Не йду до лікаря, але впевнена – у мене ПТСР. Три історії окупації очима дівчат-підлітків з Донецька

У чому суть проєкту

Ідея проєкту полягає в тому, що учениці 9-10 класів ліцею беруть інтерв‘ю у своїх однолітків, які були в окупації. Організатори пояснюють, що дівчатам легше зрозуміти проблеми підлітків та налагодити контакт, а також їм дуже швидко вдається знаходити спільні теми з героями. Наприкінці проєкту планується вихід документального фільму та збірки з історіями, можливо, не тільки українською, а ще й англійською мовою.

«У грудні 2020-го року, мама учениці 11-го класу, Наталя Лютікова – відома громадська активістка з Криму, допомагала ліцею в організації екскурсії до музею АТО, - розповідає вчитель історії Владислав Штегельский. - Мене вразила емоційна реакція дітей і те, що вони про дуже мало знали про війну до цього. У нашому ліцеї з січня мав стартувати проєктний семестр, і прийшла ідея пов‘язати проєкт з російською агресією та зробити цю тему ближче для учнів. Я звернувся з такою пропозицією до Наталі. Завдяки плідній праці громадської активістки та команди ліцею, дуже швидко проєкт перетворився на всеукраїнський».

Дівчата розповіли в форматі монологу про свої почуття, пов’язані з переселенням з рідного міста, як їм вдалося адаптуватися та як війна вплинула на їхнє життя та здоров’я.

Єлізавета Стаднік, 21 рік: "На мій вибір професії вплинула війна"

Автор: З архіву Єлізавети

Коли почалася війна, мені було 15 років. Закінчувала дев’ятий клас. Навчалася в школі №115, це в Ленінському районі.

Я згадую своє дитинство і розумію, що оточення було виключно російськомовним. Українською мовою та про Україну ми говорили лише на уроках історії та літератури в школі. Пам’ятаю такий меседж: наша батьківщина – Донбас, а не Україна.

Автор: З архіву Єлізавети

Донецьк у мене, як у більшості моїх однолітків, асоціюється з щасливим й безтурботним дитинством. Моїм хобі була музика. Я закінчила музичну школу №2, це біля «Донецьк Сіті».

Так сталося, що 20 травня 2014-го я вперше і, як потім стало зрозуміло, в останнє, побувала в новому терміналі Донецького аеропорту. Саме в цей день за рік до того помер мій батько. Їздила на цвинтар, що недалеко від ДАПа. А 26-го у нього як раз день народження. Тому для мене всі дати склалися якось одна до одної…

Як мені тоді було важко: спочатку втратити рідну людину, а потім і своє місто. І хоча діти легше переносять переїзди, легше пристосовуються до нових умов, в емоційному плані така травма не дає спокою все подальше життя.

Згадую, як болісно та важко було моїй мамі, бо в неї дитина на руках, треба шукати роботу, чимось себе та мене годувати

Після переїзду дуже сумувала, що не мала змоги грати на піаніно. І нарешті, під кінець минулого року, у мене з’явився інструмент. Це для мене таке щастя. В дитинстві всі проблеми вирішувалися, коли я сідала за піаніно. Грала, а на душі одразу ставало добре.

З Донецька ми поїхали в Краматорськ, тут мешкає бабуся по материнській лінії. Десятий та одинадцятий клас навчалася в цьому місті. Отримавши атестат, вирішила вступити до столичного медичного університету. Зараз вчуся на п'ятому курсі та паралельно працюю медсестрою в реанімаційному відділенні Національного інституту хірургії та трансплантології імені Шалімова. Поки ще не визначилася зі спеціалізацією, але мрію бути анестезіологом-реаніматологом.

День Незалежності України у КраматорськуАвтор: З архіву Єлізавети

Чому саме в медичний виш? Я до одинадцятого класу думала, що буду юристом, як і мої батьки. А потім так сталося, що батька не стало, а матір захворіла (дякувати Богу, зараз з нею все добре). На мій вибір, я вважаю, що і війна вплинула. Пам’ятаю новини про лікарів з Дніпра, розповідали, як вони оперують поранених українських бійців і мирних жителів.

В університеті не було жодного упередженого ставлення до мене ані з боку педагогів, ані з боку студентів. Моя найліпша подруга із Закарпаття. Ось так об’єдналися Схід і Захід.

Ми жили в Ленінському районі, біля нас була військова частина. У той час в Донецьку були грози з громом без дощу. Уявить, чорне небо і тільки яскраві спалахи, що супроводжувалися нібито вибухами. Багато ночей ми з мамою спали по черзі. Було дуже страшно. В такому режимі прожили два тижні, до того часу майже під вікнами з’явився блок-пост «ДНР». Тому вирішили виїжджати.

Мама не хотіла залишати квартиру, мені довелося її вмовляти. Пам’ятаю свої слова: я дитина і мені потрібно на море. І лише тоді матуся погодилася

Ми зібрали валізу з речами для морського відпочинку. З нею потім оселилися у бабусі в Краматорську. І лише за рік нам вдалося поїхати в Донецьк, щоб забрати деякі речи. Більше з того моменту в місті я не була.

Я насправді дуже закрита людина в емоційному плані, і коли в рамках проєкту записували на відео мою історію, по суті, вперше розповіла про події семирічної давнини. Тоді я усвідомила, що весь цей час намагалася дистанціюватися від спогадів. Не читала новини про Донецьк, не дивилася фотографії. Мабуть, це була захисна реакція. А після запису інтерв’ю, вдома одразу зайшла в Google Карти та гуляла з віртуальною людиною вулицями ще мирного Донецька. Роздивлялася вулиці та плакала. Шкода, але зараз Донецьк у мене не асоціюється з чимось хорошим і світлим. Більше болючих спогадів.

Після запису інтерв’ю одразу зайшла в Google Карти та гуляла вулицями ДонецькаАвтор: З архіву Єлізавети

Коли жила в Краматорську, 10 лютого 2015 року потрапила під обстріл (тоді загинуло 17 людей, 60 були поранені). Це найстрашніший день мого життя. Зараз в Києві десь на будівництві щось впаде, я здригаюся й одразу присідаю. Ще є проблеми зі сном. Сняться жахи: я знаходжусь в донецькій квартирі, збираю речі та роблю це швидко, бо мене можуть вбити. Або знаходжусь в аеропорті. Саме через те і не йду до лікаря, бо впевнена, що мені поставлять діагноз – посттравматичний стресовий розлад. Ми, медики, найгірші пацієнти (сміється). Можливо колись все ж таки запишуся до психотерапевта.

Кароліна-Мішель Макайя, 18 років: "Блокувала всі спогади про Донецьк"

Автор: З архіву Кароліни-Мішель

Колись із Конго до Донецька приїхав мій тато. Він навчався у торговому університеті на економіста-менеджера. Мама родом з Запоріжжя, де вони випадково і зустрілися. Відтоді батьки разом, а на місці їхньої першої зустрічі зараз стоїть годинник закоханих.

Ми жили в Донецьку, в Кіровському районі, на Текстильщику. Я з багатодітної родини: у мене є ще два молодших брати Паві та Алекс, різниця з ними у два та сім років.

Я пам’ятаю ті часи, коли почалася окупація Донецька. Тоді якраз був мій одинадцятий день народження. Ми планували його святкувати в аквапарку, що в парку Щербакова. Зазвичай Донецьк вважався містом, де життя кипіло та вирувало у найкращому сенсі слів. Але чим ближче до дня народження, тим гіршою ставала ситуація. За тиждень до свята мама йшла цим парком, а там зовсім нікого. Їй стало так моторошно.

Якби ми тоді знали, що все тільки починається… Мій день народження святкували вдома, під звуки обстрілів

Ми вже мали неодноразовий досвід, коли з тривожною валізкою були напоготові спускатися в підвал. Пам’ятаю один з таких днів. Я тоді пішла в гості до своєї подружки. Ми гралися - і тут як вибухне снаряд! Здавалося, що сталося це біля нашого будинку. А пізніше з’ясувалося, що вибух був в аеропорті, на відстані 19 кілометрів.

Автор: З архіву Кароліни-Мішель

В цей день матусі подзвонили рідні та запропонували приїхати в Запоріжжя поки ситуація не стабілізується. Мама відразу сказала, що зараз поїде на залізничний вокзал і купить квитки до бабусі та дідуся. Пам’ятаю, як вона сказала, що поїдемо десь на два тижні. Як бачите, ми й досі не повернулися.

П’ятий клас закінчила в Донецьку, а в шостий пішла вже в Запоріжжі. Згадую, що в школу мене взяли без документів, бо їх не встигли забрати перед від’їздом. Переселенка і до того ж мулатка – повний пакет для нападів від однолітків.

Але я більше хвилювалася, бо однокласники добре мене зустріли. Думаю, що це завдяки класній керівниці. Вона зробила все, щоб у дітей не було упередженого ставлення до мене. Спасибі їй за це

Переїзд складно дався молодшим братам. Середній брат у Запоріжжі став погано спати, часто прокидатися. Перший час йому снилося, що на нього щось падає, поруч руйнуються будівлі. А у маленького почалася алопеція - облисіння на голові, він замкнувся, став менше розмовляти.

Автор: З архіву Кароліни-Мішель

Коли мене запросили у проєкт, довго думала, про що ж розповідати. Бо всі ці роки я мовчала і наказала собі не згадувати про Донецьк, про ті події. Я ніби після переїзду в Запоріжжя включила блок. У 2017 році в художній школі дали завдання намалювати улюблене місто, тоді я вперше дозволила собі згадати про Донецьк. І коли шукала фотографії, то вперше побачила окуповане місто. Неможливо описати мої емоції тієї миті. Я зараз навчаюся на архітектора і як би це не було парадоксально, але для мене дім – це не чотири стіни та дах. Для мене дім – це Донецьк, це моє місце сили, а через війну я не можу туди повернутися, побачитися зі своїми друзями.

Намалювала частину парку біля стадіону «Донбас Арена» та парку «Вікторія». Дуже люблю цю частину Донецька.

Тут як і раніше, як до війни

Ще було завдання написати про пам’ятки свого рідного міста. Мої однокласники трохи зам’ялися, бо з найбільш відомих вони пригадали тільки острів Хортицю та Дніпровську гідроелектростанцію. А я як почала писати, згадуючи Донецьк, не змогла зупинитися. Твір зайняв три аркуші, і це при тому, що у мене дуже дрібний почерк! Раніше на інші теми я ледве дві сторінки могла подужати. А тут мене занурило у прогулянку донецькими вулицями, моїми місцями сили.

Марія Губерник, 21 рік: "Залишився незакритим гештальт – не попрощалася із Донецьком"

Автор: З архіву Марії

Я жила в Ворошиловському районі. У мене було багато хобі – ходила в музичну школу, грала на піаніно та гітарі, малювала, ліпила та інше. Професійно займалася плаванням в басейні «Дельфін», це недалеко від аеропорту. Мої улюблені стилі – брас і батерфляй. Змагалася на всеукраїнському рівні та навіть стала майстринею спорту.

В Київ переїхала сама. Мені на той момент було 14 років. Поїхати на навчання у Київ було нашим спільним рішенням з мамою. На той момент за головну мету поставила собі продовжити навчання. Поки я була в літньому таборі в Одесі, матуся з Донецького медичного ліцею перевела мої документи в аналогічний навчальний заклад в Києві. І тому з Одеси я поїхала одразу в Київ.

Після переїзду до Києва всі хобі довелося кинути, бо зайвих грошей не було. Залишилося тільки навчання в медичному ліцеї

Навчальний заклад знаходився на одному кінці міста, а гуртожиток – на іншому. Дорога займала чимало часу та енергії. Тому нічого більше тоді не хотілося. Згодом стала ходити в науковий інститут на лекції з патофізіології та молекулярної фізіології. Мене підтримували люди, з якими я там познайомилися. Це допомогло не розгубитися і не загубитися одній в великому місті. Згодом разом з цими людьми почала боротися з корупцією в медичному ліцеї та медичному університеті імені Богомольця.

Автор: З архіву Марії

Я зараз в подвійній психотерапії та травмотерапії. Коли зі спеціалістом опрацьовували травму, то виявилося, що я легше перенесла смерть бабусі, яка відійшла в інший світ на моїх очах, ніж життєвий період 2014-го року. Розумієте, що 14-річна дитина не думає про психотерапію, до того ж у мене не було можливості всі ці сім років звернутися до спеціаліста.

У терапію я прийшла після розлучення. Але щоб розуміти проблему, в психотерапії треба почати з дитинства. Саме дитячі травми впливають на наше сьогоденне життя

Після закінчення ліцею, зрозуміла, що не хочу навчатися в університеті імені Богомольця, бо це вкрай корумпований навчальний заклад. Тому вищу освіту отримала в Харківському національному медичному університеті. П'ять років навчання і відмова від інтернатури. Зараз я студентка Львівського інституту психотравми, навчаюся на психотерапевтку, класифікація – сексологиня.

Марія на Марші жінок 8 березняАвтор: З архіву Марії

Так сталося, що жодного разу не була в Донецьку після переселення. І шкодую про це. Розумієте, на відміну від інших, я не встигла попрощатися з містом. Можливо, ви чули про таке поняття, як гештальт. Так ось у мене залишився незакритим гештальт, пов’язаний з Донецьком. Поїхала з міста в табір і потім одразу в Київ.

Якби я зараз опинилася в Донецьку, то перш за все пішла прогулятися по рідних вулицях, потім зайшла до рідної школи та хоча б тиждень пожила в нашій квартирі. Бо тільки за рік до війни ми туди в’їхали. Весь дизайн – це моя і мамина робота. У квартирі все зроблено з натхненням і любов’ю. А ще хотілося б забрати дорогі серцю речі з квартири. Звісно, матуся мені передавала одяг та інші речі, але мені на то момент здавалося, що все це не те. І одяг не той, і немає старенької іграшки. Зараз я вже розумію, що це нормальна реакція підлітка на події. Багато чого так і залишилося в донецькій квартирі, але за сім років ті речі вже втратили цінність для мене.

Деякі одногрупники з ліцею не розуміли, чому я «понаїхала», а не залишилася в Донецьку

Чому я в цьому проєкті? Вважаю його дуже корисним для багатьох аудиторій. Він про історію, яку зараз я та інші підлітки-переселенці пишуть. Чомусь згадую Другу Світову війну і щоденники Анни Франк. Це для нащадків буде цікаво і пізнавально. А ще для тих, хто так і не зрозумів, що у 2014-му році відбулося на Сході країни. Вони не розуміють, що йде справжня війна, в якій гинуть люди. Згадую, що деякі одногрупники з ліцею не розуміли, чому я «понаїхала», а не залишилася в Донецьку, чому я здебільшого сумна.

Не шкодую, що тоді, сім років тому, переїхала. Зараз я живу в прекрасній вільній країні та класному місті. І моє життя мені подобається.

"Мужчина просил связать игрушку в виде тещи". Как, уехав из Донецка, кондитер стала делать игрушки

"Человек как бы парит над землей": кого и как лечат на Волыни медики из Донецка и Луганска

Девочка-подросток из Донецка нарисовала комикс. В нем выразила переживания из-за войны