Не йду до лікаря, але впевнена – у мене ПТСР. Три історії окупації очима дівчат-підлітків з Донецька
У київському ліцеї Educator, засновницею якого є переселенка з Донецька Владислава Бандурко, започаткували проєкт під назвою «Окупація очима підлітків». До втілення залучили 50 учасників, вже записали понад тридцять героїв та геройок із Сімферополя, Донецька, Луганська. Свои поспілкувалися з трьома дівчатами, які в деталях пам’ятають події весни-літа 2014 року.
У чому суть проєкту
Ідея проєкту полягає в тому, що учениці 9-10 класів ліцею беруть інтерв‘ю у своїх однолітків, які були в окупації. Організатори пояснюють, що дівчатам легше зрозуміти проблеми підлітків та налагодити контакт, а також їм дуже швидко вдається знаходити спільні теми з героями. Наприкінці проєкту планується вихід документального фільму та збірки з історіями, можливо, не тільки українською, а ще й англійською мовою.
«У грудні 2020-го року, мама учениці 11-го класу, Наталя Лютікова – відома громадська активістка з Криму, допомагала ліцею в організації екскурсії до музею АТО, - розповідає вчитель історії Владислав Штегельский. - Мене вразила емоційна реакція дітей і те, що вони про дуже мало знали про війну до цього. У нашому ліцеї з січня мав стартувати проєктний семестр, і прийшла ідея пов‘язати проєкт з російською агресією та зробити цю тему ближче для учнів. Я звернувся з такою пропозицією до Наталі. Завдяки плідній праці громадської активістки та команди ліцею, дуже швидко проєкт перетворився на всеукраїнський».
Дівчата розповіли в форматі монологу про свої почуття, пов’язані з переселенням з рідного міста, як їм вдалося адаптуватися та як війна вплинула на їхнє життя та здоров’я.
Єлізавета Стаднік, 21 рік: "На мій вибір професії вплинула війна"
Коли почалася війна, мені було 15 років. Закінчувала дев’ятий клас. Навчалася в школі №115, це в Ленінському районі.
Я згадую своє дитинство і розумію, що оточення було виключно російськомовним. Українською мовою та про Україну ми говорили лише на уроках історії та літератури в школі. Пам’ятаю такий меседж: наша батьківщина – Донбас, а не Україна.
Донецьк у мене, як у більшості моїх однолітків, асоціюється з щасливим й безтурботним дитинством. Моїм хобі була музика. Я закінчила музичну школу №2, це біля «Донецьк Сіті».
Так сталося, що 20 травня 2014-го я вперше і, як потім стало зрозуміло, в останнє, побувала в новому терміналі Донецького аеропорту. Саме в цей день за рік до того помер мій батько. Їздила на цвинтар, що недалеко від ДАПа. А 26-го у нього як раз день народження. Тому для мене всі дати склалися якось одна до одної…
Як мені тоді було важко: спочатку втратити рідну людину, а потім і своє місто. І хоча діти легше переносять переїзди, легше пристосовуються до нових умов, в емоційному плані така травма не дає спокою все подальше життя.
Після переїзду дуже сумувала, що не мала змоги грати на піаніно. І нарешті, під кінець минулого року, у мене з’явився інструмент. Це для мене таке щастя. В дитинстві всі проблеми вирішувалися, коли я сідала за піаніно. Грала, а на душі одразу ставало добре.
З Донецька ми поїхали в Краматорськ, тут мешкає бабуся по материнській лінії. Десятий та одинадцятий клас навчалася в цьому місті. Отримавши атестат, вирішила вступити до столичного медичного університету. Зараз вчуся на п'ятому курсі та паралельно працюю медсестрою в реанімаційному відділенні Національного інституту хірургії та трансплантології імені Шалімова. Поки ще не визначилася зі спеціалізацією, але мрію бути анестезіологом-реаніматологом.
День Незалежності України у Краматорську
Чому саме в медичний виш? Я до одинадцятого класу думала, що буду юристом, як і мої батьки. А потім так сталося, що батька не стало, а матір захворіла (дякувати Богу, зараз з нею все добре). На мій вибір, я вважаю, що і війна вплинула. Пам’ятаю новини про лікарів з Дніпра, розповідали, як вони оперують поранених українських бійців і мирних жителів.
В університеті не було жодного упередженого ставлення до мене ані з боку педагогів, ані з боку студентів. Моя найліпша подруга із Закарпаття. Ось так об’єдналися Схід і Захід.
Ми жили в Ленінському районі, біля нас була військова частина. У той час в Донецьку були грози з громом без дощу. Уявить, чорне небо і тільки яскраві спалахи, що супроводжувалися нібито вибухами. Багато ночей ми з мамою спали по черзі. Було дуже страшно. В такому режимі прожили два тижні, до того часу майже під вікнами з’явився блок-пост «ДНР». Тому вирішили виїжджати.
Ми зібрали валізу з речами для морського відпочинку. З нею потім оселилися у бабусі в Краматорську. І лише за рік нам вдалося поїхати в Донецьк, щоб забрати деякі речи. Більше з того моменту в місті я не була.
Я насправді дуже закрита людина в емоційному плані, і коли в рамках проєкту записували на відео мою історію, по суті, вперше розповіла про події семирічної давнини. Тоді я усвідомила, що весь цей час намагалася дистанціюватися від спогадів. Не читала новини про Донецьк, не дивилася фотографії. Мабуть, це була захисна реакція. А після запису інтерв’ю, вдома одразу зайшла в Google Карти та гуляла з віртуальною людиною вулицями ще мирного Донецька. Роздивлялася вулиці та плакала. Шкода, але зараз Донецьк у мене не асоціюється з чимось хорошим і світлим. Більше болючих спогадів.
Після запису інтерв’ю одразу зайшла в Google Карти та гуляла вулицями Донецька
Коли жила в Краматорську, 10 лютого 2015 року потрапила під обстріл (тоді загинуло 17 людей, 60 були поранені). Це найстрашніший день мого життя. Зараз в Києві десь на будівництві щось впаде, я здригаюся й одразу присідаю. Ще є проблеми зі сном. Сняться жахи: я знаходжусь в донецькій квартирі, збираю речі та роблю це швидко, бо мене можуть вбити. Або знаходжусь в аеропорті. Саме через те і не йду до лікаря, бо впевнена, що мені поставлять діагноз – посттравматичний стресовий розлад. Ми, медики, найгірші пацієнти (сміється). Можливо колись все ж таки запишуся до психотерапевта.
Кароліна-Мішель Макайя, 18 років: "Блокувала всі спогади про Донецьк"
Колись із Конго до Донецька приїхав мій тато. Він навчався у торговому університеті на економіста-менеджера. Мама родом з Запоріжжя, де вони випадково і зустрілися. Відтоді батьки разом, а на місці їхньої першої зустрічі зараз стоїть годинник закоханих.
Ми жили в Донецьку, в Кіровському районі, на Текстильщику. Я з багатодітної родини: у мене є ще два молодших брати Паві та Алекс, різниця з ними у два та сім років.
Я пам’ятаю ті часи, коли почалася окупація Донецька. Тоді якраз був мій одинадцятий день народження. Ми планували його святкувати в аквапарку, що в парку Щербакова. Зазвичай Донецьк вважався містом, де життя кипіло та вирувало у найкращому сенсі слів. Але чим ближче до дня народження, тим гіршою ставала ситуація. За тиждень до свята мама йшла цим парком, а там зовсім нікого. Їй стало так моторошно.
Ми вже мали неодноразовий досвід, коли з тривожною валізкою були напоготові спускатися в підвал. Пам’ятаю один з таких днів. Я тоді пішла в гості до своєї подружки. Ми гралися - і тут як вибухне снаряд! Здавалося, що сталося це біля нашого будинку. А пізніше з’ясувалося, що вибух був в аеропорті, на відстані 19 кілометрів.
В цей день матусі подзвонили рідні та запропонували приїхати в Запоріжжя поки ситуація не стабілізується. Мама відразу сказала, що зараз поїде на залізничний вокзал і купить квитки до бабусі та дідуся. Пам’ятаю, як вона сказала, що поїдемо десь на два тижні. Як бачите, ми й досі не повернулися.
П’ятий клас закінчила в Донецьку, а в шостий пішла вже в Запоріжжі. Згадую, що в школу мене взяли без документів, бо їх не встигли забрати перед від’їздом. Переселенка і до того ж мулатка – повний пакет для нападів від однолітків.
Переїзд складно дався молодшим братам. Середній брат у Запоріжжі став погано спати, часто прокидатися. Перший час йому снилося, що на нього щось падає, поруч руйнуються будівлі. А у маленького почалася алопеція - облисіння на голові, він замкнувся, став менше розмовляти.
Коли мене запросили у проєкт, довго думала, про що ж розповідати. Бо всі ці роки я мовчала і наказала собі не згадувати про Донецьк, про ті події. Я ніби після переїзду в Запоріжжя включила блок. У 2017 році в художній школі дали завдання намалювати улюблене місто, тоді я вперше дозволила собі згадати про Донецьк. І коли шукала фотографії, то вперше побачила окуповане місто. Неможливо описати мої емоції тієї миті. Я зараз навчаюся на архітектора і як би це не було парадоксально, але для мене дім – це не чотири стіни та дах. Для мене дім – це Донецьк, це моє місце сили, а через війну я не можу туди повернутися, побачитися зі своїми друзями.
Намалювала частину парку біля стадіону «Донбас Арена» та парку «Вікторія». Дуже люблю цю частину Донецька.
Ще було завдання написати про пам’ятки свого рідного міста. Мої однокласники трохи зам’ялися, бо з найбільш відомих вони пригадали тільки острів Хортицю та Дніпровську гідроелектростанцію. А я як почала писати, згадуючи Донецьк, не змогла зупинитися. Твір зайняв три аркуші, і це при тому, що у мене дуже дрібний почерк! Раніше на інші теми я ледве дві сторінки могла подужати. А тут мене занурило у прогулянку донецькими вулицями, моїми місцями сили.
Марія Губерник, 21 рік: "Залишився незакритим гештальт – не попрощалася із Донецьком"
Я жила в Ворошиловському районі. У мене було багато хобі – ходила в музичну школу, грала на піаніно та гітарі, малювала, ліпила та інше. Професійно займалася плаванням в басейні «Дельфін», це недалеко від аеропорту. Мої улюблені стилі – брас і батерфляй. Змагалася на всеукраїнському рівні та навіть стала майстринею спорту.
В Київ переїхала сама. Мені на той момент було 14 років. Поїхати на навчання у Київ було нашим спільним рішенням з мамою. На той момент за головну мету поставила собі продовжити навчання. Поки я була в літньому таборі в Одесі, матуся з Донецького медичного ліцею перевела мої документи в аналогічний навчальний заклад в Києві. І тому з Одеси я поїхала одразу в Київ.
Навчальний заклад знаходився на одному кінці міста, а гуртожиток – на іншому. Дорога займала чимало часу та енергії. Тому нічого більше тоді не хотілося. Згодом стала ходити в науковий інститут на лекції з патофізіології та молекулярної фізіології. Мене підтримували люди, з якими я там познайомилися. Це допомогло не розгубитися і не загубитися одній в великому місті. Згодом разом з цими людьми почала боротися з корупцією в медичному ліцеї та медичному університеті імені Богомольця.
Я зараз в подвійній психотерапії та травмотерапії. Коли зі спеціалістом опрацьовували травму, то виявилося, що я легше перенесла смерть бабусі, яка відійшла в інший світ на моїх очах, ніж життєвий період 2014-го року. Розумієте, що 14-річна дитина не думає про психотерапію, до того ж у мене не було можливості всі ці сім років звернутися до спеціаліста.
Після закінчення ліцею, зрозуміла, що не хочу навчатися в університеті імені Богомольця, бо це вкрай корумпований навчальний заклад. Тому вищу освіту отримала в Харківському національному медичному університеті. П'ять років навчання і відмова від інтернатури. Зараз я студентка Львівського інституту психотравми, навчаюся на психотерапевтку, класифікація – сексологиня.
Марія на Марші жінок 8 березня
Так сталося, що жодного разу не була в Донецьку після переселення. І шкодую про це. Розумієте, на відміну від інших, я не встигла попрощатися з містом. Можливо, ви чули про таке поняття, як гештальт. Так ось у мене залишився незакритим гештальт, пов’язаний з Донецьком. Поїхала з міста в табір і потім одразу в Київ.
Якби я зараз опинилася в Донецьку, то перш за все пішла прогулятися по рідних вулицях, потім зайшла до рідної школи та хоча б тиждень пожила в нашій квартирі. Бо тільки за рік до війни ми туди в’їхали. Весь дизайн – це моя і мамина робота. У квартирі все зроблено з натхненням і любов’ю. А ще хотілося б забрати дорогі серцю речі з квартири. Звісно, матуся мені передавала одяг та інші речі, але мені на то момент здавалося, що все це не те. І одяг не той, і немає старенької іграшки. Зараз я вже розумію, що це нормальна реакція підлітка на події. Багато чого так і залишилося в донецькій квартирі, але за сім років ті речі вже втратили цінність для мене.
Чому я в цьому проєкті? Вважаю його дуже корисним для багатьох аудиторій. Він про історію, яку зараз я та інші підлітки-переселенці пишуть. Чомусь згадую Другу Світову війну і щоденники Анни Франк. Це для нащадків буде цікаво і пізнавально. А ще для тих, хто так і не зрозумів, що у 2014-му році відбулося на Сході країни. Вони не розуміють, що йде справжня війна, в якій гинуть люди. Згадую, що деякі одногрупники з ліцею не розуміли, чому я «понаїхала», а не залишилася в Донецьку, чому я здебільшого сумна.
Не шкодую, що тоді, сім років тому, переїхала. Зараз я живу в прекрасній вільній країні та класному місті. І моє життя мені подобається.
Свої в Telegram 
