Машину підкидало. Сіре місто, у якому рух зупинився сім років тому, тиснуло й не давало глибоко вдихнути. Артем роздивлявся вулиці, на яких виріс, і не міг повірити, що це вони. Ніби хтось зробив точний восковий макет, помістив у нього воскових людей, накрив брудною трилітровою банкою й магією вуду змусив їх рухатися. Але це було не пересування в часі та просторі, а хаотичне биття цих істот одне об одного.
– Якесь передмістя Мордору, – раптом мовив Артем. – Ще не проклята земля, але повсюди орки. Ти подивися на людей – такого ж кольору, як небо. Не можу згадати, так завжди було, чи стало?
– Завжди, просто цю масу розбавляли ті, хто або поїхав... або помер.
Коли під’їхали до ритуальної служби, Катя взяла Артема за руку.
– Прошу тебе, зберігай спокій. Я знаю, що хочеться розтрощити тут усе, посипати сіллю і спалити. Але ми мусимо зробити за себе й за Марію те, що мусимо, і поїдемо. Добре?
– Та я спокійний...
– Так, я бачу, – Катя підвела на рівень очей тремтячу руку Артема.
Вийшли з машини. До Артема одразу підбігла невисока жінка середніх років, із жовтим волоссям і з клаптями туші на очах. Хрипким голосом стала пояснювати, що їм доведеться доплатити.
– Я хочу посмотреть, всё ли вы сделали правильно, для начала. Всё ли положили в гроб, – підійшла до неї Катя.
– А вы кто вообще? Лучше меня знаете, как всё делать? Так, может, сами и сделаете?
– Я вам плачу. Сейчас и посмотрим, кто и что знает лучше.
– Так что вы тут смотреть собрались? Гроб же закрытый будет.
– Вот пока не закрыт, открывайте, – Артем збирав останні зусилля, щоб говорити з цими людьми.
Жінка покликала якогось Валєру. Високий худорлявий чоловік зайшов і, не поглянувши на живих, заходився знімати кришку з труни.
Батькове тіло помістили в целофан, через який усе одно відчувався запах – ніби часник замочили в розчиннику для фарби. Нудотно-солодкавий.
– Где рубашка? – спитала Катя, підійшовши ближче до труни.
– Ой, да какая рубашка? Он же у вас всё равно в пакете. Какая вам разница?
– А ви так и не поняли, что все ваши проблемы как раз из-за того, что нет разницы? Делай молча работу, за которую берёшь деньги! Думаешь, если я не на местных номерах, так буду с тобой церемониться? – Катя підійшла до жінки в притул. – Я проверю все, до носков. И где венки?
Працівниця ритуальної служби подивилася на неї спідлоба. Зо три секунди вирішувала, що їй дорожче, гідність чи гроші, а тоді подумала, що та вискочка вчасно нагадала про немісцеві номери, звісно, з них треба здерти якомога більше. Директриса ж так і сказала, коли привела їх.
– Тут они. От сестри і от детей.
– Я с вами говорила по телефону? Я сказала, чтоб были от сына и от дочери, отдельно.
– Так какая ж разница? – осеклась и добавила: – сейчас исправим.
Священник приїхав просто в ритуальне бюро, провів коротку службу, забрав гроші й поїхав. Прийшли кілька татових друзів із роботи й Таня. Сказали, що вже можна їхати на кладовище, бо працівники чекають.
– Поїдь із ним. Проведи його. Я сама доїду, – сказала Катя. – Побудь поряд.
Картина Сергія Захарова "Віддасть кожному"
Сидячи на лавці поряд із труною, Артем не знав, куди діти руки, плакав. Просив пробачення в померлого і звинувачував себе, що не приїхав вчасно, не забрав. Він знав, що тато, якщо був би поряд, зараз сварив би його за ці сльози й ці слова.
– Синок, ну йомайо, ану перестань! Мені що, п’ять років? – сказав би він. – Я так не люблю, коли оце починають нити, ти ж знаєш! Тобі треба бути сильним, оберігати Катю і моїх онуків.
Ех, шкода… Маша не приїхала. Але б вона теж тут таку вологість розвела. Ану хоча б ти зберися!
Артем посміхнувся, поклав руку на труну... і заплакав ще дужче.
– Вибач, тату...– сказав, ковтаючи солоний біль. Усвідомлюючи, що батьків голос почув востаннє.
Залагодивши всі бюрократичні питання, Артем, Катя й маленька Ксюша вирушили додому. Попереду була важка дорога, але місто, у якому він виріс, не давало змоги відпочити. Здавалося, навпаки – висмоктувало сили. Щоб менше відчувати втому, чоловік постійно підтримував розмову з дружиною.
– Там, у бюро, ти коли говорила з тою гримзою, я тебе злякався. Вже не пам'ятаю, коли востаннє тебе такою бачив.
– А з ними інакше не можна. Вони ж тільки свою мову й розуміють, – Катя виросла в районі, про жителів якого казали, що справ із ними краще не мати. “Камбродскіє” – звучало як назва бандитського групування. Вона знала, з кого складається місцеве населення і як із ним взаємодіяти.
– Подивися, тут якось повітря й небо чистіше. Дихати легше. Ніби паралельний світ, – звернувся до Каті Артем, коли вони проїхали останній кордон “ЛНР”. – Думаю, через годину треба десь зупинитися поспати. Сподіваюся, не бачитиму снів.
Свої в Telegram 
