Від мелодій годинника до звуків війни. Наталія Волошина про життя на вулиці Миру у Бахмуті
Колись вулиця Миру в Бахмуті була уособленням життя: паради, ярмарки, святкові гуляння та дружні містяни. Для Наталії Волошиної це була не лише центральна вулиця міста, а справжній центр її дитинства, юності та сімейного життя. Сьогодні ж вона залишається лише у спогадах, як і весь Бахмут, який російська армія перетворила на руїни. Та, попри втрати, Наталія вірить у відновлення рідного міста і мріє колись повернутися.
Цей текст — частина спецпроєкту Свої «Це була вулиця Миру. Історії зі знищених росією міст». Разом з мешканцями вулиць Миру у Маріуполі, Вугледарі, Попасній та інших розбитих вщент міст сходу ми пригадуємо історію цих вулиць. У мирні часи і після початку повномасштабної війни.
Дитинство на тодішній вулиці Артема
Наталія Волошина — корінна жителька Бахмута. І все життя вона прожила у центрі міста.
«Коли я народилася, ми жили у татових батьків. За два роки у нас з’явилася власна однокімнатна квартира. Проте згодом нам стало затісно там. І коли мені виповнилося сім, ми переїхали у нову двокімнатну квартиру на вулиці Миру. Хоча тоді вона називалася Артема».
Вулиця Миру
Той переїзд закарбувався у пам’яті Наталії. Згадує, то було 1 вересня, коли вона йшла до першого класу.
Наталія каже, їхній новий будинок був у самому серці міста.
«Поруч були історичні будівлі. Далі — міська рада, площа, фонтан та Будинок культури».
На цьому Будинку культури був величезний годинник. І він з 6-ї ранку і до 10-ї вечора грав мелодію, і щогодини бамкав. Цей звук лунав ледь не всім містом.
Башта з годинником
«І у нашу квартиру теж було чутно. Пам’ятаю, з годинника доносилася мелодія чи-то про степ, чи-то про шахту. А коли ще не було мобільних телефонів, пам’ятаю, як йдучи на ринок, ми звіряли час по цьому годиннику».
А ось людей, які приїжджали до Бахмута з інших міст чи регіонів, цей годинник трохи лякав.
«Багато хто не знав про нашу родзинку. Й, бувало, йдучи площею, вони буквально сіпалися від бамкання. А для нас, місцевих, то були звичні звуки. Пам’ятаю, влітку відкриєш вікна, а там годинник бамкає, голуби на площі пурхають і так спокійно й тепло на душі».
Неподалік від вулиці Миру знаходився музей «Донецькгеологія», це було улюблене місце Наталії у дитинстві. Вона бачила цей музей з вікна їхньої квартири.
«На вході з одного боку лежало скам'яніле вугілля, а з іншого — скам'яніле дерево, яке привезли з Дружківського кар’єру. Воно росло мільйони років тому у нас, а зараз їх можна побачити лише на двох континентах. Пам’ятаю, коли була маленькою, дуже любила роздивлятися його».
Скам'яніле дерево біля "Донецькгеології"
А ще, згадує Наталія, через близькість до парку в самому центрі можна було побачити білок, філінів, сойок.
«Та навіть боривітрів — хижих птахів сімейства соколиних. Вони жили у виїмці між каміннями будівлі геології».
Спогади про свята та паради
На вулиці Миру завжди вирувало життя, особливо під час свят. В кінці вулиці проходили традиційні ярмарки, а у парку, біля будинку Наталії — гуляння.
«Одне з улюблених свят — День міста. Його святкували у вересні. В цей день була продумана кожна деталь. Урочиста хода проходила якраз вулицею Миру. Там були співробітники різних підприємств, які представляли свої інсталяції».
Наталія розповідає, першою завжди їхала машина з якимось виробом. Наприклад, Артемівський завод шампанських вин презентував здоровенну пляшку шампанського, завод кольорових металів виставляв дерево з металу. А за цими інсталяціями йшли й самі працівники підприємств. За ними рухалися колективи шкіл, гуртків.
Святкування Дня міста
«Аби побачити це свято, люди займали найкращі місця вздовж вулиці. А ми, якщо не виходили на вулицю, могли побачити це дійство з дому. Пам’ятаю, як з батьками відкривали вікно, пили чай і дивилися на парад зверху».
Свята часто супроводжувалися звуками музики, концертами та ярмарками.
«На ярмарках можна було знайти все: від випічки місцевих пекарень до витворів народного мистецтва. Це створювало неймовірну атмосферу».
Взагалі, розповідає Наталія, День міста був схожий на справжнє родинне свято, оскільки в цей день святкували й День сім’ї.
Особливо запам’ятався запах троянд, висаджених на площі.
Сквер біля міської ради
«Взагалі, часто можна почути, що Бахмут — місто троянд. І це дійсно так. Вітер доносив їхній аромат аж до нашого будинку, наповнюючи серце відчуттям радості».
Вулиця, де вперше підняли український прапор
У 2015 році, у відповідності до вимог закону про декомунізацію, вулицю Артема вирішили перейменувати.
«Тоді розглядалися два варіанти: вулиця Миру та вулиця Українського прапора, бо у 1917 році там біля будівлі Залізничного технікуму вперше підняли український прапор в Донецькій області».
Картина художника Сергія Садчикова "Перше підняття українського прапора у Бахмуті"
Проте зійшлися на вулиці Миру.
«Люди більше переймалися довжиною нових назв, ніж їх значенням. Багато хто переживав, що вулицю назвуть на честь когось, чиє ім’я не запам’ятають чи будуть плутати. А ще — що назва буде надто довгою».
Початок російсько-української війни
Наталія згадує, коли в Києві проходив Євромайдан, у Бахмуті також збиралися місцеві. Проте тоді були ті, хто виступав у підтримку України, й ті, хто піддався впливу російської пропаганди.
«Все це відбувалося біля будівлі міськради на вулиці Миру. Проте за цими дійствами я не спостерігала через велику зайнятість на роботі».
Особливий слід у пам’яті Наталії залишили події 2014 року. Вона розповідає, як йдучи на роботу, бачила людей з автоматами біля прокуратури, що на вулиці Миру.
«Ми не одразу зрозуміли, що це окупація — нас про це не сповіщали. Люди боялися і уникали розмов про те, що відбувається. Місто обстрілювали окупанти, й переважно били по військовій частині».
А ось День звільнення Бахмута Наталія зустріла поза домом. Того дня вони з родиною були в гостях.
«Ввечері поверталися додому на таксі. З водієм зв’язалися зі служби й передали, щоб поки не їхали нікуди, а сховалися десь в іншому дворі. Бо в той момент на вулиці Миру була перестрілка. Ми чекали довго, але почало темніти й ми розуміли, що додому не потрапимо. Тому переночували в іншому місці».
А коли наступного дня поверталися додому, побачили згорілу автівку окупантів поблизу прокуратури та наслідки перестрілки — сусідам з їхнього будинку зрикошетило у вікно.
«Але всі були щасливі — місто знову було вільним. Того дня розтягнули великий український прапор, були наші оборонці. Це було дійсно свято».
Урочистості до Дня звільнення міста
Наталія каже, після 2014 року місто стало змінюватися накраще. Місцева влада робила все, аби життя у Бахмуті було комфортним та сучасним.
«При чому робилося все не лише у центрі, а й у віддалених районах. Ремонтували дороги, висаджували квіти, відбудовували школи та садочки. Навіть мурали малювали».
Повномасштабне вторгнення
З початком великої війни Наталія стикнулася з новими викликами. Згадує, у перший день вторгнення була в шоці — все це не вкладалося в голові.
«Зранку зателефонували з садочка й сказали не приводити дитину. Згодом попросили прийти й забрати речі».
В той час, каже Наталія, було відчуття повної невідомості. Вони з родиною не розуміли — виїжджати кудись чи залишатися вдома.
«Неподалік від Бахмута Попасна. Звідти все частіше було чутно звуки вибухів. Пам'ятаю, як мені наснився День міста — свято, музика, концерт. Але прокинулася я від звуків вибухів за вікном. То гатили по Попасній. Сон був приємним, а реальність — жахливою. Ми розуміли, що окупанти рухатимуться й у бік нашого міста. Але до останнього не хотіли це сприймати. Хоча про всяк випадок облаштували одну кімнату, де перебували всі разом — якомога далі від вікон».
Наталія каже, з Попасної все частіше привозили до Бахмута евакуйованих. Автобуси з Луганщини їхали до міськради, а звідти люди йшли до Будинку культури — там був гуманітарний штаб.
Гуманітарний штаб у Будинку культури
«Люди були дуже згуртовані, допомагали та підтримували одне одного. Якось я зібрала речі й понесла до Будинку культури. Дорогою біля міськради побачила автобус, який привіз людей. Він був побитий кулями, вікна забиті фанерою. Тоді розговорилися з однією жінкою з Попасної. Я тоді сказала їй, що не знаю: виїжджати чи ще залишитися в місті. На що вона сказала: «Їдьте поки є така можливість і поки траса не перекрита».
У місті все частіше лунала повітряна тривога. Вийти в магазин за продуктами ставало все страшніше.
«Коли б таке було — центром міста люди пересувалися перебіжками, бо боялися потрапити під обстріл. Черги до супермаркетів були нескінченними, а полиці майже порожніми. Я пам’ятаю, як люди купували крупи просто з мішків, бо запаси закінчувалися. Поповнити їх не було можливості — у місто вже не завозили провізію, тож в магазинах розпродували запаси».
А згодом російська армія стала бити по самому Бахмуту. Тоді родина наважилася на евакуацію. Наталія каже, централізовано виїхати не змогли, бо була черга на тиждень вперед. Тоді пункт збору на евакуацію був якраз біля міськради — на вулиці Миру.
Евакуаційний рейс
«Найбільше ми боялися за дітей, тому й вирішили їхати. Рушили другого квітня. Того дня по Бахмуту вперше гатили з артилерії. Ми чули це вже на виїзді, коли їхали на таксі. А коли у Краматорську сіли в евакуаційний потяг, дізналися, що прилетіло на сусідній вулиці».
За місто та людей болить і досі
Після переїзду Наталія майже рік була в депресивному стані. Бачити, як російська армія вбиває її місто, було дуже боляче.
«Якщо спочатку я була більше на емоціях, адреналіні, заклопотана облаштуванням, то у 2023 році до мене прийшло усвідомлення, що мого міста вже немає. Передивляючись фото, відео з Бахмута, я стала розуміти, що там жила своє краще життя».
Вулиця Миру, як і саме місто, перетворилася на примару. Там немає жодного вцілілого будинку.
«Зі своїм я подумки попрощалася, коли побачила відео в мережі, як неподалік з’явилися окопи. Згодом дізналася про влучання у сусідній будинок. А коли у місто ще могли проїхати журналісти, знайшла сюжет, де під час розмови з місцевим на задньому фоні прилетів снаряд у мій будинок».
Наталія каже, дивитися все це було нестерпно. Вона намагалася абстрагуватися, розуміла, що нічого змінити не може. Проте все одно було дуже боляче спостерігати за тим, як вмирає її рідний Бахмут. А ще болючішим було розуміння того, що там гинуть люди.
«Наш будинок був дуже дружнім. Переважно там жила молодь. Одна літня сусідка дуже цьому раділа, мовляв, якщо є молоді — значить життя продовжується. Але зараз про долю деяких сусідів нам невідомо».
Зокрема, каже Наталія, у них був сусід, який завжди опікувався голубами на площі. З пенсії він купляв їм корм і щодня підгодовував.
«Він нам нагадував героїню з фільму «Один вдома», яка також годувала голубів. Він залишався у місті. Під час чергового обстрілу дістав поранення. Що з ним зараз — невідомо. Кажуть, його евакуювали, потім він повертався за речами, а зараз живе у Дніпрі».
Невідома Наталії доля і ще одного її сусіда.
«У Бахмуті він був досить відомим: працював у Будинку культури, частенько був ведучим на різних святах. Коли почалася велика війна, він став волонтерити й зустрічав евакуйованих. Коли був зв’язок, ми ще переписувалися. Він казав, що в місті дуже страшно, але він має залишатися, аби допомагати. А потім зв’язок обірвався. Ми намагалися дізнатися про нього хоч щось. Але все безрезультатно. Поговорюють, що десь на окупаційних ресурсах писали, що він помер. Але я досі не хочу в це вірити».
Попри все, Наталія мріє приїхати до рідного міста. Звичайно, коли його деокупують.
Наталія з донькою біля Центральної поліклініки і їхнього будинку
«Попереду дуже багато роботи, фактично місто треба будувати з нуля. Але хто знає, можливо, вона буде ще кращим. Принаймні, ми все для цього зробимо».
Свої в Telegram 
