Військова медикиня врятувала сина з окупації після трьох років розлуки. Історія родини з Донеччини

Мати трьох синів сиділа в українському реабілітаційному центрі, стискаючи телефон і чекаючи на дзвінок. Вона намагалася знову зібрати докупи родину, яку розірвала війна.

Лілії Прутян — 55 років. Коли Росія почала повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року, вона служила військовою медикинею. Російські військові взяли її в полон, знущалися з неї, звинуватили у тероризмі й утримували два з половиною роки.

Після звільнення значну частину часу вона проводила у реабілітаційному центрі в лісі неподалік Києва. Там проходила співбесіди з державними службами, лікувалася, відвідувала групову терапію, заняття з верхової їзди та лиж, масажі й йогу, а також перенесла операцію з відновлення правої барабанної перетинки.

Лілія ПрутянАвтор: The New York Times

Але найбільше Лілія хотіла повернути свого молодшого сина — Діму Загребаєва. Вона не бачила його три роки. Хлопцеві вже було 20, і він сам жив у родинному будинку в селі, яке Росія окупувала у 2022 році.

Лілія боялася, що сина можуть примусово забрати до російської армії. Тому його виїзд довелося готувати ретельно й обережно.

Одного недільного вечора, незадовго до сьомої, телефон нарешті задзвонив. Лілія відповіла майже миттєво. Не знаючи, хто може слухати їхню розмову, вона намагалася говорити максимально нейтрально.

— Діма, привіт, як ти? Все нормально? — запитала вона.

Їхня історія — одна з багатьох історій сімей, які розділила окупація. Мільйони людей виїхали з захоплених Росією територій, але мільйони залишилися, тому що не хотіли або не могли покинути свої домівки. Родини були розірвані, міста перетворювалися на руїни, а розлука ставала багаторічною.

Батько трьох синів Лілії помер багато років тому. Старший син служив в українській армії. Середній — приєднався до російської. Молодший Діма залишився фактично сам.

Лілія ретельно планувала його втечу. Вона заплатила таксисту приблизно 115 доларів, щоб той передав Дімі тимчасове українське посвідчення особи. Потім знайшла іншого водія, який вивозив людей з окупованої території через Росію та Білорусь на підконтрольну Україні територію.

Під час телефонної розмови мати знову й знову перепитувала, чи все готове: чи зібрався він, чи знайшов шланг, щоб злити воду з системи опалення, чи бачив дядька, чи все йде за планом.

— Обов'язково тепло вдягнися в дорогу. Але не надто. Якщо буде жарко, куртку завжди можна зняти. Головне — не замерзни. Можливо, доведеться довго чекати надворі. А взуття ти вже вибрав? Є в тебе нормальна пара? — казала вона.

За кілька днів Діма мав залишити єдиний дім, який знав усе життя, і вирушити до матері в Київ — місто, де він ніколи раніше не був.

Він склав велику спортивну сумку. Поклав туди дві мамині улюблені сукні — рожеву й синю, кілька своїх футболок і светрів, футбольний м'яч та шапку.

Тимчасовий паспорт сховав у рюкзак.

І почав чекати.

Мати

Лілія виховувала синів у будинку із шлакоблоків, який колись побудували її батьки у селі Ближнє на Донеччині. До війни там жили приблизно 750 людей, працювали зерносховища та ферми.

У 2014 році після Революції гідності Росія розпочала війну на сході України, підтримавши проросійські збройні формування та направивши свої сили до Донецької і Луганської областей.

Роботи ставало дедалі менше. Лілія мала освіту бухгалтерки, отримувала державну допомогу і працювала на заправці приблизно за 140 доларів на місяць.

Потім вирішила піти до української армії. Там зарплата становила приблизно 365 доларів. Для Лілії це було одночасно способом утримувати родину та свідомим вибором на користь України.

На службу вона пішла на початку 2017 року — бухгалтеркою у військовому підрозділі, де відповідала за фінанси батальйону. Їй було 47 років. Двоє старших синів уже стали дорослими, а Дімі було лише 12.

До повномасштабного вторгнення Лілія була у військуАвтор: The New York Times

Коли Лілія була на службі, за молодшим сином доглядали його брати, родичі та друзі. Вона поверталася додому раз на два-три тижні, пекла медовики та готувала піцу з великою кількістю м'яса.

Жінка говорила собі, що робить те саме, що зробив би чоловік, аби забезпечити сім'ю. Водночас служба давала їй відчуття мети.

Згодом вона вивчилася на бойову медикиню, а у 2019 році потрапила на передову.

Коли контракт завершився, у 2020 році вона на п'ять місяців повернулася додому до Діми. Потім знову підписала контракт. До української армії пішов і її старший син.

Після початку повномасштабного вторгнення підрозділ Лілії направили обороняти Маріуполь.

На 16-й день великої війни російські військові оточили Лілію та ще шістьох українських військових у селі на північ від Маріуполя. Боєприпаси закінчилися, і вони здалися в полон.

За словами Лілії, троє російських військових відокремили її від чоловіків, зачинили в будинку й кілька днів допитували. Вони запитували, навіщо вона пішла в армію і в якому підрозділі служила.

Потім, як розповіла Лілія, військові почали вимагати від неї сексу. Один із них її зґвалтував.

The New York Times зазначає, що не могло перевірити цю частину її розповіді. Водночас свідчення Лілії відповідають іншим задокументованим правозахисниками випадкам сексуального насильства над українськими жінками в російському полоні. Російське Міністерство оборони не відповіло виданню на запит щодо її історії та загалом заперечує жорстоке поводження з полоненими.

За кілька днів Лілію перевезли до підвальної камери в Донецьку. За її словами, у приміщенні, розрахованому на десятьох людей, утримували понад 20 жінок.

Уночі вони ділили між собою матраци, щоранку були змушені співати російський гімн, а вдень — постійно стояти.

Якщо хтось сідав, охоронці били їх, розповіла Лілія. Води не вистачало, туалет перестав працювати. Жінки залишали рідину від супу, щоб нею змивати воду.

Пошкоджені ще під час бойових дій вуха Лілії запалилися. Вона почала втрачати слух.

Улітку 2023 року її перевели до в'язниці на півдні Росії та почали судити за обвинуваченням у тероризмі.

Під час одного із засідань середній син Лілії надав письмові свідчення проти неї. Так вона дізналася, що він приєднався до російської армії — і що їхня сім'я, ймовірно, вже ніколи не буде такою, як раніше.

Згодом їй вдалося передавати листи Дімі та старшому синові.

У вересні 2024 року, коли суд над Лілією ще тривав, її несподівано звільнили під час обміну полоненими.

Повернувшись на підконтрольну Україні територію, вона цілувала дерева і ходила босоніж по траві. Та найбільше думала про Діму.

Син

У лютому 2022 року російські військові захопили Ближнє.

Українські прапори зняли. Частину з них кидали на землю перед магазинами й використовували як килимки. Натомість у селі з'явилися прапори так званої «ДНР».

ДмитроАвтор: The New York Times

Російські військові заселялися у будинки людей, які виїхали, а саме село використовували як опорний пункт для наступу на Волноваху.

17-річний Діма спочатку боявся навіть виходити з дому.

Поки мама ще була на зв'язку, вони телефонували й переписувалися, коли це було можливо. Одного разу він розповів їй, що бачить російських військових біля її фруктових дерев.

А потім Лілія перестала відповідати. Кілька місяців Діма не знав, чи жива вона.

Деякий час хлопець жив із середнім братом, який завжди був проти служби матері й старшого брата в українській армії. Потім повернувся додому і знову залишився сам.

У Діми цукровий діабет першого типу. Він був невисоким і виглядав молодшим за однолітків, але через обставини дорослішав швидше.

Після дев'ятого класу хлопець вступив до технікуму неподалік і навчався ремонтувати трактори. Після окупації навчання зупинилося. Роботи майже не було. Інтернет і мобільний зв'язок працювали погано.

Коли Діма проходив повз російських солдатів, він опускав голову.

Гроші йому надсилав старший брат, який воював за Україну, — приблизно по 80 доларів. Їх доводилося обмінювати на російські рублі, щоб купити продукти. Діма готував просту їжу: макарони, кашу, яєчню.

У вересні 2022 року через ускладнення діабету він тяжко захворів. Середній брат відвіз його до лікарні й залишив там. Діма лежав у реанімації й навіть не знав, що менш ніж за вісім кілометрів від нього в російському полоні перебуває його мати.

Ніхто не приходив його відвідувати. Оскільки не було дорослого, який міг би забрати хлопця під свою відповідальність, у лікарні він залишався кілька місяців. Лише взимку 2023 року його знайшла вчителька зі школи й забрала звідти.

На той момент більше половини мешканців Ближнього вже виїхали.

Коли Діма повернувся додому, у будинку жили російські військові. Він усе одно оселився там. Невдовзі солдати пішли, залишивши недоїдені військові пайки, старі чайники та електроплиту.

Натомість Діма помітив, що з будинку зникли столові прибори, золото, прикраси, ноутбук, частина одягу та взуття.

Він повернувся до навчання і почав підробляти на будівництві. Навчився варити борщ і смажити ковбаски.

Зрештою Діма отримав російський паспорт. За його словами, без нього він не міг оплачувати комунальні послуги, отримувати гуманітарні консерви та навчатися.

Війна залишалася поруч. Двічі хлопець бачив тіла загиблих.

І щоразу, зустрічаючи російських військових, сподівався, що його не примусять піти до армії.

І чекав.

Возз'єднання

Наприкінці лютого 2025 року Діма вирушив у дорогу.

Таксі довезло його до Волновахи, де він пересів у позашляховик разом з іншими людьми, які виїжджали з окупації. Одна пасажирка їхала до Білорусі. Інша везла дитину на підконтрольну Україні територію.

На російських прикордонних пунктах Дімі доводилося брехати.

Спочатку вони виїхали з окупованої території до Росії — на той момент це був фактично єдиний відносно безпечний маршрут. Потім їхали через Білорусь та Польщу, а звідти повернулися до України.

Загалом Діма подолав близько 2800 кілометрів. Спати доводилося просто в машині.

Коли він нарешті приїхав до Києва й побачив маму на вокзалі, то побіг до неї та міцно обійняв. Лілія цілувала сина — у брудній куртці та вицвілих джинсах. Вона бачила, як він усміхається, але водночас залишається дуже стриманим. Сама ж майже нічого не відчувала.

— Я боялася, що взагалі нічого не відчуваю. Не можу сказати, що це була радість. Зустріч із ним була схожа на зустріч із незнайомою людиною. Кажуть, після полону це нормально, — згадувала вона.

Згодом Лілія оселилася разом із Дімою та старшим сином, який уже звільнився з армії, у Дніпрі.

Про середнього сина їй розповідали, що він отримав поранення голови під час атаки дрона. Лілія не намагалася дізнатися більше.

Вона мріє колись повернутися до свого села. Поки що продовжує служити в українській армії на штабній посаді — далеко від бойових дій.

Повертатися до звичайного життя разом із синами було складно. Їм довелося заново вчитися бути сім'єю.

Спочатку Діма був настільки замкненим, що просив дозволу буквально на все й майже не розмовляв.

— Діма, не бійся. Тут тебе ніхто не покарає за те, що ти говориш, — повторювала йому мати.

Поступово він почав відкриватися. Під час прогулянок знову брав маму за руку, як робив у дитинстві. Повернувся до навчання.

Лілія теж поступово почала відчувати себе собою.

Водночас вона поводиться з Дімою так, ніби він значно молодший: постійно обіймає, витирає йому обличчя, опікується кожною дрібницею.

— Можливо, я відчуваю провину, що не зробила достатньо тоді, коли нічого не могла зробити. Але зараз мені не здається, що я перебільшую. Неможливо любити когось занадто сильно, — каже Лілія.

«Ти така сама зечка, як усі». Що пережила в полоні голова ГО «Нумо, сестри» Людмила Гусейнова

Мене катував син охоронця Януковича. Як Олена Ягупова після полону домагається покарання ката з ФСБ

«Ставтеся до них, як до немовлят». Лікарка Оксана Мироненко про реабілітацію жінок після полону